Антоніна Листопад – українська поетеса, прозаїкиня, публіцистка, громадська діячка, членкиня Національної Спілки письменників України, лавреатка премії ім. Василя Стуса, ім. Олени Пчілки, лавреатка премії Воляників-Швабінських (УВУ, Нью-Йорк), лавреатка Шашкевичівського конкурсу (Вінніпег, Канада), Конкурсу “Українська мова – мова єднання”, перше місце в номінації “На Видноті Всесвіту” (Одеса). Нагороджена почесним орденом “Свята Софія”, відзнакою Міністерства культури “Засвіти свічку Пам’яті”, лавреатка “Коронації Слова” в номінації: пісенна лірика – перша премія за “Пісні з Донбасу”, 2020 р.
Велика Українська Родино! Прийми моє щире вітання з луганської землі – Володимира Сосюри, Григора Тютюнника, Бориса Грінченка, з донецької землі – Василя Стуса.
Восьмого жовтня
Листя пожовкло.
Йшов листопад –
В Радонеж-Сад.
Вили снаряди.
Світ був – не радий!
Сяйво калини –
З криком дитини.
А у Покрови
Свічі воскові.
Срібна пелена.
Світло зелене…
Вій-війна – брила!
Я народилась.
Тоді Доля змилосердилась.
Зоставила маму і хату.
А зараз – ні хати, ні навіть маминої могили…
Сім бездомних років біженських
поневірянь…
Сім нових написаних книг.
Українська Земля
…І не зробиться темно.
І не зникне весна.
Не торкай мою Землю!
Бо священна вона.
Не втомлюся кохати.
Не зімнеш Благодать.
Не торкай мою Хату!
В Хаті діточки сплять.
Не погасиш Свічада..
Не посушиш води.
Не торкайся Розсади.
Не для тебе – плоди.
Не зійдеш і на Гору.
Не схолодиш вогні.
Не торкай моє Море!
Бо утопишся в нім.
Не зайдеш у Фортецю.
Не спорожниш об’єм.
Не торкай моє Серце!
Своїм вибухом вб’є.
Не зупиниш і літа.
Не скоротиться Вік.
Не торкай моє Світло!
Промінь – на Цілий Світ!
І не зробиться темно.
І не зникне весна.
Не торкай мою Землю!
Бо священна вона.
Березень 2014 р., остання поезія,
написана в Краснодоні, на Луганщині
Такий вже Фатум над поетами, що мусять гукати на майданах і прорицати, аки одержимі, в той час, коли хотіли б в землю
увійти від туги і замовкнути навіки.
Леся Українка в листі до Івана Франка,
14 січня 1903 р., Сан-Ремо
Україна
Хто ти є, Україно, – така?!.
Щоб за тебе в огонь і у воду…
Я – твоя Родова Ріка,
Що тече із душі Народу!
Хто тебе і коли народив?!
Із якого зерна і оздоби?..
Я – Покрова твоя.
Назавжди!
Що накриє тебе. Преподобно!
Звідки ти, із чийого Русла?
Чим нас з’єднує Уселенна?!
Я – тобі своє серце дала.
Ти палаєш любов’ю до мене.
Звідки взявся найперший наш Слід?
Чому ти, наче Янгол, у квітах?!
Ми з тобою – один Божий Плід.
Ми з тобою – одна Молитва.
Україна – це значить: к р а с а.
Пахне росами Вишитий Тризуб.
Я – Земля. Я – твої Небеса.
Мене Бог сотворив.
Зі Своєї Ризи!
Мироточивом – із вінка.
І послав тобі Свого Апостола.
Я – твоя Родова Ріка,
Яка святить твоє Потомство!
Ти – така, Україно, – т а к а!
Ми за Тебе – в огонь і у воду!
23.07.2021
Біль
А біль, як хмара. Навздогінці!
Не видно досвітків в імлі.
Нелегко бути Українцем
На цій чорнобильській землі.
Нелегко навіть просто бути.
Прости, Вкраїно, нас прости!
Несемо камені спокути.
Свої й чужі несем хрести.
А сум, як спис, у материнці.
Зозуля не кує в гаю.
Нелегко бути Українцем
В зрусифікованім Краю…
Коса заснула на косинці.
Летить на Землю сивий птах.
Нелегко бути Українцем
На Українських теренах!
На сповіді
Ми всі … по т р о х и губимо Вкраїну.
Глибокі тіні – на ясне чоло.
Той викрав в неї пісню лебедину.
А тої собі зломив …своє крило.
А той посіяв вітер. На руїнах!
Аби останні замести сліди…
Щодня в журі палає журавлина.
Луна щоночі падає. В льоди!
…Ми всі потрохи любимо Вкраїну.
Ну, як її, скажімо, не любить?!
Крізь сльози, а сміється, як дитина.
Покорена, нескорено ячить.
В шапках козацьких сивіє чуприна.
І сумно по могилах козакам.
Ми всі … п о т р о х и згадуєм Вкраїну.
Коли це вигідно буває нам.
Але коли Вона в неславі гине…
Несе вдовині сльози по росі.
Коли її, невинну, судять, Сину,
Чи ж пригортаємось до Неї всі?!
Коли недоля круто гне Їй спину,
Чому ти, Дочко, не зупиниш Час?!
Ми всі шануємо тоді Вкраїну,
Коли Вона віншує щедро нас.
І знову вкотре, знову – Божий Глас.
І знову хмари – споловілим клином.
Бодай на сповіді признаймось раз:
Ми в с і – п о т р о х и губимо Вкраїну…
ПІСНІ З ДОНБАСУ
Остання розмова
Хіба Ви, Мамо, винуваті,
Що хлопці босі – на стерні?!
Сьогодні знову ніч – крилата.
Гасали кулі – на вогні!
А Сонце сходить тут, на Сході.
У материнці – всі степи.
Червінком ворог покропив.
Тебе… Мене.
Усенький обрій!
Хіба ми не хотіли тиші?
Аби пишалися літа…
Як гарно зацвітали вишні!
Співала яблунька свята.
Хіба Вкраїна винна в тому,
Що Воля надто дорога?!
Приїду на Різдво додому.
Скупаю коляду в снігах.
Приснились чорнобривці літом.
Ще так не пахнули в житті!..
Сьогодні, Мамо, сталась битва.
…І я – у Небо.
Від-ле-тів…
Хіба Ви, Мамо, винуваті?..
День Янгола
Всім полеглим на землі Іловайська
На Хату спускається Лебідь.
В любистку сховалася тінь.
Сьогодні День Янгола в тебе.
Ти – птахом до нас прилетів.
Купаються в озері верби.
І дихає пам’ять щодня.
Ти знову спустився із Неба.
І сина, й мене обійняв.
Заплакала яблунька райська.
Пожовкнула свіжа трава.
Проклятий котел Іловайська.
Хай звариться в ньому Москва!
Луна піднялася на гребінь.
І сіла на тихі стави.
Сьогодні День Янгола в тебе.
Здається, Ти – знову живий!
На Хату спускається Лебідь.
Поранене серце
Над Рубіжним – зола.
І обсмалені лілії…
Полягла ковила.
На Савурській могилі.
Ще орел не напивсь
Полинової прани.
…І здригнулись степи.
Вибухають кургани.
І коли ж то кінець
Тій війні розпроклятій?!
Стогне Сівер-Дінець.
І Дніпро, як розп’ятий!
Біль-печаль… Шелюга!
Кров невинная ллється.
Сивий Львів. І Луганськ!
Скрізь – поранене серце.
Хай війна відгуде!
Хай ніколи ніхто не загине!
Бережімо людей
Бережімо свою Україну!
Над Рубіжним – зола…
І обсмалені лілії!
Пишу про те, що болить.
А лірика весь час заполонює свідомість…
Осінній вальс
Танцюю білий вальс.
Із листопадом.
А, може, з Вами?! Сивий полонез.
Ватага вітру. Сум ясних берез.
На щемних нотах – щемність.
Водоспадом!
Міцні обійми. Щедрий спалах миті.
Саджу свій Сад.
Надіюсь не замерз.
Ще не посивів синьоокий без.
Чи встигнуть яблука вродить налиті?..
Горицвіту чимало відцвіло.
Цілющий час наповнив джерело.
За Садом – сад. Сади, сади – за Садом.
Чужих щедрот даремно не струшу.
Куди спішу?
Квитаюсь? Чи грішу?!
Танцюю білий вальс. Із листопадом.
А, може, з Вами сивий полонез?!
Моя Україна
Тут промінь щасливий гуляв.
Русалка тут райдугу пасла.
Русяві тополі. Веселі поля.
Яка Україна прекрасна!
Барвінки і барви. Стави…
Намистове опоясся.
Висоти і весі. І всюди – Церкви.
Яка Україна прекрасна!
Блаженність внизу і вгорі.
Калина цілується з рястом.
Поети. Планиди. Співці. Кобзарі…
Яка Україна прекрасна!
9 березня 2019 р., по дорозі до Канева
Братчина
Я п’ю сьогодні мед.
Якого ще нема.
Той мед, який у нас обов’язково буде!
Вже триста довгих літ на цій землі зима.
Вже більше трьох віків в неволі вольні люди.
Не можемо ніяк підставити плече
Самим собі
У боротьбі
За нашу Справжність!
Я п’ю сьогодні біль. Який вогнем пече!
І вірю, що йому прийде на зміну радість.
Як вичислиш межу, як перескочиш рів
Нечесних правил гри.
То честь і честь буде!
Бо від безчестя вже нарід отетерів.
Я п’ю сьогодні гнів, що розпирає груди!
Ненависти до нас давно вже напилась.
Та не згасив ніхто в моїй душі іскрину.
У щастя вірую. Посеред всіх нещасть…
Я п’ю гіркий полин в донбасівських руїнах.
Усі Вкраїнці п’ють розп’яту в них журбу.
На лю́дському плачу – нелю́дськая забава.
Аж вимовити страх.
Я п’ю свою ганьбу.
І вірю над усе в Господню Божу Славу!
Дивлюсь собі в лице. Сама себе виню.
Як вичавить раба із нашого коріння?..
Я п’ю гарячий віск. Що капає з вогню…
І вірую в дзвінке джерельне воскресіння.
Я п’ю сьогодні мед.
Якого ще нема…
Та знаю, що меди наповнять всю вощину.
І засурмить для нас святкова ще сурма.
Я п’ю святу любов.
За тебе, Україно!
Господи, дай нам молитвеника!
Та ж над нами Година Покровська.
Ми – Покровські хрещеники всі.
Кажуть, що Серафим Саровський
В Бога вимолив треть Росії.
То і хай росіянам третина.
Нащо нам їхня Волга й Ока?!
А нам треба лише України!
Боже, дай нам молитвеника!
Із тих праведних, з тих невмирущих.
Що, як сонечка, серед отав!
Боже! Дай нам пустельника в пущі…
Щоб нам Духа Святого надбав!
Та нема у нас пущі. Скрізь – квіти.
І на кожному схилі – струмок.
Боже! Дай же хоч схимника в житі!
Тільки свого до самих кісток…
Щоб плоди у свою ішли плідність!
Щоб ніде не змішалася кров…
Тільки звінчаного на рідність.
Тільки зваженого на любов!
Боже, дай Христолюбця з Путивля!
Боже, дай остропільське стерно!
Щоб нам вигорав душу, як ниву.
І засіяв добірним зерном.
Боже, дай Зарваницького Сина!
Із-під манастириських терас…
Щоб нам вимолив всю Україну!
Щоб у Бога нам вимолив нас!
Та ж над нами Година Покровська…
Володимир Сосюра зі свого луганського Лисичанська благав нас: Любіть Україну! Чи послухались ми його? Ні! Бо виявляється, що любити – це замало. Любов потрібно творити! Щодня, щогодини… Своїми руками, своїм серцем, своїм розумом, своєю душею…
Вродився…
І в першу вже мить
Відчуй Родовитість.
Маґічно!
Любіть Україну!
Не просто любіть…
Жадайте у пристрасті вічно!
Мужнієш…
І рвешся в блакить.
Іди крізь терни.
Прямовисно!
Любіть Україну!
Не просто любіть.
А дихайте нею, мов киснем.
Мудрішаєш…
В сонмі століть.
Примнож Родового Таланту!
ЛюбітьУкраїну!
Не просто любіть…
С а м і Україною станьте!
