“Армія. Мова. Віра”

Малі історії великої біди. Історія третя

Людмила БОСИК,
голова Володимирецького
районного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка
Фото авторки

Чи думають про небезпеку волонтери, збираючись укотре в зону війни? Чи думає про смерть український воїн, збираючись “на вихід”? Післямовою мого відрядження у фронтову Україну у складі волонтерської бригади поліщуків стали ці малі історії. Чи пройме читачів так, як пройняло мене побачене, – не знаю. Але до справи – коротко про вже звичні постулати.
Війна – це чорнобілий світ: тут одразу видно всю крихкість і слабкість ситої та сонної цивілізації мирної землі. Ворог на війні чітко видимий і зрозумілий. Він тебе ненавидить, він стріляє в тебе. Ти ненавидиш його і так само стріляєш у нього.
Хто є хто – війна показує швидко.
Крайній виїзд волонтерів Володимиреччини, Сарн і Дубровиччини на східну, фронтову Україну. Серед гостинців – малюнки дітей зі щирими словами.
Оксюморон сьогодення: ХХІ століття, космічна ера – і війна в гостинній Україні.
Шануйте своїх захисників! Тільки вони між вами і війною!

Армія
Листи “правосєкам”
Під рясними гілками жовтих донбасівських черешень статура вояка виглядала маломасштабно. І справді – молодий дрібний хлопчина у “пікселі” зацікавлено спостерігав за нашим розвантаженням: бутильована вода, крупи, соки, солодощі. Його колега вправно приймав вантаж із рук поліських волонтерів.
Після крайньої точкикаплиці Тарас Баїк вже й не знімав священницького облачення, тому розвантажувач гуманітарки мав дещо дивакуватий вигляд.
Важкенькі були спайки склопляшкових соків і для Світлани Правник, але жінка звично переносила гостинці з буса до складу “добробатівців”.
– Ой, там же малюночки для вас! Ми ж обіцяли діткам з Берестянської недільної школи особисто в руки вручити кожному захиснику! А вони вимогливі, спитають “під звіт”, – усміхаючись, каже отець Тарасій і шпарко вертається до машини за витворами.
Хлопцідобробатівці змахнули з рук пилюку вантажу, звично тернули їх об добряче поношену форму і якось так обережно, делікатно, лише кінчиками пальців взяли малюнки. У тій пачці барвисто дріботіли калякималяки малечі: жовтосині сердечка, танчики з національними стягами, їхнє бачення нашої перемоги і щирі слова підтримки: “…я знаю, що вам важко, я знаю, що вам тяжко. Дякую! Ви – Герої України! Бажаю, щоб ви жили вічно, щоб з родичами зустрілися. Я ще маленька, може, я щось не розумію, але я знаю, що ви найкращі!”
Всетаки запитала “піксельного” хлопчакаправосєка, встигнувши проковтнути словозвернення “дитино”: “…а скільки вам років?” “Дев’ятнадцять”, – його відповідь досі кіношним епізодом мерехтить у пам’яті…
Пишу ці рядки і згадую непоодинокі закиди земляків в обличчя “атовців” чи в коментарях соцмереж: “За зарплату, за соцпакет і пільги пішов. Може, і в тилу відсидівся… Я тебе туди не посилав”. За що ж і за кого це дитя пішло воювати? Риторика.
В українціввійськових броня – віра. У більшості українцівцивільних – броня на мобілізацію і призов. Кажуть ветерани: атеїстів на війні нема.
“Добробатівці” й досі служать за ідею – попри спроби провести узаконення їхніх пільг, вони статусу УБД чи особливих пільг не мають. А скільки їх полягло безіменно у перших кривавих бояхрозстрілах!.. А вони є й досі, і ряди їхні не рідіють.
Монологи солдатівветеранів
Солдатських історій тисячі. А десятки тисяч цих історій просто не виходять з уст похмурих авторів. Коли “атовець” вже й відважується на розповідь про перипетії пережитої події, то це мов сповідь.
“2016. Станиця Луганська. У продуктовий магазин ми зайшли на виїзді з лікарні, в бік Макарового. Напіврозбитий магазин, а ми, звісно, “фашистизападенці”, купуємо що є. Біля дверей мале дівча, дитина війни, стоїть зіщулена, налякана, а продавчиня на неї гарчить, аж присіла: “Ну! Чєво ти, давай, галота, хватіт, валі!” Дитина до дверей.
Не знаю, що зупинило хлопців, у кожного вдома також, мабуть, діти – забрали дівча, звати її Марія. Батьків вбито, жила з бабусею і двома братиками. Наші хлопці вернулись до магазину і купили, саме купили, харчів їй!
Через деякий час до нас на КПП прийшла та дівчинка. Як знайшла, то вже не важливо – дитина привезла в тачці помідори, бо там люди завжди вирощували городину в теплицях. Хата може валитись, а теплиці є скрізь, і хто може, той і вирощує, цим і живуть. Привезла і плаче: “Рєбята – ета нє отравлєнноє, хотітє, я каждую попробую”. А перед цим, недалеко від нас, на блокпосту “Сталінград” “добрий” місцевий приніс баночку меду з Ф1 всередині…
Ніхто з нас навіть не задумався, забрали ми нехитрий врожай маленької, але справжньої дитини України. Вона і її брати живуть там. Два світогляди – одна держава”, – розказує “Стів”.
“Війна – це інший світ, страшний, із запахом крові і поту, солярки, кави та сигарет. Світ – просочений димом пороху, палаючої техніки, тіла і тліючого в буржуйці вугілля. Війна – це чорнобілий світ. З першими пострілами в твій бік – 99% проблем перестають існувати, і залишається тільки найважливіше. Тому ти не можеш зрозуміти те, що на “гражданці” люди називають проблемами. Хіба це проблеми? Та ви ж через рік і не згадаєте про них!
Тебе, який пішов на війну, більше немає. Якщо тобі пощастило і ти повернувся живий і цілий — все одно ти повернувся іншим. Назавжди іншим. Але ким ти є тепер – ти знаєш точно. Ти і тисячі інших, охрестившись вогнем війни, прорубавши дорогу через пекло боїв, отримали свій шеврон (бойового підрозділу), як символ “свій”. Свій – це значить, що твій фланг або твоя спина прикриті. Мітку “свій” і твою повагу отримали люди різного віку, професій та освіти. І тому тобі складно слухати від дорослого чоловіка фразувідмазку: “Я не пішов на війну тому, що…” Тому що ти знаєш, що у когось з тих, хто був з тобою спинавспину в боях, як варіант, було таке ж саме своє “не пішов на війну тому, що …”, але він пішов. А хтось пішов і залишився… назавжди. На бойових. Назавжди, бро! І навчитися жити поруч із цим всім дуже непросто! Але найбільше, що гризе і мучить, – це відчуття незакінченої справи. Ми не закрили кордон, війна не закінчена. Коли гинуть молоді хлопці і дівчата, які не повинні вмирати, — це те, з чим неможливо навчитися жити поруч”, – із монологусповіді солдата ЗСУ Євгена.
Капеланська підтримка та супровід в умовах війни надважливі. Добре слово, вчасно здароване, як сортова зернина в родючому ґрунті, так і душпастирська настанова воїну. Сьогодні це визнають усі.
Донеччина. Храми ПЦУ сіл Берестя, Канонич та Полиць подарували для військових капличок облачення – ікони та рушники. Віднині вони служитимуть оберегом нашим захисникам.

“…Несказане лишилось
несказанним…”
Військові журналістам не радіють. Ми з тої братії, що й лиха наробити можемо запросто – не те зняла, не те опублікувала. Тому найважче мені дається розповідь про захисників – тут лише трикрапка буде багатослівна.
Розвантажуємось на черговій “точці” – бензопилка, захисна сітка, будматеріали, фольгований бар’єр, смаколики. Олег Мозуль з Володимиром Мельником вправно перемотують рулони, Світлана Правник вже волочить спайки соківконсервації у військову автобляху, а Микола Юрах з Тарасом Баїком і польовим командиром про щось шушукаються – у військові справи не варто й потикатись стороннім. Дзиґою бородайземляк закидає у багажник свого авто гостинці – його не можна ні фоткати, ні записувати відео, секретчик. Кількадесят хвилин, скупі обійми – і кожен поїхав у своєму напрямку.
Масксітка, масивні протектори бойових машин, польова кухня на кількасот осіб і така буденномирна картинка: розчепіркамотузка поміж дерев з парадоксальним набором випраного одягу.
Вернісаж зелених формених футболокполо з пікселямиштаньми поряд із жіночими цивільними футболками і …барвистими вафельними та мохеровими рушниками. А на підвіконні другого поверху сушать носи берці. На ґанку – перекур кількох штабістів. А під великим абрикосом — столик і простенька тареля з плодами. Трійко дівчуль у формі смакують і бесідують.
Ідилія. Майже. Та ні – війна ліворуч, спереду, вгорі і поруч – я у зоні війни!
Про це нагадали раптом заведені потужні мотори бойових “Уралів” – хлопці їх тримають у щосекундній готовності.

Віра
Карлівка. Мабуть, це серце духовного українського опору окупації. Тут дивовижна спорудахрам Святої Анни з дерева, зведена за старовинними галицькими технологіями. У храмі Святої Анни, що у зоні ООС збудована силами патріотівгаличан та всієї України, вчергове волонтери Дубровиччини Світлана Правник, Тарас Баїк, Сарненщини – Володимир Мельник, Володимиреччини – капелан Микола Юрах, УБД Олег Мозуль помолились за здоров’я воїнівзахисників, будівничих храму та во славу Божу і України.
Двері храму завжди відчинені. Сюди приходять воїни для духовного прихистку і вмиротворення. Спочатку лікарістоматологи хотіли збудувати капличку з лавками, де бійці, які прибувають на лікування, могли б не лише очікувати на свою чергу, а й відчути духовний захист. Але коли відомий львівський художник Тарас Лозинський подарував величний іконостас, написаний на склі олійними фарбами, лікарі вирішили будувати церкву. Сьогодні це діючий духовний прихисток для усіх охочих.
Проєкт “Тризуб Дентал”, що має офіс поруч, відомий далеко за межами села Карлівка, де дислокуються волонтери. Базовий табір йменується “Домік”. У ньому є стоматологічний кабінет на два крісла, постійно ведеться прийом. На час нашого приїзду всі лікарі вперше за шість років пішли у відпустку.
Храм вразив атмосферною чистотою і намоленістю. Тож до молитви наших душпастирівволонтерів ще й наші голоси додалися, коли виконувалась “Молитва за Україну”…
Серед гостинців у фургоні волонтеробуса – пакети з вишитими рушниками та іконами, подаровані прихожанамиполіщуками на облаштування військових капличок. Їх у цей виїзд вдалося відвідати у трьох локаціях.
Аскетичність військового побуту позбавляє можливості прирівнятися до цивільних храмів. Але з поліською вишивкою на білосніжному полотні, з намоленими іконами і щирим словоммолитвою, у капличках стало світло і тепло.
– На війні складно і боляче від втоми і втрат. І завдання капелана – нагадати, що Бог завжди поруч. Я тішуся сьогодні з вигляду каплички, яку своїми силами впорядковував, я тішуся з її прихожанвоїнів. Бо віра – фундамент і рушій перемоги, – ділиться своїми роздумами капеланволодимирчанин Микола Юрах.
Військові каплички нині облаштовують у всіх військових частинах. До розп’ять Христа йдуть молитися захисники й захисниці, офіцери й кухарі, техніки та стрільці – віра на війні є беззаперечною зброєю. Вона духовна, невидима і потужна.

Мова
Сьогодні рускоязичноє насєлєніє окупованого Донбасу більше мовчить. Точніше, їм ніхто права голосу не дає, хіба по команді “зєльоних чєлавєчькав”. Ніхто не згадує перші блокади доріг перед українськими військовими, захоплення владних будинків, мародерство магазинів і тезу “Донбас кормить Україну”. А може, ми тут не чуємо їх там? Як їх почути, якщо мову таки відібрало?..
Чи відібрали? На східній, фронтовій Україні цинічна мультимовність – мова блокпостів і КПП, закинутих руїн і мінних полів, мова іржавих шахт і злиднів, мова розпачу і безробіття, мова уламків і кладовищ. А ще мова цифр і статистики. Щомісяця у Штабі ООС повідомляють про нових загиблих бійців і цивільних. Від російської агресії вже загинули 13 тисяч мешканців Донбасу. Майже вдвічі більше людей отримали поранення різного ступеня тяжкості.
За підрахунками Мінреінтеграції, на відновлення регіону може піти три річних бюджети України. З космосу можна розгледіти ще й те, що за кілька років частина Донбасу занурилась у темряву: у деяких районах світла стало вдесятеро менше порівняно з довоєнним періодом.
А тепер ремарка доступною і зрозумілою українською мовою: “Народ, який не бажає годувати свою армію, незабаром буде змушений годувати чужу”. Це сказав французполководець Наполеон Бонапарт.
Завершились мої “Малі історії великої біди”, однак триває війна. Волонтери знову пакують гостинці – свої до своїх зі своїм. А може, і ви з ними – коштами чи гостинцями? Війна – не тітка! Гуртуймось – переможемо.