Малі історії великої біди. Історія друга
Людмила БОСИК,
голова Володимирецького
районного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка
Фото авторки
Влітку вкотре за час неоголошеної війни завезли гуманітарну допомогу військовим ООС і цивільним прифронтової України. Уперше з ними поїхала і я, бо власними очима світ побачиш інакше… Власне, тема війни мені й так близька: з володимирецькими волонтерами я від часу загибелі земляка Володимира Шеляга, та й чоловік – “атовець” з 2016 року. “Яка різниця/Какаяразница” – про ці новітні постулати життя в матеріалі.
Безлюддя. Може, через спеку, а швидше – через війну. На Донеччині безлюддя у містах і селах прифронтової зони явище звичне. Як і покинуті житлові масиви, розбиті заправки, підприємства. А от дороги вже відремонтовані.
Наша волонтерська делегація до Авдіївки прибула опівдні, проїздом: володимирчани Микола Юрах, Олег Мозуль, дубровичани Світлана Правник, Тарас Баїк та сарненчанин Володимир Мельник тут не вперше, тому усьому побаченому дивуюсь лише я.
Авдіївка – приречена
сусідка Донецька
“Авдіївка – це Україна!” – на в’їзді до міста великий вказівник у синьожовтих кольорах чітко маркує власність держави Україна. Багато черешні, шовковиці у місті, амброзія і барвисті польові квіти – на узбіччях і полях. Поміж зелені дерев – будинки з битотрощеними сліпухамивікнами, балконами або й геть зруйновані вибухами. Більшість стін – у вибоїнахранах від куль і снарядів різного калібру. Що цікаво – будинки найбільш пошкоджені в окремих мікрорайонах. Як мох росте на деревах – лише з північного боку, так авдіївські будинки зрешечені вибухами лише з півдня. А на півдні від міста, за шість кілометрів, вже Донецьк. Окупований російськими найманцями. Отак і моделюєш гірку правдоньку – хто стріляв і звідки.
Місто втягнули у війну ще у квітні 2014го. До жовтня 2018 року в Авдіївці загинули 70 військових та до сотні дітей і дорослих. Окрім тактичної важливості міста, у ньому також працює один із найбільших у Європі – Авдіївський коксохімічний завод.
Проїжджаємо “промку” і коксохім – димота ще за кілька кілометрів! Смердюча і їдка, вона величезними хмарами тягнеться за вітром, у всі щілини автобуса пробирається і дере трахею. Екологія? Не чули – мабуть, скажуть керівники велетня.
“Дев’яточка” – розбомблена дев’ятиповерхівка, що стала світовою легендою. Відомий муралпортрет авдіївської вчителькиукраїномовниці на стіні, по вулиці Молодіжна, 20. Будинок – “разукрашка”, з найбільш постраждалим фасадом, дивиться прямо на окупований Донецьк очима літньої жінки – мурал вражаюче фотографічний! Австралійський художник Гвидо ван Хелтен, ризикуючи життям, наносив портрет на стіну фактично на очах у сепаратистів. Тож околиця Авдіївки має своє обличчя, свою історію – трагічну й сумну.
Кличе мене Світлана Правник до сусідніх будинків, що навпроти, і показує навколишню руйнацію – четвертий поверх багатоквартирки частково знесений прямим попаданням з крупнокліберної зброї і тепер затягнутий брезентом – люди живуть за вцілілою стіною. Мозаїка уламкових пошкоджень на стінах у порівнянні з руїнами – дрібниця. З підозрілістю на обличчі повз мене зі Світланою пройшла місцева пані. На наше “Добрий день” не озвалась. У всьому кварталі розстрільні будинки – попри спеку холод жаху бере за плечі.
“Це промка, бро” – сказав мені військовий, взявши за плече і відвівши від воріт одного з десятка покинутих подвір’їв на околиці Авдіївки. “Подзьобані” металеві ворота, забиті вікна і зарослий двір добротної будівлі поряд із Меморіалом загиблих захисників Авдіївки я хотіла зняти на відео і зафільмувати деталі війни. Але там інші правила – на узбіччя, а тим більше на подвір’я заходити заборонено, бо небезпечно. Міни чи нерозірвані боєзапаси під ногами – смертельний сюрприз “рускава міра”. Чимало місцевих жителів загинули саме через таку необережність.
Меморіал, що облаштовували вручну патріоти й воїни, нині реставрується. Тут наші капелан Микола Юрах та священник ПЦУ Тарас Баїк помолились – територія всіяна смертюуламками. Тут місце пам’яті майже сотні загиблих українцівзахисників Авдіївки. Під ногами уламки снарядів, поряд залишки мертвого металу – розірваних прямим влученням українських танків. Поруч – реконструйований бліндажмузей і кількадесят флагштоків під бригадні прапори.
Мінне поле поряд із містом. Отак просто: їдеш дорогою, праворуч рейки вже давно мертвого тролейбусного шляху на Донецьк, за колією пишне польове різноквіття і… міни. А табличкапопередження, як у фільмах про Другу світову – “Стоп! Мины! Не покидайте дорогу! Территория вдоль дороги заминирована! В случае опасности звоните 101!”. Прозріваю: люди, двадцять перше століття! І війна?
Із золотими донецькими ланами окрема історія, вона трагічна. Коли в регіоні стихли бої і відступив фронт, аграрії взялися до впорядкування землиці. Біда приходила зненацька – техніка разом з водіями у полях почала підриватись.
“22.12.2020. Внаслідок застосування представниками незаконних збройних формувань невстановленого вибухового пристрою, 20 грудня 2020 року, близько 18:50, під час виконання сільськогосподарських робіт на полі поблизу с. Кам’янка Ясинуватського району знищений трактор марки John Deere та поранений 41річний водій. Постраждалого госпіталізували. До цього повідомлялося, що сепаратисти на Донбасі обстріляли трактор зі станкового протитанкового гранатомета. Поранений цивільний”, – повідомляє Донецька обласна прокуратура.
Нерозірвані уламки “міра” чатували зі своєю порцією смерті на землеробів Донеччини. І не всі випадки показували в новинах, і нікому з орачів і сівачів не хотілося йти у ті родючі чорноземи. Отака вона, “пастораль ХХІ століття”: “на Донеччині підірвався трактор…”, “на Луганщині тракторист підірвався…”, “вибухова посівна…”
“Дякую за українську” – з усмішкою сказала мені вулична продавчиня шовковиці у центрі Авдіївки. Ми спинились, щоб купити води. Спека волонтерського буса, штиль пропеченої вулиці і вже тридцятигодинна дорога вимотували. Поряд, у затінку каштана, сиділа жінка – продавала чорну шовковицю: по 20 і 10 гривень порції. Питаю, купую, дякую. Українською. І вона мені у відповідь українською. І отак, усміхаючись, каже: “Дякую за українську”. Знов нове і дивне відчуття потойбіччя. Розмовляємо. Виявляється, вона з Київщини, а тут замужем і радіє нагоді поговорити рідною… Знов прозріваю: я вдома, в Україні і на чужині водночас, чую себе чужинкою.
А мої волонтери укотре попереджають: не відходь далеко сама, про всяк випадок.
Бахмут –
місто троянд і прапорів
У розпал боїв за Дебальцеве Артемівськ (так тоді називалося місто) став порятунком сотням захисників – місцеві лікарні приймали поранених, парамедиками стали чи не усі лікарі та медсестри. Вразила кількість троянд у сьогоднішньому Бахмуті: вони ще за кілька кілометрів від міста, біля вказівника, вони пообіч доріг і на квітниках перед будівлями, вони сотнями – барвистими килимками “окупували” місто. Чудова окупація, квіткова!
Прапори України і міста Бахмута ілюмінують вгорі знайомими барвами через кожні кількадесят метрів на стовпах та тролейбусних дротах – місто навмисне заявляє: “Бахмут – це Україна!”
Залізне.
Партизанські грядки
Поки розвантажувались з гуманітаркою у Залізному, у релігійному притулку, я почимчикувала до будинків навпроти – глянути на життябуття місцевих. На маленькому городику поралась бабуся, років сімдесяти. Я привіталась. Українською. Розговорились. Звати її Любов.
– Все дорого у нас. Комуналка, свет, а работы нет, зарплаты нет. Кто мог или есть куда – повыехали. А нам, старым, куда деваться? Вот дочка со мной живет – нет работы. Двое детей малых. Муж три года назад умер. Были шахты – наших там сорок две тысячи работало. Теперь только полторы тыщи шахтеров осталось. Куда всем деваться? Рядом комбинат “Бекон” – вот только там работа. Я инвалид детства. Тыщу семьсот получаю. После оплаты комуналки шестьсот гривен остается на жизнь. А что за них на месяц можна купить для троих? Вот хорошо, что грядка да Танька (Тетяна Соловйова, опікунка місцевого релігійного притулку) выручают, – розказує пані Любов, перебираючи жменю кропу.
Гукнула вона до розмови ще й сусідку по городику – пані Валю. Розпитую – розказують. З грядками окрема історія. Грядки обкрадають. І без того марненьке буття картоплі у заростях бур’янів – так ховають врожай від наркоманівзлодіїв. Кажуть, важко зібрати і огірки, і картоплю. От у них сусід огородив грядку і колодку почепив. Направду, мені трохи було смішно з тої городоогорожі: більшменш рівні гілки акації чепурненько організовані в трижердкову перешкоду. І колодка! Мда, думаю, захист солідний.
Про телебачення і радіо питаю: звідки ж новини черпають залізненці? Кажуть жінки, що нема у них українських телеканалів. Якщо хтось має “тарілку” – може, й дивляться, але це рідкість.
Попросила показати побут. Пані Валя неохоче погодилась, але лише двір, бо “нечего там смотреть, денег нет, ремонта нет лет двадцать, разруха у нас”. Щоб довго не описувати гнітючі враження від огляду, скажу одне: це не поліщуки з доглянутими квітничками і обійстями!
До слова, вже йдучи назад з ексклюзивної екскурсії залізненськими дворами з пані Валею, розминулися з похмурим бородатим чоловіком, сусідом моєї поводирки. Той споглядав за нами збоку, здалеку. Але вже минаючи його, почули вслід: “ Что, сучка, за гуманітарку бандєрам прадалась?..”
Мене не було хвилин п’ятнадцять, та колегиволонтери вже спохватились і стривожились, тож “на горіхи” я за самоволку отримала: “Ти розумієш, де ти? Тут не можна так відходити!” От вам і єдина Україна – бійся ворога, прийшовши з добром.
Цивілізація і
мілітаризація поруч
Змішані відчуття, коли потрапляєш в інший світ, мілітаризований. Полісся і Донеччина: той самий час доби, та сама пора року, та сама країна. Але ТУТ і ТАМ – антонімічна геолокація реальності і дуже близька, буквально за пару кілометрів війна. Минаєш Ізюм по майже ідеальній дорозі – і ти в житті, де немає півтонів, піввіри і одразу видно, хто і що є справжнім, а хто і що – ні.
Червонобіле ряботіння блокпостів, перевірки наших документів військовими патрулями, пояснення причини виїзду на територію, огляд вантажу і побажання “щасливої дороги!” – цього було так багато, що згадки злились в одну думку: “так, є час кидати каміння, а є час збирати… чи пожинати плоди своїх дій чи бездіяльності”.
Порадували дороги. Не скажу, що це було несподівано, але дивно, бо дороги добрі! Це вже потім, у глибинці викрутасів місцевих путівців, почались бовтанки ресор.
Не все фотографувала. Не все зможу розказати і показати. Краще наберіть знайомих захисників чи родичів, розпитайте самі і підтримайте хоча б добрими словами.
Низький уклін тим, хто ТАМ за мирне життя ТУТ, в Україні – воюючій із зайдами країні.
