Захисникам Вітчизни з давнини і по сьогодні присвячую
Лілія СЛЕДЗІНСЬКА,
голова Кременецького районного об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка
Не спи, моя рідна земля,
Прокинься, моя Україно!
То дивляться з неба
Всі ті, що поклали життя
За майбутнє твоє, Батьківщино!
Мелодія та слова цієї пісні, яка звучить так по-сьогоденному, спонукала мене написати до Дня захисників України слово про моїх трьох братів, які у вікопомні часи Другої світової війни пішли захищати рідну землю від окупантів. Це Мислінські Борис, Ігор та Олександр, які народились і виховувались у родині Агафії Білобородової-Мислінської, росіянки за національністю та українки за переконаннями, стражденної жінки-матері, яка, довго не роздумуючи та трагічно переживаючи, відривала від свого серця синів-соколів, благала Всевишнього, щоб вони повернулися додому живими. Пішли один за одним мої брати до лав Української Повстанської Армії і в нерівних, кровопролитних битвах віддали своє життя, аби ми сьогодні не бачили окупанта тут, на Крем’янеччині.
Старший брат Борис у 23-річному віці загинув у Цуманських лісах біля села Ярославівка в бою з енкаведистами, які кинули численну ватагу карателів для придушення повстанського визвольного руху в зародку. У місці, де знайшов вічний спочинок мій брат, стоїть незвичайний пам’ятник – на стовбурі столітньої сосни вирубаний хрест. Мабуть, це диво спорудив один із його побратимів після повернення зі сталінських таборів смерті. Знайшовши це місце, він передав нам заповіт брата: не забувати героїв України, пам’ятати їх і передавати з покоління в покоління спогад про їхній вікопомний подвиг.
Я передала це, що сама пережила, своїй доньці Неонілі Крем’янчанці, потім внучці Юлії Тарнобір-Янчук і, нарешті, правнуку Богдану Орлу-Янчуку – пам’ятати, якого вони роду, і свято берегти мій заповіт.
Середульший брат Ігор на псевдо “Чорногора” загинув у лісах Шумщини, біля села Малі Загайці, в нерівному бою через зраду. Хтось, пробравшись у повстанський табір і вивідавши все необхідне, доніс окупантам, – і невдовзі раптово накинулись московські хижі круки на воїнів Армії без держави, з неба атакували літаки, спокій у затишному лісі перетворився на справжнє пекло на нашій крем’янецькій землі. Гуло, ревіло, наче настав останній день. Повстанці один за одним падали, в полон не здавалися. Це були твої герої, Україно!
В одному з найгустіших куточків лісу поранений сотенний Ігор Чорногора піднявся із землі і з усіх юначих сил (було йому лише двадцять) закричав: “Хлопці! За мною! Україна або смерть!”
Вийшли з бою троє, в гущавині дочекалися вечора і винесли свого ще живого командира, помістили у Великих Загайцях у криївці, щоб дівчата-повстанки рятували його. А самі чимдуж пішли на хутір Вірля, щоб повідомити матері героя Гафії Мислінській. Застала ще живим свого синочка, красеня на всю околицю, щирого, мудрого й дуже доброго. Попрощалась з Ігорем, бо в криївці небезпечно було залишатись: так вирішили дівчата-рятівниці, вони запевнили матусю, що синочок її житиме… Не бачила мертвим жодного з трьох, тому й мені наказувала свято берегти те місце, де народились три воїни УПА – Борис, Ігор та Олександр Мислинські. Я виконую цей священний заповіт берегині-матері нашого народу!
А тим часом у Великих Загайцях прощався зі своїм юним життям хлопець, воїн священної битви за Волю, сотенний Чорногора, який не нажився, не намилувався білим світом, не насіявся, не наорався… Не дочекалася його кохана дівчина Рая Росоловська, сестра Бориса Харчука. А він же, відходячи в останній похід – на Шумські ліси, просив її чекати. Повернеться – і заживуть щасливо…
Чекала все життя і часто розповідала мені про пережите, співала його улюблену пісню “Не питай, чого в мене заплакані очі, чого пізно виходжу я в гай і блукаю я там до півночі, не питай, не питай, не питай!” Своїм мецо-сопрано виводила тужливу пісню на слова Івана Огієнка. Разом із коханою мого брата тужила за ним все своє життя.
Я виконала заповіт матері Ігоря Мислінського-Чорногори. Організувала перевезення, хоч це було нелегко. Останки мого брата розкопали на цвинтарі у Великих Загайцях, перевезли й перепоховали в могилу матері на хуторі Вірля. Я цього не робила б, якби могилка його була доглянута в Загайцях. Донедавна там жила Юлія Андріївна Бойчук, яка берегла в пам’яті поховання сотенного й щороку носила на забуту могилку живі квіти. Ніхто з односельців, крім Галини Степанівни Мриги, не підтримував її. А незалежній Україні тоді вже виповнилося двадцять п’ять років!
На жаль, у цьому українському селі, де вирувало повстанське життя, сьогодні панує рускій мір. Чому чужинецька церква заволоділа вашими умами та серцями? Об’єднуйтесь навколо рідної церкви, рідної мови, рідної армії, тоді нас ніхто і ніколи в світі не переможе.
Коли на цвинтарі на хуторі Вірля в могилу матері поклали домовину з останками її сина, в небі над велелюдною громадою односельців і просвітян з Крем’янеччини почали кружляти три соколи. Це була не випадковість. Це душі трьох синів-соколів матері-героїні Агафії подали нам з неба сигнал: “Ніхто не забутий! Ніщо не забуте! Ми там, у небі, стали воїнами Царства Божого! Єднайтесь, пам’ятайте, що ви – українці!”
Третій, наймолодший, син Гафії Мислінської Олександр пішов у повстанці за прикладом своїх старших братів. Йому було лише шістнадцять. Два роки воював, а на вісімнадцятому схопили страшні енкаведистські чорні круки, скрутили руки юнакові, не дали останню кулю послати собі.
На слідстві найближчий сусід Петро, нібито повстанець, але насправді агент енкаведистської розвідки. Він наговорив на Олександра того, чого ніколи не було. Повстанці довідались про зраду і ліквідували його.
А врятував життя Олександру Мислінському побратим Білобородова Антона – нашого дядька – Павло Перець, житель хутора Воронуха. Він на суді в Рівному заперечив брехню Петра К. Пересудили юнака-повстанця на 25 років сибірської каторги. Доживав віку в Комі ССР, в м. Інта, по вул. Передшахтній під іншим прізвищем та ім’ям Федір…
Мати-страдниця чекала, що сини повернуться додому, довгими вечорами сиділа на сундучку під теплою грубкою і вишивала їм сорочки. Причілкового вікна не завішувала, щоб побачили її синочки, коли вночі прийдуть до рідного дому, постукають – і здійсниться вікопомна мрія усіх стражденних матерів – захисників Вітчизни.
Цю мрію доздійснюю я, всім і всюди розповідаю про своїх братів. А на хаті, де вони народились, красується меморіальна дошка.
На цвинтарі хутора Вірля спорудила своїм коштом величний надмогильний пам’ятник – з граніту габро висічено постать матері України, матері тих синів-воїнів і усіх жінок, які бережуть пам’ять про героїчне минуле і передають його з покоління в покоління. Там символ України – пучок червоної калини, а поруч із могилою красується кущ живої калини, яку я привезла з Шевченкового села та посадила як пам’ять матері та її синів-воїнів УПА.
Упродовж усього свого свідомого життя я веду пошукову діяльність, наслідком якої є велична нагорода, яку я отримала 23 вересня в повстанському таборі Антонівецького лісу – Срібний хрест бойової заслуги другої кляси за брата Ігоря Мислінського-Чорногори.
Наказ про бойовий подвиг підписав головнокомандувач Армії УПА Роман Шухевич.
У роки Другої світової війни всі села Західної України бурлили від повстанського руху. Приклад хутора Вірля, що на околиці села Савчиці: з кожної із вісімнадцяти родин на боротьбу з окупантами різних мастей пішли по одному, по двоє, а то й троє (маю на увазі родини Мислінських і Ворочуків). Тільки з одної сім’ї дві доньки стали в 1939 році комсомолками і “гордо” несли це звання аж до 70-х років, а з однієї лише родини син зрадив, був людиною з двома обличчями, продав за срібняки Вітчизну, став сексотом, доносив в НКВС і ганебно закінчив свою “діяльність”. Решта – це Герої, це воїни УПА, одні загинули в боях, а хтось потрапив до рук червоних фашистів – чи був контужений, чи не встиг останню кулю послати собі, – відбували каторги в сталінських таборах смерті…
Підтвердженням того, що всі села Крем’янецького повіту під час війни клекотіли повстанським рухом, є публікації Галини Дацюк під рубрикою “Жіноча справа” в тижневику “Слово Просвіти”.
Господи, благослови Україну та її народ, зціли рани, нанесені війною!
