Його обрала Хортиця

Мозаїчний портрет у літературних епізодах

Із 33 книжок запорізького письменника Костянтина Сушка 12 присвячені Хортиці. Та це свідчить не лише про творчі пріоритети автора, а й виказує ставлення до найбільшого острова на Дніпрі. Містика? У жодному разі. Прочитайте бодай оці уривки – і ви переконаєтеся у справедливості того, що стверджує заголовок. Про це ніколи не зайве згадати, особливо у дні, коли авторові виповнюється 75 років.

“Наодинці з Хортицею”
(замальовки та вірші у прозі,
1986)
“Ще в молодості мені випало об’їхати майже всю Україну, побувати на Крайній Півночі і в Сибіру, в Середній Азії та Казахстані. Незабутні враження від літньої тундри й осінньої тайги, весняного степу і зимових гір. Та ось що важливо: до пізнання краси і сили кожного з цих місць я йшов від осягнення дніпровських, а особливо хортицьких плавнів, яке відбулося раніше; від осягнення рідних лугів, степів, балок та урочищ. Не через те, що усе своє, знайоме, здавалося мені красивішим і досконалішим, а від того, що все це, знайоме, – рідне. І не що інше, як любов до знайомого, рідного, кличе нас у незнайомі пустелі, в тундру, у тайгу. Кличе й терпеливо чекає, коли ми, побачивши і пізнавши їх, повернемося назад”.

“Хортиця відкриває таємниці”
(запитальник, 1999)
“У 80і роки минулого століття на Хортиці ще зустрічалися лосі. Колись вони любили запливати на острів із Крутоярівського лісництва, що на протилежному березі Дніпра, та згодом двійко оселилися мешкати постійно. Невдовзі у них з’явився малюк, потім другий, третій. Стало лосів п’ятеро. Із 22 голів, зареєстрованих у Запорізької області, пів десятка на Хортиці – хіба це не результат, а відтак і не доказ благотворного впливу заповідного режиму острова!
Проте грала “музика”, на жаль, недовго. Восени 1990 року від рук браконьєрів загинув перший лось. У каналі зрошувальної системи знайшли тільки відрубані ноги й зідрану шкіру. За два роки довели до загину другого лося – з численними пульками від пневматичної гвинтівки, що застрягли у шкірі, бідолашну тварину знайшли неподалік бази відпочинку індустріального інституту. Третій лось щез безслідно – ні ріг, ні копит, ні шкіри.
Двійко, що лишилися живими, не стали чекати печальної долі своїх співродичів і поспішно перебралися на материк”.

“Острів Хортиця”
(історикопубліцистичне
дослідження, 2001)
“Повсякчасний благоустрій острова має здійснюватися шляхом відновлення споконвічного природного середовища. Балки, урочища, уцілілі та відновлені лісові масиви, переліски, мальовничі галявини, таємничі стежки, шелест Дніпрових хвиль – з усім цим мають спілкуватися люди. Ніякої урбанізації! У північній частині, там, де залізнична станція “Запорозька Січ”, можна влаштувати велику автостоянку, а далі, по острову, – пішки. Або – на конях, на волах чи на велосипедах. В окремих місцях, скажімо, у гирлах балок, неподалік Дніпрової пружки, можна дозволити ставити намети, а по острову влаштувати пересувні їдальні. Ближче до природи, до подиху героїчної давнини! Залучення до вічного, високого, чистого! Відтак головним залишається сам факт існування Хортиці – терпеливої, терплячої, зраненої, але живої. Головне, що живе середовище, котре стільки всього взяло на себе, стільки умістило в собі, жива основа, на якій стільки всього відбулося протягом десяти з гаком тисячоліть людської історії. Жива аура, котру випромінює дивовижна спільнота скель і рослин, звірів і птахів, риб і комах, повітря й незакаламучених джерел. Хортиця жива, поки жива Її Природа (!!!), перед якою творець Історії повинен смиренно, уклінно й шанобливо схиляти голову”.

“Я вибираю Хортицю”
(художньодокументальний
романосягнення, 2004)
“З посвідченням громадського інспектора з охорони природи в кишені та з порожньою пістолетною кобурою на ремені упродовж багатьох літ я обходив усі Хортицькі плавні й урочища, проте більшість моїх маршрутів починалися з Протовчого броду, біля Осокорового озера, де вони й закінчувалися. То було щось на зразок ритуалу – таким чином я віддавав данину залишкам стародавнього поселення, бо не тільки знаю істинну вартість цієї землі, а й відчуваю її. Мені завжди здавалося, що справжнє відродження Хортиці має початися саме з Протовчого, оскільки ніде більше на острові Провидіння не переплело так тісно й органічно Природу й Історію, як там. 1290 днів та 568 ночей мого життя залишилися у хортицьких плавнях. Там я пережив трьох директорів заповідника, маю щастя бути сучасником четвертого, добре знаю про їхні широкі повноваження, та з вузькими можливостями обізнаний іще більше. А тому на тлі певного скепсису щодо перспектив бідолашного заповідника, у мене є всі підстави бути в цьому плані скептикомпесимістом № 1. Проте я ніколи ним не стану. Не можна мені, не маю права, надто вже глибоко затямив, яка печальна участь уготована нації, що втрачає свої святині. Не можна опускати рук, і не лише мені. Як казав один чудовий письменник – світлої пам’яті Олег Куваєв – хтось же повинен курликати”.

“Стежка на Хортиці”
(збірка есеїв, 2004)
“Сашко (поет Олександр Абліцов. – Авт.) замовк, а мене раптом огорнув смуток. Не через Хортицю – ця рана у мене невигойна – мені стало жаль усіх, хто навколо. Про необачних браконьєрів, не в міру романтично налаштованих відпочиваючих, котрі через своє безпросвітне невігластво кривдять Хортицю, не кажу. Мені шкода стало тих, хто гнобить її свідомо.
Хто зводить на острові приватні хороми.
Хто має намір обладнати там гольфклуб, аквапарк, іподром.
І – де! На землі, що є взірцем самодостатності!!!
Бідолахи… Замахуються на Святиню, якій нічого додавати не треба. Не можна! Просто – звільнити від бруду і ходити до неї в гості, і вклонятися їй. Дві тисячі з гаком гектарів – це ж крапелиночка з крапелиночок! Ми вже геть усе навколо заплювали, затоптали, сплюндрували, засипали сміттям, розорали, забудували, втопили у сірозелених смердючих хвилях штучних водосховищ, і Хортиця тепер – останній плацдарм. Наш порятунок. Запорука тому, що у нас ще є шанс не просто залишитися людьми, а взагалі уціліти на цій упослідженій планеті. Між тим, уже намірилися поділити землю між забугрівськоми концесіонерами, бо ті дають гроші на спорудження мостів…
Якщо цей бузувірський задум здійсниться, Хортиці, а за нею й Україні, кінець. Заподіяне зло відгукнеться страшною карою”.

“Наодинці з Хортицею”
(замальовки та вірші у прозі,
2ге видання, 2007)
“Чим виявляє себе хортицький горизонт? Ні, не віддаленою плавневою стіною і не гребенем завмерлої на пагорбі лісосмуги. Справжній хортицький обрій можна уздріти лише на відкритому просторі. Над смугою залишків древнього степу, що дивом уціліли. Особливо – у розпалі липневого дня. Під покровом легеньких безтурботних хмаринок.
Обрій тут такий близький, такий тендітний і… довірливий. Як наче Хортиця виставила його навмисне, аби постійно нагадував людині: “Ти тут нічого не порушила? Не нашкодила? Нікого не принизила?”
Усе довкіл таке доступне, таке беззахисне… Мимоволі озираючись, із полегшенням переконуюсь: “Слава Богу, здається, не порушив, не образив”.

“Бентежна Хортиця”
(художньопубліцистичний
романзастереження, 2008)
“Стеляться під колеса “Sensa” останні кілометри хортицької землі, котрою я вже не опікуюся, як керівник заповідника. Змінилося щось через це навколо? Анічогісінько. Власне, як і жодних змін не сталося у моїй душі. Бо моє спілкування з Хортицею ніколи не фіксувалося на папері. Воно не скріпилося жодною печаткою. Відтак ніким не може бути скасоване. Бо те спілкування – від Бога, у моєму серці. І там воно – доки серце б’ється.
З’їжджаємо з мосту Преображенського і, звернувши праворуч, мчимо по Набережній. Звично кидаю погляд на розлогі схили біля балки Башмачки, які звідси добре видно. Раптом ловлю себе на думці, що цей мальовничий степовий куточок острова щойно минулого літа не зачепили пожежі, і на душі теплішає.
До побачення, Хортице!”
“Хортиця – Острів Святилищ”
(науковопопулярне видання,
2013)
“Хортицю почав осягати ледь не водночас із осяганням Світу Божого. Вперше ступивши на цю землю (добре пам’ятаю той момент), я відчув під ногами особливу твердь, якої ні до, ні опісля не відчував більше ніде, куди б не закидала мене Доля. Дивна річ, ще анічогісінько не відаючи про те, що коїться під Сонцем, ані найменшої уяви не маючи про змагання Добра зі Злом, моє дитяче серце повстало проти того, що нагородили на Острові люди. Ветхі бараки, дебелі “фінскіє домікі”, водокачки і трансформаторні будки, всілякі пакгаузицейхзгаузи, майстерні, лазні, корівники, свинарники і пташарники вкупі з теплицями, навіть величні споруди школи й вокзалу на залізничній станції – все з того, що спокійно сприймалося на “великій землі”, стрінуте на Хортиці, спершу викликало тривожне здивування, потім – гостре збентеження. Далі, згодом і згодом – рішучий, глибоко усвідомлений протест”.

“Заворожений острів”
(публіцистичне дослідження,
2016)
“З моєї квартири на вулиці Українській видно значну частину Хортиці – від найвищої точки на Скіфському стані і до плавневого охвістя. Пізно ввечері, коли місто спалахує вогнями, стаю біля вікна. Ліворуч та безпосередньо перед будинком виклично, хаотично, безцеремонно і зовсім негармонійно, а головне – неприродно – нуртують реклами, фари автівок, сліпучо сяють ліхтарі уздовж Набережної. А прямо все злилося в суцільній темряві, там – Дніпро і Хортиця. Жодного вогника. Жодної недоречної цяточки й звуку. Темрява, тиша і спокій. А острів же зовсім поруч! І просто не віриться, як нам пощастило свого часу одвести від нього біду, коли через плавні збиралися протягти могутню автостраду. А скільки прокльонів вислухали за те, що “раді какіхто кабанов, косуль, птічєк і цвєточков осложняєм людям жізнь, уніжаєм іх”! Ні, це не ми, шановні наші прихильники, “осложняєм”, не ми “уніжаєм”, а технократи вкупі з тупими, зажерливими владцями та господарниками. І я жадібно вдивляюся у суцільну, немов первісну, загадкову й хвилюючу темряву, в якій принишк урятований Острів… Не зчувся, коли й здідуганився, а все радію, мов дитина, уже не вдивляючись, а всотуючись у життєдайну темінь – хоч там тиша, хоч туди не дотяглася загребуща рука технократа. (Будемо сподіватись, що й не дотягнеться). Залити місто липучим смогом, набридливим неоном і запресувати його “сучасними ритмами” – справа нескладна, а от повернути довкіллю чисте повітря, цілющу темряву й тишу… Воістину, Хортиця – над усе”.

“Людина й Острів”
(збірка інтерв’ю, офіційних
листів, документів, 2018)
“Пане Остапенку (з відкритого листа нинішньому керівникові заповідника), негайно зупиніть нищення плавнів!
Плавні Хортиці – в небезпеці: сотні так званих “каячників” вештаються озерами й протоками Острова, нахабно ігноруючи зауваження охоронців заповідника, тоді як плавні Хортиці – найцінніша частина Острова – офіційно визначено зоною абсолютної заповідності, куди відпочиваючим заходити, заїжджати й запливати не можна.
Хіба цього не відає керівник найунікальнішого заповідного осередку України?
Як багаторічний дослідник Хортиці, вимагаю зупинити нечуване свавілля”.

“Звідкіль на Хортиці дуби?”
(документальний нарис, 2020)
“Дубові жолуді завжди при мені з того дня, як мене вигнали із заповідника. Ознайомившись із недолугим наказом недолугого міністра культури (Юрія Богуцького. – Авт.), я вже за годину був у балці Ганнівці. Набрав під дубом кульочок жолудів, відрахував із них дев’ятеро (сакральна цифра) й поклав до кишені. Робив усе майже інстинктивно. Чи, як начебто хтось підказував мені. А ще… Я ніби підсвідомо знав: усе лише починається. Несподіване та ще й брутальне звільнення не віщувало безхмарної погоди. Та я надіявся… Вірив у непохитність громадськості, а надто – конкретним впливовим особам зі столиці. Не забував, звісно, й про валідол, та спершу майнув у Ганнівку. Безумовно, згодом буде не лише валідол, а й валер’янка з корвалолом, буде “швидка”, навіть до нітрогліцеріну наближуся, але основу всьому заклали жолуді. Я в цьому переконаний на всі сто. Незграбно ухилилася громадськість, сором’язливо здали “впливові особи” а дубові жолуді з Хортиці не зрадили. І не зраджують”.

Насамкінець привітаймо автора з поважним ювілеєм та побажаймо йому здоров’я, злагоди й добра.

Підготував
Микола ПАЩЕНКО,
м. Запоріжжя