Петро ЧЕРНЕГА,
доктор історичних наук
Закінчення.
Поч. у ч. 36–37 за 2021 р.
Комуністичний режим, незважаючи на посуху в південних губерніях і голодування населення, вирішив будьякими засобами пограбувати й вивезти з України, зокрема для продажу країнам Західної Європи, максимум зерна. Постановою Ради праці й оборони РСФРР від 12 серпня 1921 р. було визначено перелік надзвичайних заходів для вилучення продподатку, тобто повернення до продовольчої диктатури, і направлено в Україну додаткові військові частини, продовольчі загони у складі 8 тис. робітників на чолі з комісарами [4, с. 24]. Частини Червоної армії мали забезпечити виконання селянами продподатку, “вживаючи найрішучіших заходів примусового характеру” [10, c. 32]. Вони брали в облогу села та господарства селян, які чинили опір окупаційній політиці влади. Їхні військові революційні трибунали спільно з продовольчими трибуналами трудових армій і продзагонів, каральними загонами ВЧК Росії й продовольчої міліції, нехтуючи елементарними загальноприйнятими нормами моралі й права, терором і репресіями примушували селян сплачувати продовольчий податок не лише зерном, а й м’ясом домашніх тварин, овочами, соломою, грошима. У разі спротиву проти них масово застосовувалися кругова відповідальність, взяття заручників, призначення відповідачів – десятихатників із мешканців села, волості, які ціною власного життя мали відповідати за виконання селянами встановлених режимом повинностей і за прихильність до нього.
Окупаційна російська влада, незважаючи на масову смертність у південних губерніях, відібрала у селян України 60 млн пудів хліба, тоді як продподаток селян РСФРР становив лише 96 млн пудів. Не менше 13,5 млн пудів українського зерна було продано іноземним державам, натомість дефіцит хліба у неврожайних губерніях становив понад 20 млн пудів [33, с. 186]. Грабіжницька політика російських більшовиків спричинила голод також на Поділлі (Хмельниччина, Вінниччина), Полтавщині, Київщині та в інших губерніях. Окупанти заборонили голодуючим купівлю зерна у врожайних північних та центральних губерніях України. Війська Червоної армії, міліція, загони особливого призначення, продовольчі дружини й озброєні комітети незаможних селян, пропускаючи порожні вози з південних губерній, конфісковували навантажені зерном та іншими продуктами харчування вози з інших губерній України. Торгівля хлібом була заборонена і на ярмарках до виконання продподатку [37, c. 409410]. Невизнання голоду в Україні РНК РСФРР і заборона надання міжнародної допомоги голодуючим спричинили масову смертність населення на півдні України, а згодом і в інших губерніях.
Представник Міжнародної організації допомоги голодуючим у радянській Росії капітан В. Квіслінг доповідав у телеграмі від 22 лютого 1922 р. її керівникові доктору Ф. Нансену, що в південних губерніях голодують 8 млн людей, із них щоденно від голоду помирають 10 тис. [8, с. 124; 11, с. 371373]. Станом на 1 березня в Україні та Криму, за його даними, голодували: в Запорізькій губернії – 78% населення, Миколаївській – 50%, Катеринославській – 40%, Донецькій – 22%, Одеській – 18%. В Одесі щодня помирали від 2 до 3 тис. людей. У названих губерніях голодною смертю померли щонайменше 3 млн людей, понад половина з них – діти. На землях малої батьківщини Нестора Махна – Запоріжжі – голодували 1100 тис. людей з 1288 тис. населення, а режим відібрав у них 600 тис. пудів хліба і відправив до Поволжя [8, с. 8587, 97, 99]. У Запоріжжі, доповідав Квіслінг, земля спалена й оголена від дерев і рослин. Селяни поїли всіх собак, котів, ворон, навіть дохлу худобу та шкіру з упряжі. Їдять солому з дахів хат, своїх дітей, трупи померлих. У хатах лежать скелети померлих і тих, хто чекає смерті, не сподіваючись на порятунок. Купи трупів лежать, бо нікому їх поховати. Серед них багато дітей, усі голі, висохлі. На Херсонщині їх ховали в глибоких ямах, тримаючи за ногу й кидаючи один за одним. Таких похоронів “…нема нігде в цілім світі, поза комуністичною федерацією”. Навіть у німецьких селах кількість голодуючих сягала 90%, були випадки людоїдства. Російські окупанти до весни 1922 р. пограбували і вивезли із Запорізької губернії 3385 тис. пудів продовольства. Саме там був найжахливіший голод [11, c. 371373, 411415].
Жахливе становище мешканців Одеси й селян губернії описав у звіті конгресу член делегації італійських комуністів Люцеті: “Я бачив, як червоноармійці видирали з рук дітей жертовану нами поживу й з’їдали на наших очах, …дітей, що боролися з псами за шмат м’яса або іншої поживи, малих дівчаток, які віддавалися морякам на портовій вулиці – не за гроші, а за кусень хліба, масу трупів в трупарнях, які тижнями чекають поховання. Наша делегація, пройшовши 30 км вглиб краю, повернувшись, всі рвали собі волосся на голові: вони бачили спечені на вогні й приготовлені для їжі трупи” [11, с. 419].
Голова РНК УСРР Х. Раковський у 1922 р. в доповідній записці Леніну також наводить статистичні дані, що розкривають злочинну продовольчу диктатуру більшовицького режиму в Україні, а також вказують на те, що голод у південних губерніях є не наслідком неврожаю, а “проявом злочинної недбалості” стосовно потреб населення [42, с. 2223]. Тиран, натомість, посилює боротьбу проти українського народу, не визнає голоду і вимагає у листі членам політбюро ЦК РКП(б) від 19 березня 1922 р.: “Саме тепер і тільки тепер, коли в голодних місцевостях їдять людей і на дорогах валяються сотні, якщо не тисячі трупів, ми можемо (а тому повинні) провести вилучення церковних цінностей з найскаженішою і безпощадною енергією і не зупиняючись перед придушенням будьякого опору, … бо ніякий інший момент, окрім відчайдушного голоду, не дасть нам…” можливості придушити опір духівництва, реакційного міщанства і особливо українського селянства [31, с. 516]. Каральні загони ВЧК Росії і ДПУ УСРР за участі військ Червоної армії до серпня викрали в лаврах, церквах і монастирях України 3 пуди 3 фунти і 75 золотників золота, понад 3105 пудів срібла, 125 руб. золотом і 8615 руб. сріблом, 858 діамантів вагою 1469 каратів, інше дорогоцінне каміння та коштовні метали. Церковне майно вартістю 834 тис. руб. золотом було забране московською владою. Російський комуністичний режим закатував у концтаборах і розстріляв 34 єпископи і понад 24 тис. священників в Україні [17, с. 112]. Він проводив масові антихристиянські кампанії публічного висміювання православної церкви й віри, спалював ікони, іконостаси, здійснював обшуки й забирав у населення атрибути релігії [13, с. 133, 136].
Награбоване майно церкви, як і 19 млн руб. золотом, відправлених ЦК РКП(б) впродовж 1922 р. комуністичним партіям понад 30ти держав для підготовки світової пролетарської революції, зокрема США, країнам Європи, Індії, Китаю, Кореї, Японії, не були використані для надання допомоги голодуючим Росії й України. Вожді революції, які мали в американських і європейських банках астрономічні суми “заощаджень”, зокрема Ленін – 75 млн швейцарських франків, Ганецький – 60 млн, Троцький, Зінов’єв, Дзержинський – по 80 млн, а Урицький – 85 млн доларів [6, с. 126128], також не витратили жодного цента, щоб врятувати їх від голодної смерті. Більшовицький уряд Росії пограбував і вивіз з охопленої голодом України понад 101 млн пудів сільськогосподарської продукції. Понад 30 млн пудів її було реквізовано для голодуючого населення Поволжя [11, с. 234238, 401405]. Водночас режим продовжував заперечувати існування страшного голодомору в Україні, організованого масовим терором і пограбуванням селян.
Генеральний делегат Українського Червоного Хреста в Західній Європі доктор І. Холодний повідомляв, що на початку 1922 р. в Україні з 11200 тис. дітей налічувалося понад 750 тис. сиріт і напівсиріт. На її території лютували епідемії дизентерії, тифу, холери, віспи, а смертність немовлят сягала 70% [11, с. 234238]. Немало дітей ставали жертвами людоїдів, зокрема членів родин. Людським м’ясом торгували на ярмарках, що визнавали керівники УСРР. У 5ти південносхідних губерніях від голоду вимерло 50% голодуючого населення [16, с. 5173].
Московський уряд, натомість, не допускав міжнародну допомогу голодуючим в Україні й посилював пограбування й терор в українських селах. Ленін наприкінці квітня 1922 р. наказав заступнику голови ВЧКГПУ І. Уншліхту таємно, без слідства і суду, знищити всіх, хто не сприймає владу більшовиків: “Гласность ревтрибуналов – не всегда; состав их усилить “Вашими” людьми, усилить внимание ЦК к этому”. Перед судом диктатор ставить завдання “…не устранять террор, а обосновывать и узаконить его принципиально ясно, без фальши и без прикрас… и как можно шире…” як один із головних засобів боротьби за владу [31, с. 180].
У липні 1922 р. на Міжнародному з’їзді комітетів і комісій допомоги голодуючим, всупереч спротиву делегації РСРФР, широка світова громадськість нарешті дізналася про страшний голод в Україні. У серпні іноземні благодійницькі організації, зокрема місія Ф. Нансена, що об’єднувала під егідою Міжнародного Червоного Хреста 15 релігійних добродійних товариств і комітетів Червоного Хреста; Американська адміністрація допомоги та інші, долаючи опір російського уряду, забезпечили продовольством 1,8 млн людей в Україні. Вони зробили вирішальний внесок у порятунок голодуючих впродовж березня 1922 – серпня 1923 років [7, с. 7172]. Натомість, російські більшовики замість продовольчої допомоги в 1921–1923 рр. відправили в Україну з голодних губерній Росії 80 тис. дітей, а 439 тис. голодуючих з Поволжя залишили свої поселення і знайшли притулок на українській землі [10, с. 205; 7, с. 30].
У 1923 р. ще лютував голод в Україні, а РНК Росії ухвалила рішення про єдиний сільськогосподарський податок. Сталін піддав різкій критиці діяльність уряду Х. Раковського в забезпеченні поставок хліба до Росії й для експорту, а також у проведенні національної політики. Українізація супроводжувалася переслідуваннями й репресіями української інтелігенції, громадських організацій. Московська влада в жовтні, замітаючи сліди організованого нею голодомору, наказала ВУЦВК перейменувати й вилучити з адміністративного обліку найбільш вимерлі й спалені села та містечка. Для протистояння, а згодом руйнування новоствореної 1921 р. Автокефальної української церкви, створили Українську (російську в УСРР – П. Ч.) Синодальну церкву на чолі з митрополитом Пимоном.
Голодомор 1921–1923 рр. в Україні, організований російським більшовицьким урядом на чолі з тираном Леніним, став одним із вирішальних засобів ліквідації УНР, насадження комуністичного режиму і призвів до голодної смерті від 3 до 5 млн українців. Історикам, громадськості й українській владі ще належить встановити не лише істинну чисельність жертв трагедії, а й організаторів голодомору, домогтися притягнення до відповідальності сучасної РФ як правонаступниці РСФРР й СРСР.
Керівне місце в боротьбі комуністичного режиму Росії з українським національновизвольним рухом й організації голодомору посідали росіяни, а також євреї. Останні, як стверджував російський філософ Г. Федотов, зазнали тисячолітнього утиску з боку імперії, тому їхня “ненависть к царской и православной России наложила резкий и темный отпечаток на моральный облик русского революционера” [44, с. 96]. Водночас не лише ненависть до царизму була причиною жорстокої політики більшовиків на чолі з Леніним у боротьбі за владу. Такого висновку дійшов киянин, син генерала царської армії, філософ М. Бердяєв: “Я склонен думать, что даже активное участие евреев в русском коммунизме очень характерно для России и для русского народа. Русский мессианизм родственен еврейскому мессианизму” [3, с. 94]. Такі ж науково обґрунтовані висновки зробили й інші видатні вчені, зокрема В. Аксючиць стверджує, що “два народа, считающие себя мессианскими, дали миру новое откровение, но и совершили духовное преступление – хулу на Спасителя. Падшая часть еврейского народа оформила радикальную форму антихристианства как самооправдания. Падшая часть грязной, пяной и жестокой России”, – за висловом М. Горького, – “наплодила сонмы демонов разрушения и порабощения. Россия и еврейство ощущали призвание спасти мир, но создали интернационал разрушения” [1, с. 130], який винищив у світі впродовж ХХ ст. понад 150 млн людей.
Аналогічну думку поділяв Ленін: “Евреи доставляли особенно высокий процент (по сравнению с общей численностью еврейского населения) вождей революционного движения, они дают относительно высокий процент представителей интернационалистского течения по сравнению с другими народами” [40, с. 405]. Газета “Таймс” від 29 березня 1919 р. повідомляла, що “із 2030 комісарів й осіб, які керували більшовицьким рухом, євреї становили не менше 75%”, а “среди низких советских чиновников имя им легион” і були вони рушійною силою [40, с. 403404].
Ленін був ідеологом і організатором голодомору в Україні. В очолюваній ним РНК РСФРР із 20ти членів 19 були єврейського походження. У військовому комісаріаті з 43х провідних керівників 33 були євреї, а у ВЦВК із 57ми цю націю представляли 33 особи [32, с. 4445]. Із 556 вищих керівників організацій РКП(б) й РНК РСФРР 450, тобто 80%, були єврейського походження, змінивши прізвища на зразок російських [5, с. 89]. Російські та єврейські партії й громадські організації в Україні рішуче виступили проти українського національновизвольного руху й підтримували загарбницьку політику більшовицького режиму РСФРР. Більшість членів КП(б)У в 1923 р. становили росіяни – 57%, українці та євреї – відповідно 23% і 13%. Проте в колегіях наркоматів великоросів було 47%, євреїв – 26%, а українців – лише 12%. Один із лідерів російського комуністичного режиму М. Бухарін у промові на ХІІ з’їзді РКП(б) заявив: “На Україні, де склад партії російськоєврейський, головне наше завдання полягає у енергійній і лютій боротьбі проти українського націоналізму” [47, с. 612]. Маріонеткова діяльність КП(б)У Раднаркому УСРР і ВУЦВК, створених російським комуністичним режимом і йому підпорядкованих, сприяла окупації України й організації голодомору.
Підтвердження цього – спогади діячів УНР, звернення до єврейського населення отаманів повстанських загонів. Зокрема, командувач повстанськими силами Правобережної України в 1922–1923 рр. полковник армії УНР Яків Гальчевський (отаман Орел) писав: “Жиди по містах і містечках тримали наше селянство в економічній і торгівельній залежності, а потім утворили кадри большевицького урядовництва, судівництва, міліції і грізної чрезвичайки. Все разом жидівство в Україні зіграло ганебну й жахливу роль. Воно судило, катувало, в’язнило й розстрілювало наш народ, а саме кричало “Гвалт!”, “Погром!” [17, с. 198]. Голова Радомишлянського українського повстанського комітету на Волині Ю. Мордалевич у зверненні “До жидівського населення” закликав його “…не підтримувати більшовицькокомуністичної влади і не вступати у ряди червоноармійців…, а ми ж всіма засобами постараємось забезпечити вам спокій і мирне життя” [17, с. 192].
Натомість, масова співпраця євреїв з російським комуністичним режимом не призвела до поширення антисемітизму в українському суспільстві як певної ідеологічної доктрини. І не дивно, адже саме в Україні народилися і пройшли становлення провідні ідеологи сіонізму У. Гинцберг і В. Жаботинський. Останній стверджував: “Ні Петлюра, ні Винниченко, ні решта видатних членів урядів УНР ніколи не були тими, як їх називають “погромниками”. Глибока істина тих подій, їх причин, зауважив він, “…полягає не в суб’єктивному антисемітизмі осіб, а в об’єктивнім антисемітизмі обставин” [35]. Погроми євреїв в Україні, де для них царизм встановив зону осілості в кінці XIX – на початку XX ст., здійснював чорносотенний монархічний рух російських націоналістів, а в період українського національновизвольного руху 1917–1921 рр. – більшовицькі війська радянської Росії й білогвардійські армії А. Денікіна.
Голод 1921–1923 рр. не був “чудовищным результатом гражданской войны”, як стверджував Ленін, а наслідком будівництва російськими більшовиками соціального ладу, подібного кріпосницькій Росії сторічної давнини, як стверджує російський філософ А. Зинов’єв у праці “Комунизм как реальность. Кризис комунизма”.
Українській владі та громадянському суспільству в 100ті роковини цієї жахливої трагедії, чергової загарбницької війни Росії, яка привласнила понад 200 тис. кв. км наших етнічних земель, варто пам’ятати й усвідомити, що всі біди народу, жертви війн і трьох голодоморів, один із яких (1932–1933 рр.) завдяки Президенту України Віктору Ющенку визнано геноцидом нації, організовані Московським царством, імперською і комуністичною Росією та СРСР, а нині – путінським режимом. Наші невдачі в національнодержавному відродженні є не лише прорахунками провідників нації, а й наслідком незнання та нерозуміння значним числом представників влади і українців імперської сутності політики Росії і душі росіян – цієї “штучної нації”, яких і сьогодні не полишає “месіанська ідея”, внутрішній потяг орди завойовувати інші народи, грабувати, мордувати, знищувати їхню національну культуру й ідентичність.
Загрозу збереженню нашої нації та відродженню самостійної, соборної, демократичної Української держави несе не лише “рускій мір”, а й москвофільство, що, за пересторогою І. Франка, “…як усяка підлість, всяка деморалізація – це міжнародне явище, гідне загального осуду і боротьби з ним”. На жаль, цивілізований світ, окрім Великої Британії, Польщі, США, країн Балтії, не усвідомлює цього й досі.
Список використаних джерел подано на інтернетсторінці “Слова Просвіти” (http://slovoprosvity.org)
