Дніпрова Чайка – політ триває

Василь Вельможко,
член Національної спілки
краєзнавців України
Цього року шанувальники української літератури відзначають ювілеї двох видатних майстринь красного слова – 150-річчя Лесі Українки та 160річчя Людмили Василевської-Березіної (Чайки Дніпрової). Ім’я Лесі Українки добре відоме не лише в Україні, а й далеко за її межами, а ось про Чайку Дніпрову навіть через три десятки років після проголошення незалежності далеко не всі знають, тим паче її справжнє ім’я. Хоча її слово мало б гордо бриніти у серці кожного свідомого українця. Її життя та творчість тісно пов’язані з півднем України, де вона народилася, навчалась в гімназії та вчителювала. Разом зі своїм чоловіком вона описала південь України, як український, спростувавши московський міф про Новоросію, показавши, що “культура і цивілізація тут були й до Російської імперії”.

Народилася майбутня письменниця на Миколаївщині, в селі Зелений Яр Доманівської селищної громади Вознесенського району. Колись село називалося Карлівка і відносилося до Ананьївського повіту Херсонської губернії. Справжнє ім’я письменниці Людмила Олексіївна Березіна, після шлюбу більш відома як Людмила Василевська.
Дитинство і юність дівчини пройшли в миколаївських і херсонських степах, на лиманах Одещини і Херсонщини, тож її чутлива душа і допитливий розум вбирали в себе все, що пов’язане з історією рідного краю, долею козацтва. Батько – сільський священник Олексій Березін, за походженням росіянин із Владимирської губернії. Він шанував книгу, знання й дбав про духовний розвиток доньки. Атмосфера в сім’ї сприятливо позначилася на формування дівчини. Окрім Людмили, батьки мали ще двох синів і доньку.
Мати поетеси – Наталка Угринович – була спадкоємницею відомого козацького роду з Запорізького краю, тож у сім’ї частими бували спогади про українську вольницю, колишній розквіт батьківщини. З юних літ Люся зацікавилась творами Гоголя та Шевченка, історичними працями Скальковського й Куліша, Антоновича і Яворницького. “Знаю тепер, що я українка, – так занотувала в своєму записничкові молода письменниця, – ніякі лихоліття, слова й події Великої Росії не хвилюють мого серця так, як історія України, ніякий спів не знаходить такого відгомону в мене в душі, як український, ні за кого не болить так серце, як за її помилки, її виразки — відлунюють стогоном у мене в душі. І чим більше бачу в її історії помилок, недоліків, тим палкіше люблю її”.
Людмила Березіна рано навчилася читати, тому на восьмому році життя батьки віддали дівчинку до Херсонської жіночої гімназії. Однак Людмила тяжко захворіла на кір і бронхіт та майже осліпла, тому її було забрано додому, де через рік дівчинка одужала. Проте майбутня письменниця назавжди лишилася короткозорою.
Навчання було продовжено в Одесі у спеціальній школі Михайлівського жіночого монастиря, але дівчинка вблагала батьків забрати її звідти. Завершувала освіту в Одеській приватній жіночій гімназії пані Ганни Григорівни Піллер, яку закінчила 1879 р., здобувши право викладати російську мову та історію. (Сьогодні в будівлі колишньої гімназії працює Одеське вище професійне училище морського туристичного сервісу, вихованці якого пам’ятають і пишаються тим, що тут навчалась відома українська поетеса). Навчаючись у гімназії, Людмила кожні свої канікули проводила під Херсоном – у селах, де правив службу Божу її батько (а це Маячка і Збур’ївка), гостювала у дядька Петра Березіна в Голій Пристані, в родичів та друзів у Білозірці, Олешках.
По закінченні гімназії Людмила Олексіївна починає педагогічну діяльність спочатку в Одесі, а згодом в Одеському повіті, і в 1881 році приїжджає в Херсон на учительський з’їзд, на якому активно підтримує його ухвалу про “викладання в школі рідною мовою народу”. Ще навчаючись у гімназії, Людмила почала писати вірші російською та українською мовами. Перекладала поезію Пушкіна, Лермонтова, Байрона українською мовою. В 1883 році в газеті “Одеський вісник” уперше був надрукований вірш Людмили Березіної, написаний російською мовою “На смерть Тургенєва”. 1885 року в українській літературі з’явилося нове ім’я – Дніпрова Чайка. Таким псевдонімом уперше Людмила Березіна підписала вірші “Вісточка” та “Пісня”, оповідання “Знахарка”, які друкувалися в журналі “Нива”.
У 1885 році вийшла заміж за Феофана Василевського, відомого в літературному світі під псевдонімом Софрон Круть. Вони познайомилися в 1884 році на археологічноетнографічному з’їзді в Одесі. Феофан закінчив Київську духовну семінарію, потім учився в університетах Петербурга й Одеси. В 20 років пішов добровольцем воювати з турками на Балканах. Жив у Загребі, Белграді та Празі. У Женеві бачився з Михайлом Драгомановим і сповідував його ідеї. Закінчивши військову службу, вийшов у відставку в чині молодшого унтерофіцера. Належав до молодого крила Одеської громади. Багато писав про культуру й побут південних слов’ян, друкувався в галицькій періодиці. Його особисто знав і підтримував Іван Франко.
Із 1880 року Феофан служив статистиком у Єлисаветградському земстві — нинішній Кропивницький. Там брав участь у роботі місцевого українофільського гуртка. Гуртківці допомагали грішми місцевим народовольцям, про що стало відомо поліції. Василевського в 1885 році заслали до Херсона під гласний нагляд, тут вони й побралися з Людмилою.
24річна письменниця бере активну участь у роботі місцевого просвітницького гуртка, організованого земським статистиком О. О. Русовим, який займався етнографією та фольклористикою. У гостинному будинку О. О. Русова, де збиралася передова інтелігенція Херсона, Людмила Олексіївна зустрілася з корифеями української сцени М. Садовським, П. Саксаганським, М. Заньковецькою, І. КарпенкомКарим. Разом із чоловіком вона поширювала твори українських письменників, вірші Тараса Шевченка. У цей час Дніпрова Чайка пише лібрето першої дитячої української опери “Козадереза”, музику до якого підібрали О. Русов, О. Ліндфорс і А. Конощенко. Цього ж року опера була виконана дитячими силами. Написала лібрето дитячих опер М. Лисенка “Козадереза”, “Пан Коцький”, “Зима і весна”.
Херсонський період був досить плідним у творчому житті Дніпрової Чайки. Протягом 1885–1887 рр. письменниця написала велику кількість творів, хоч не всі вони були надруковані за її життя. Ранні твори Дніпрової Чайки були прихильно зустрінуті читачем і критикою. Ім’я Дніпрової Чайки з’являється на сторінках альманахів “Степ”, “Перший вінок”, “Хвиля за хвилею”, різних журналів та збірок.
В 1887 році внаслідок поїздки письменниці до Криму, де вона тривалий час відпочивала в татарській слобідці АлмаТомак (тепер село Піщане Бахчисарайського району), з’явилися “Морські малюнки”. Сама письменниця так згадувала той плідний творчий період: “…брат мого чоловіка запросив мене на літо в Крим, де він із своєю родиною жив”. В автобіографії вона підкреслювала важливий вплив кримської природи на її творчість: “…купаючись у морі біля Алми в Криму, я жаданно приглядалась, прислухалась до нової для мене кримської природи та, прийшовши додому, розповідала діверові та ятрівці про те, що мені нашептало море. Скеля, Хвиля, Суперечка були моїми фантазіограмами. Колись після бурі багато на березі загинуло медуз. Медуза – морське серце – це мені дало казку “Морське серце”.
У 1887 році за активну участь у роботі херсонської української громади Ф. Василевського звільнено з посади у земстві і піддано під гласний нагляд поліції. Сім’я переїжджає до села Королівки на Київщині. Тут Дніпрова Чайка збирає фольклорний матеріал, записує українські народні пісні. А в 1895 році подружжя повертається до Херсона на запрошення губернської земської управи. Там народились, росли і виховувались їхні діти – Оксана, Наталка та В’ячеслав.
У 1903–1904 роках письменниця співпрацює з організацією допомоги політв’язням Херсонської тюрми. Її дім стає місцем зустрічі місцевих політичних діячів та митців. Людмила Василевська потрапляє до списку неблагонадійних, її заарештовують, потім за нею встановлюється гласний нагляд поліції.
З 1908 року Дніпрова Чайка проживає в Києві. Бере участь у роботі київських організацій “Громада” і “Просвіта”, знайомиться з М. Лисенком, М. Старицьким, М. Заньковецькою, Оленою Пчілкою, Лесею Українкою, М. Коцюбинським, Б. Грінченком. Микола Лисенко на її лібретто написав дитячі опери “Козадереза”, “Пан Коцький”, “Зима і Весна, або Снігова Краля”, “Веснакрасна” та інші, поклав на музику її вірші “Я вірую в красу”, “Хіба тільки рожам цвісти”, “Єрихонська рожа”. В 1909 році через загострення ревматичної хвороби Дніпрова Чайка поїхала на лікування до Одеси. Тут вона жила до 1911 pоку, наїжджаючи періодично до Києва та Херсона. Кілька наступних років жила на Кавказі й на півдні України.
На схилі літ Людмила Олексіївна знову відвідала Крим, та цього разу до творчості серце не кликало. 13 квітня 1915 року Феофан Василевський покінчив життя самогубством. Один за одним відійшли за обрій її найкращі друзі, побратими і посестри по творчості: Борис Грінченко (1910), Микола Лисенко (1912), Михайло Коцюбинський (1913), Леся Українка (1913), Олександр Русов (1915).
3 1911 по 1915 рр. письменниця живе на Запоріжжі, в селі Туркенівка (тепер Гуляйпільського району), пізніше на Київщині разом з донькоюлікаркою Оксаною. З початку 20х років Дніпрова Чайка була прикута до ліжка, пробувала писати лежачи. Померла письменниця 13 березня 1927 року в селі Германівці, що на Київщині. Поховано її у Києві на Байковому цвинтарі.
Деякі літературознавці ставили талант Дніпрової Чайки вище, ніж талант Лесі Українки. Сергій Єфремов так оцінив новаторство поетеси: “Дніпрова Чайка витворила в нашому письменстві особливий жанр символічних малюнків, у яких під зовнішніми реальними рисами раз у раз чується глибший зміст, таємниче порівняння між подіями в природі й людським життям”. Особливою філігранністю відзначалися “Морські малюнки” поетеси, якими захоплювалися М. Коцюбинський, П. Житецький та інші видатні майстри художнього слова і його поціновувачі.
Наприкінці 1922 р. – на початку 1923 р. прикута до ліжка Дніпрова Чайка мала намір упорядкувати свій літературний доробок, навіть виникла домовленість із київським видавництвом про повне зібрання творів, але задумка, нажаль, залишилася не здійсненою і по сьогодні.
У 2013 році ім’я письменниці було присвоєне Херсонській обласній дитячій бібліотеці. До 150річчя від дня народження Дніпрової Чайки Національний банк України випустив пам’ятну монету номіналом 5 гривень. Її іменем названо вулиці в Херсоні, Первомайську, Львові та рідному селі Зелений Яр на Миколаївщині. На жаль, в Одесі, де навчалась та розпочала літературну діяльність, пам’ять видатної української письменниці ніяк не вшанована.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment