Георгій ФІЛІПЧУК,
академік НАПН України
Етери наповнені по вінця нечистими помислами “арештовичів”. Столицю перенести, Україну перейменувати, українську мову латинізувати. Хоч рятуйся молитвою. “Що з людини виходить, те людину опоганює. Бо зсередини, із людського серця виходять лихі думки, розпуста, крадіж, лукавства, підступ, безум”. Святе Письмо нагадує, що негоже кидатися словами, зазіхаючи на внутрішню свободу, джерела пам’яті. Ті, хто чинить таке зло навмисно чи від недалекості, нездатні або від природи бути іншими, або воліють справно служити за отримані “тридцять срібняків”.
З ними навіть не варто сперечатися, переконувати, намагатися робити їх чемнішими, “олюднювати” ідеєю.
Але життя завжди потребує ідеалів, інакше чоловік худобіє, казав Богдан Лепкий. Часто суспільству з такими “худобіючими” доводиться мати справу. Велика біда, коли їх забагато з’являється серед (у)правителів, навчителів, “елітарних” мислителів, бо це вже не їхній клопіт, а народний. Тоді в пригоді стає біблейська порада: “Стережіться розчини фарисейської, що є лицемірство!”. А поки ті, “що люблять перші лавки в синагогах”, діють відкрито, зухвало, не боячись нічого й нікого, бо звикли обминати Божий суд.
Усе має свою межу й міру, лише дурисвітство та занапащеність душі позбавлені цього. Тоді зрозуміло, чому після чорноротих пропозицій про перейменування України на “Об’єднані землі..”, перехід на латиницю, зміну української мови на “руську” та інших “вінегретних” перлів лунають навздогін ще й образливі оцінки на кшталт “старичкиконсерваторы, пикейные жилеты”, які не відходять від “хуторянства”, нічого не смислячи в політичному модернізмі.
Немов за ширмою, чується облудлива версія московитів, що “ніякої окремої малоруської мови не було, немає й бути не може”, а “наріччя, яке вживається простолюдом, є та ж російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі”.
Не дивина, що така новина. Адже наступ на українськість ніколи не припинявся і часто обрамлювався в несподівані форми, які презентуються нині диванними аналітиками.
Суспільство обов’язково знатиме, від “кого” озвучується ця “нова політика” для України, але точно відомо, “на чий млин ти воду ллєш”. На млин Московії. Оскільки відмовляючись від кириличного правопису, для неї робиться величезна послуга – “добровільна” передача нашої національної культурноісторичної спадщини. Москви не було і в заводі, коли українці поширювали кириличну писемність у власній державі після запровадження християнства. Правопис Кирила і Мефодія став одним із найбільш вагомих аргументів державницької історії України, яку століттями крадуть, фальшують, нищать московські ординці. Тому логічно, що вигулькнули, “як Пилип з конопель”, знавці із середовища “толочкознавців”, що полюбляють “обрізану” українську історію.
Єдина їм порада – не чіпайте День історії української писемності та мови, який щороку Нація і Держава відзначають 9 листопада. “Схаменiться! Будьте люди, / Бо лихо вам буде!”.
Усякий, ревізуючи національний правопис, є руйнівником української державності, української мови, національної пам’яті, історичної правди, зраджуючи Котляревського, Шевченка, Франка, Лесю Українку, великих національних просвітників усіх часів.
Задовго до “переяславської зради”, в XIV столітті, ця північноукраїнська мова і правопис стають офіційними в ЛитовськоРуській державі. 1619 року з’являється кириличний правопис Мелетія Смотрицького в українській редакції, а Київ стає законодавцем правопису для слов’янських народів.
З появою “Енеїди” Івана Котляревського українська мова остаточно стає літературною на основі старої кирилиці.
У ХІХ–ХХ століттях тривала безперервна боротьба і творча праця за збереження та розвиток правопису. Відомі українські вчені, письменники, педагоги (Павловський, КвіткаОснов’яненко, ГулакАртемовський, Максимович, Шашкевич, Куліш, Драгоманов, Желехівський, СмальСтоцький, Грінченко та інші) створили видатні літературні й правописні доробки, що вивели українську мову на європейський рівень. А грінченківка, київський правопис 1908–1909 років, разом із відомим “Словарем української мови” за ред. Б. Грінченка, узагальнивши праці письменників XIX століття та спадщину українського народу, був прийнятий усіма українськими редакціями та виданнями.
Боротьба за збереження Українського народу була невіддільною від боротьби за Рідну Мову, серцевиною якої була та абетка, яку намагаються нині не просто замінити латиницею, а віддати навічно в ясир номадамординцям.
Щоби зрозуміти всю значущість для нашого народу кириличної писемності, варто було б “арештовичам” ознайомитися з життєтворчістю Івана Огієнка (блискучого перекладача Біблії українською мовою), зокрема з його працею “Історія української культури”, де особливе місце відведено українській мові. Огієнко пише: “Бо коли ж наша мова має свою довгу історію, коли про цю історію можна викладати цілий курс університетський, то значить це єсть справжня мова, а коли єсть окрема мова, то єсть і окремий народ”. Він зібрав воєдино головні національні цінності: Державу, Мову, Культуру, Церкву, зазначивши, що “в давні часи Україна витворила свою власну форму письма. В найстаріші віки київський устав був найкращою формою письма, українське письмо було далеко кращим од письма московського… По всій Росії учителями були майже самі українці і вони поклали свої ознаки на теперішнє письмо”.
У 1917–1919 рр. ним створено кириличну правописну систему, ухвалено правописний кодекс для обов’язкового вжитку в Україні, видано фундаментальну працю під назвою “Головніші правила українського правопису”, який 1920 року схвалила Всеукраїнська Академія наук.
ХХ століття стало періодом складних випробовувань для національного правопису, який відроджувався “скрипниківкою”, знищувався 1933 року і замінювався політично “правильним” під кураторством Кагановича та “борця” проти українського буржуазного націоналізму, відомого брехуна і нахаби (С. Єфремов) Андрія Хвилі (Олінтера). Пізніше омосковлювався “булахівкою” (1945). Наприкінці 80х розпочався рух за повернення правопису до своїх витоків, що продовжується й донині, хоча 2019 року схвалено Український правопис у новій редакції.
Отож, коли нині виплоджуються подібні проєкти, то відчувається невивітрений сморід “хвилькагановичів”, цих вічно живучих “скорпіонів на українське слово”, які заповзятливо намагаються руйнувати національну пам’ять, ідентичність.
Проте варті уваги не руйнівники, а будівники. Зокрема, створений професором В. Чебаником унікальний творчий доробок – декоративний шрифт на основі оригінальної кирилиці, яка була поширена в Україні до петрової “гражданки” 1710 року. За цю роботу він отримав Шевченківську премію (2019). Тут кожна літера осмислена, наповнена глибоким символізмом і духом національної історії. А в написанні літери “щ” ( ) вбачається осяйність Герба України. Так сталося, що торкаюся чину моїх земляків з Буковини. Славного Чебаника родом з Клішківців (мала батьківщина українського космонавта Леоніда Каденюка) та безславного чорного погонича Хвилі з Рингача. Сусіди через поле, а така разюча різниця в моралі, совісті, у ставленні до України, української мови. А поруч знаходиться родинне гніздо Воїна П. Болбочана. Очевидно, він міг би стати найсправедливішим суддею у визначенні “з ким правда”, не дозволяючи гендлювати українськими цінностями.
Тому виверти із заміною кириличної писемності мають розглядатися українцями як прямі нападки на генетичний код їх існування. Не треба спекулювати європеїзмом. Не кирилиця заважає інтегруватися в Європу, а недолугість і недоумкуватість “передніх рядів”, засміченість владних органів, наукових інституцій, ЗМІ відкритими і прикритими колаборантами, зрадниками, любителями “руськомірства”.
Адже для знання іноземних мов кирилиця не стоїть перепоною. Японці чи китайці успішно володіють іноземними мовами, не переходячи з ієрогліфічного шрифту на латиницю, оберігаючи свої віковічні культурні традиції. В Україні потрібно не “парадувати” галасливим проведенням “року” англійської чи німецької мов, а створити для іномовної освіти належні умови, збільшити державні замовлення на факультети іноземної філології, а забалакану тему “освіти дорослих” слід, нарешті, зорієнтувати на вивчення англійської та інших мов “упродовж життя”, починаючи з дошкілля. Хто заважає?! Будьмо чесними. Якщо українців в Україні і надалі “прив’язуватимуть” до “великого и могучего”, офіційно переконуючи, що московська мова є для них “національним надбанням”, то не допоможе ні латинка, ні навіть абетки бушменів чи ірокезів. Єдиний шлях – системна державна політика деколонізації і дерусифікації України, оскільки декомунізації замало для реалізації ідеї “геть від Москви”. Згадаймо статтю М. Драгоманова “Чудацькі думки про українську національну справу”, в якій ще 1891 року пропонував “діставати всесвітні образовані думки й почуття просто з Західної Європи, а не через Петербург і Москву, через російське письменство, як робиться це досі”. Зазначав, що не можна уважати себе “образованими”, доки не вивчити, по крайній мірі, двохтрьох західноєвропейських мов, щоб хоч читати на них найважніші речі.
Щодо практики переходу на латинську графіку, то вона відома в Україні. Пригадую свою пряму участь у розробці та реалізації програми латинізації на Буковині румунської мови. Вона була здійснена, починаючи з 1988 року, не менш успішно ніж у тодішній Молдавській РСР (закон 29 серпня 1989 р.). Українська інтелігенція з розумінням поставилася до повернення латинської графіки румунській мові, оскільки засуджувала політику сталінізму, коли в 50их латинку силою змінили на кирилицю. Тому рішення про перехід на латиницю румунів та молдован було закономірним, оскільки румунська мова належала до романської групи, де історично використовувалася латинська абетка. Громадська думка також була налаштована на цю природну трансформацію. Якісно іншою є ситуація з українською мовою і кириличним правописом, де подібні підходи спровокують конфлікт в українському середовищі “від Сіетла до Сіднею”.
Громадський діяч М. Рамач, українець із Сербії, реагуючи на нещодавні пропозиції щодо “зачистки” кирилиці, згадав про спроби реформування рідної писемності в комуністичній Югославії. “Якби вона була прийнята, то горстка русинів у Сербії, – стверджує він, – нині писала б сербською й виховувала б дітей в сербському дусі. В Новому Саді не стояв би пам’ятник Шевченку. В Сербії не знали б, що таке вишиванка. Русини стали б сербами. На щастя, сербами стали лише ті, що впилися ідеолoгією всеслов’янства й всеправослав’я. А коли стали сербами, серби перестали їх поважати. Їм не потрібні перевертні й яничари”. Отже, прислухаймося й до тих українців, які віками обстоювали свою мову, писемність, живучи поза межами рідної землі і держави, оберігаючи їх від русифікації, полонізації, мадяризації, румунізації, онімечування.
Якщо всі ми прагнемо, щоби Україна ніколи не стала Малоросією, то Нація мусить свято оберігати від ординських ідолів свою Історію, Культуру, Мову.
Бо саме Росію 74% українців (проти 15%) вважають головною загрозою для України (дані Центру Разумкова на тему “одного народу).
Перехід на латинку, зміна назви УКРАЇНИ не зробить нас сильнішими, добровільно відмовившись від власних прадавніх джерел.
А хіба допоможе латинізація бужениноопезежовій “еліті” не волати “москворотою”? Ні. Потрібна інша “наука”. За Сковородою. Варто відігнати свиней від яблуні.
Окремим яйцеголовим, що вбачають у цьому “реформуванні” щлях до європеїзації, нагадуємо, що народ не стане європейським, зате втратить українськість, бо неможливо жити поза духовними, історичнотяглими, сакральними цінностями.
Існують червоні лінії, які не дозволено переходити нікому, тим паче в брудних чоботах.
Бо омертвління національної культури обезголовлює народ, і тоді він плентається серед “інших”, а йому необхідно твердо йти туди, куди належить іти. До перемоги над московщиною! “Бо москалі – чужі люде…”.
