Георгій ФІЛІПЧУК,
академік НАПН України
Українська інтелігенція вкотре звертається до найвищої української влади щодо тривожної ситуації, яка складається у сфері національної культури.
Відсутність державної програми розвитку культурної сфери України, – йдеться в заяві, – зумовлює вкрай негативну політику щодо функціонування та розвитку засадничих секторів культури і мистецтва. Хоча в українському суспільстві існує потужний запит на відродження і модернізацію національно-культурного життя країни, збереження і утвердження культурної ідентичності, відновлення та зміцнення історичної пам’яті народу, яка потребує масштабної деколонізації.
Окреслена проблема не є відомчою, оскільки належить до стратегічних завдань розвитку держави, прямо торкається основ національної безпеки. Адже в найдраматичніші періоди нашої історії національна культура завжди зберігала, оберігала, єднала, міцнила Український народ.
Сьогодні, коли продовжується війна проти України з боку Московії, є особлива затребуваність у національно-культурному поступі українського суспільства. І той клич, кинутий владою на початку російської агресії, що “культура є нашою найсильнішою зброєю”, мусить, нарешті, “перекладатися” на сучасну реальність, спричинити відхід від усталених “совкових” стереотипів. Слід додати, що мовиться не взагалі про “культуру”, а про українську національну культуру.
Адже до національних інтересів відносяться не тільки зобов’язання влади забезпечити загальнолюдські норми: права людини, творення громадянського суспільства, сталий розвиток (економічний, соціальний, екологічний). Вони відображають також фундаментальні цінності і прагнення Українського народу щодо розвитку Української нації; історичної свідомості, національної пам’яті, її морально-етичної, культурної, мовної, релігійної самобутності; забезпечення належного функціонування Української мови як державної. Усі ці завдання, які є засадничими для українського націєдержавотворення, неможливо реалізувати поза національною культурою.
А тому саме гуманітарна сфера зазнає найактивнішої експансії в інформаційних війнах, саме вона є найбільш чутливою серед багатьох напрямів національної безпеки.
Відомо, що культурний стан суспільства завжди виступає найпереконливішим показником (не)демократичного розвитку держави, повною мірою від нього залежить успіх становлення політичної нації і громадянського суспільства, зміцнення національної ідентичності. Ніщо так, як Культура, доказово не презентує надбання й досягнення народів та держав. Поза її ціннісними вимірами неможливо адекватно реагувати на світ з його політичними, соціально-економічними, екологічними, гуманітарними викликами.
Проте склалася хибна практика, коли суспільство, інтелігенція постійно виступають у ролі прохачів милостині, замість того, щоби влада відповідально усвідомлювала свою безпосередню причетність до культурних запитів. Адже згідно з нормами Конституції (статті 11, 12) саме “держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури”, а також “Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави”.
Тому дивно, коли впродовж тривалого часу владні інституції не воліють підтримувати, наприклад, ініціативи “Просвіти” та інших творчих організацій щодо формування цільової програми розвитку української державної мови, передбачивши відповідні видатки на проведення курсів з вивчення української мови, особливо в зденаціоналізованих областях України; друкування необхідної кількості словників на паперових та електронних носіях; створення комп’ютерних (україномовних) ігор для дітей; масове тиражування “Бібліотеки воїна” тощо. Чомусь не знайшлося місця для уваги подібним проєктам і на рівні Українського культурного фонду.
Утім, справа полягає не лише в тому, що ігноруються важливі, на нашу думку, громадські ініціативи, а, передусім, у відсутності діалогу багатьох державних структур із суспільними інститутами, інтелігенцією (окрім “своєї” і “прирученої”). Влада в особі профільних відомств чомусь продовжує вважати, що має абсолютне право розпоряджатися публічними ресурсами відповідно до власних інтересів, “кумівських” забаганок, корисливих уподобань політиків. Така поведінкова “норма” урядовців, депутатів призводить до суттєвих втрат та провалів, негативно впливає на соціокультурне середовище країни. Так, на час проголошення Незалежності в Україні налічувалося близько 4000 книгарень. Сьогодні їх понад 200. У Польщі – 1914! На 1 книжковий магазин в Україні припадає 165 тисяч населення, що в 10-12 разів нижче за середньоєвропейські показники. У Данії, Польщі – один магазин на 12 тис. населення, у Німеччині – 15 тис. 2020 року з 222 активних українських книгарень закрилися 48, а також 343 видавництва. Нагадаю, що комп’ютеризація в цих країнах на кілька порядків є вищою від українського показника. Але там гаджет не “замість” книги, а поруч.
Децентралізація на “український лад” значно пришвидшила закриття книгарень та бібліотек. Україна дійшла до критичного індексу забезпечення народу Книгою (0,3 на душу населення). Наприклад, Туреччина – 5 книг. І тоді метафора про “турків” повертається бумерангом до України.
Проте стурбованості “політиків” щодо падіння освіченості Українського народу не спостерігається. Натомість упродовж кількох останніх тижнів інформаційний простір перенасичений лементом уболівальників клубу “Олігархат”. Виявляється, що вони (політики) найбільше турбуються про “права” дюжини олігархів на тлі злиденності та безправності народу, ними ж, до речі, покривдженого. Оскільки “косметичний” закон про олігархів ще довго не діятиме, то Народ справедливо вимагає запровадити законом “податок на олігархів” (як у провідних європейських країнах), щоби вони, коли продовжується російська агресія, перестали “бикувати”, купуючи яхти за 260 млн дол. та королівські замки, безперестану вивозячи награбоване в офшори, а в той же час їм безсоромно списуються багатомільярдні бюджетні борги. Для них усе, а на культуру зась.
Марно надіятись, що нувориші стануть колись кращими й гуманнішими. Ще в дохристиянський період Платон у “Державі” написав, що “неможливість наситити потяг до багатства та нехтування усім іншим задля наживи занапастили олігархію”. І лише “кепські виночерпії” від влади й запопадливі на милостиню не воліють та не здатні розуміти, що не буде раю на нашій землі, допоки Україна не поборить це зло.
Отож, українцям не можна очікувати” сподіваної волі” ні від олігархів, ні від закордону, що нам “допоможе”. Винятком є, мабуть, лише “своє закордоння”, коли за поточний рік (2021) українськими заробітчанами за 8 місяців перераховано (легально) понад 9 мільярдів доларів. Урешті-решт уся історія ХХ століття лише підтверджує ілюзорність надій на очікувану допомогу з боку “стороннього” європейця, який часто перебував (і перебуває) у полоні москвофільства. Мав рацію відомий учасник боротьби за Україну генерал Павло Шандрук, який так характеризував тодішню позицію міжнародної спільноти: “Світ зазнав великої шкоди внаслідок русофільських тенденцій і політичної короткозорості Жоржа Клемансо, Девіда Ллойд-Джорджа, Вінстона Черчилля. Вони поховали справу української свободи та створили більшовицьку владу… Українській нації, що потопала у крові, відмовлено в матеріальній, технічній і навіть медичній допомозі. Це було однією з основних причин перемоги наших ворогів, а зовсім не брак нашої віри в перемогу чи небажання йти на пожертви…”
Тому слід навчитися на своїй землі жити власним розумом. Аби встояти в нинішній війні з вічно “братським” ворогом, вибороти право на гідне існування української нації, то треба відмовитися від послуговування чужими ідеями, ефімерними допомогами та “культурними цінностями” недругів наших. Бо навіть соціальна добротність не вберігає людину від духовного рабства, культурного невільництва. Недостатньо противитися згубним впливам “інших”, варто продукувати власні цілі, ідеї, концепти національно-культурного і політичного розвитку України. 2018 року на безпековій конференції в Мюнхені глава МЗС Канади Христя Фріланд, блискуче виступаючи українською мовою, сказала, що українці мусять бути здатними самостійно якісно змінювати країну, самі і для себе, а не за чужими рецептами і порадами.
Саме на інтелігенції лежить обов’язок високої просвітницької місії, щоби якомога швидше постколоніальний народ, атрофований бездержавністю, виробив “свій” погляд на історію, політику, культуру, економіку, роблячи впізнаваним для світу своє національне обличчя. Бо в противнім разі “підпорядкування національних гасел ідеалам позанаціональним, – писав Д. Донцов, – буде смертельним ударом для національної політики.., найтяжчим національним гріхом” (Мазепа і мазепинство. Вибр. твори: у 10 т. – Т.2.) Оскільки чужа культура, чужинські державні ідеології ніколи не принесуть українцям ні сили, ні єдності, ні слави. Негоже оцінювати себе безперестану мірилом “іншого”, зраджувати рідні мову та віру, виховувати народ за лекалами “руськомірства”.
Саботувати розвиток національної культури означає свідомо обеззброювати державу перед реальними загрозами, насамперед з боку Росії. І ті, які так чинять мусять називатися відповідними йменнями. Вони – п’ятиколонники, що ллють воду на млин агресора. Чомусь жорстокі уроки останніх десятиліть не роблять “зверхників” розумнішими. Їх повчальний досвід не треба відшуковувати в глибоких політологічних, історіософічних трактатах. Він – на поверхні і його необхідно опановувати, щоби усвідомити чому формується саме таке недержавницьке ставлення до культурності нації і які з цього випливають наслідки.
Варто визнати, що зародження цього згубного явища розпочиналось ще на початках становлення відновленої державності. Тоді, в 90-их роках відбулася перша зухвала публічна політична спроба позбавитися “національної ідеї”, замінивши її нібито “соціальною”. Насправді завдання полягало в тому, щоби – якщо і не вичавити (бо це неможливо), то знівелювати всіма доступними способами і засобами дух українськості. Для цього на найбільш видовищному загальнодержавному заході (палац “Україна”, 5-річчя Незалежності України) офіційно проголошувалося про “вичерпаність” національної ідеї, яку вже мало не відспівав (“Украина ненька, матушка Россия”) тоді ще “наш”, але добряче освистаний Кобзон. А на рівні міжнародного дискурсу різновекторної політики “провідники” нації намагалися (що продовжується донині) доводити, що європейцями можна бути, не ставши гідними українцями. Природовідповідним, одначе, є те, що Україна здатна бути “європейською” лише тоді, коли стане українською. Сьогодні в Києві (і не тільки) на білбордах зустрічається мудрий вислів молодої Олени Теліги: “держави живуть внутрішньою силою та єдністю народу”. Правдиво, сучасно, гідно.
Проте формуючій нації, що помалу виходила з постколоніального, постгеноцидного стану, “пропонувалася” передусім така гуманітарна політика, яка не слугувала національним інтересам, вінцем якої став зловісний мовний закон “Ка-Ка” та відмова держави від належної підтримки національних творчих спілок України. “Національне” силкувалися всіляко зробити неформатним.
І хоча на зламі століть (2001 р.) ІІ Всеукраїнський з’їзд працівників освіти прийняв доктрину, що “освіта утверджує національну ідею, сприяє національній самоідентифікації, розвитку культури Українського народу”, однак це не стало стратегічним пріоритетом держави. Гадаю, що ігнорування цієї стрижневої ідеї спричинило в майбутньому фатальні наслідки. Держава так і не спромоглася політично утвердити відповідно до інтересів Українського народу ідеологему сучасної української національної ідеї. Щоправда, спровокувавши заміну національної ідеї на соціальну, влада, яка представляла упродовж трьох десятиліть передусім інтереси олігархату (більшою чи меншою мірою), не зуміла виконати своїх конституційних зобов’язань і в сфері соціальній. Спроба підміни національних цінностей “гастрономічними” завершилася також невдало. Соціальна ідея у виконанні владоможців повністю себе дискредитувала катастрофічним падінням якості життя, системною демографічною й економічною кризою, однак, на жаль, “успішно” трансформувалась в олігархічну модель. Не влаштовуючи дискусії навколо “правильності” обраного олігархічного шляху розвитку України чи (не)гуманності щодо наступу на “права” олігархату, пропоную для оцінки аналіз одного важливого індексу. Так, за показником МВФ (ВВП на душу населення) Україна посідає аж 129 місце, відстаючи, наприклад, від Ірландії в понад 30 разів!). Краще нас виглядають країни, в яких незрівнянно менший потенціал (Молдова, Монголія, Вірменія, Грузія, Азербайджан, Республіка Косово, Ямайка, Бутан, Сальвадор, Гватемала, Намібія, Шрі-Ланка, Болівія, Венесуела та інших близько 120 країн).
Стає очевидним, що напівфеодальна олігархічна ідеократія в Україні повністю домінує над двома ціннісними орієнтирами буття нації (національною і соціальною ідеями), переставши служити Людині, Нації, Державі. Ця деформованість створила сприятливе підґрунтя для суспільної невдоволеності. Народ у своїй більшості перестав довіряти владі, винній у соціальному зубожінні та національній деградації. А втім, найбільшою нашою ілюзією (помилкою) є те, що продовжуємо безнадійно сподіватись на якісні зміни, зокрема і в культурній сфері, не ставлячи перед собою головного завдання – знищення олігархату як позаконституційного “класу”. Бо корінь зла чи добра не в перетасуванні чиновників, а в радикальних змінах системи суспільного устрою.
Народу, свідомій інтелігенції вже замало усвідомлення, що “хліба” більше не стане, коли втрачається національна духовна культура і традиція. Проте як тільки суспільство торкається причинності свого злиденного матеріального й духовного становища, то на запрограмованих теле-шоу зчиняється (не стидаючись) лемент політиканів про недопустимість будь-якого “ущемлення прав” олігархів-“добротворців”. Ще б пак. Адже ця численна обслуга захисників не бажає позбавляти себе ситної годівнички. Прикро, що за ці роки зросли ряди запопадливих служок олігархату і змаліло тих, хто пам’ятає клятву, що давалася Українському народу.
Прикро, що в їх розпорядженні не лише стратегічні ресурси, але й важелі впливу на процесс виховання Нації, окупувавши інформаційний, культурний простір, загрожуючи національній безпеці. Їх намагання “сотворити народ”, що опирається на позанаціональні цінності та ідеали, принесли (їм же) певні “результати”. Суржиковий “малорос”, безпам’ятний українець, зубожілий громадянин із відчуттям “потрійної” або ніякої ідентичності разом патерналістсько-субсидіальною моделлю соціальної політики гарантують нині безпроблемне існування для доморощених нуворишів. Не вдаючись до конспірології, скажу, що це і є тим сутнісним мотивом утримувати народ поза національно-культурною освіченістю.
Адже національно свідомі громадяни ніколи не здатні бути мовчазними рабами і є прямою загрозою для їхнього гендлярства.
Проте вочевидь інша небезпека, породжена такою ж атмосферою неукраїнськості. Росія, яка не переставала нарощувати імперські амбіції у симбіозному варіанті царизму, більшовизму, сталінізму, путінізму, не змогла не зреагувати вороже на сприятливу для себе ситуацію знекорінення Українського народу і держави.
Передусім її політика спрямовувалася на підтримку всіх проросійських проєктів, законів, кадрів, які не опиралися на грунт української націєкультурності. Дуже показовою стала заява посла Росії в Україні Зурабова 2010 року, який наголосив на прес-конференції, що не вважає українців окремим (а “єдиноросійським” – Авт.) народом, поставивши під сумнів необхідність української державності. Але чи була хоча б нота з боку МЗС України? Ні. Пізніше подібне сталося з підтримкою антиконституційного мовного закону “Ка-Ка”. Когось з московитів наказували? Ні. Лише своїх. Пам’ятаю, як 2009 року звільняли українські депутати В. Огризка з посади міністра, який не сподобався Кремлю, як проти зурабовського ”єдинородства” виступив (чи не єдиний) С. Хмара.
Московська мітла мела, а владці, здебільшого, спостерігали. Противагою цій загрозі могла бути здорова національно-культурна, інформаційна політика Української держави. Не сталося, бо й не гадалося.
“Зачистка” українського національного поля продовжувалася. Кремлем кидалися пробні каміння (кулі) в бік України, щоби перевірити реакцію суспільства і держави на подібні провокації, майбутні експансії та агресії. Отримані сигнали були дуже “вигідні” Росії, але тривожні для України.
Агресор добре прораховував силу впливів, масштаби і наслідки гібридної війни, які зумовлювалися: розмитою ідентичністю українства; допустимою експансією в українське суспільство ідеології “м’якої” сили “руськомірства”; соціальними негараздами громадян, доведених до напівпритомного стану (“какая разница”); окупацією кремлівською пропагандою інформаційного, культурно-освітнього, політичного, церковного сегментів життєдіяльності; витісненням на узбіч цінностей національної культури.
Очевидно, людський потенціал, зрощений саме в такий спосіб став найбільш потужним ресурсом для російської агресії. Відірваний від національної матриці денаціоналізований українець перетворювався в малороса, компрадора, зрадника. Раніше чи трохи пізніше він ставав об’єктом кремлівського інтересу, поживою для “руського міра”. Розвиток подібного сценарію можна було передбачити, адже він природний і закономірний — заблукалого, дезорієнтованого, відсталого від основної групи поїдають хижаки. Утрата Криму й Донбасу є тому підтвердженням. Спочатку були втрачені люди, а потім земля, ресурси. Там, де розум, свідомість, серця і душі заполонила “руськокультурність”, там занепадала Україна. Змаргіналізоване й зденаціоналізоване населення цих українських територій, як і більша частина розміщених там силових структур, солідаризувалися з ідеологією “руського міра” та агресією Росії, не підтримавши Україну.
Ось чому для нашого державотворення таким значимим фактором є національна культура. Досвід підтверджує, що поза нею унеможливлюється не тільки побудова держави, але й неможливо її надійно захистити й зберегти. Вона є стрижневим елементом, формуючим свідомість, гідність, національну ідентичність, самоповагу. Культура є духовною та інтелектуальною “вакциною”, що оберігає душу Нації від ординської чуми і зарази винародовлення. Справді, територіально, адміністративно, політично жителі Криму і Донбасу перебували під статусом України, але “культурно”, “інформаційно” вони знаходилися у полоні російської світоглядності й ментальності. За мовчазного споглядання української влади, а то і підтримки, було табуйовано доступ до україномовних видань, книг, газет, радіо і телебачення. Коли в університетах і школах викладання здійснюється російською мовою, утверджується соціосередовище російської (не)культурності, на телеекранах переважають передачі про московсько-чеченських та ментовських бойовиків, молодь розмовляє “руськім матом” і шансонить по-московському, а чиновники повністю ігнорують державну мову, українську історію, національну культуру, то знайдіть притомного політика, державця, що повірить у щасливу будучину цих українських земель. На жаль, і сьогодні в окремих регіонах, містах України спостерігається подібна ситуація. Соціологічні дані показують парадоксальні результати щодо розуміння таким “напіввихованим”, “напівсвідомим” суспільством реальних викликів та загроз. Адже 41% українських громадян позитивно сприймають Росію, а 17% ще “не визначилися”. І справа полягає не в нагнітаннях різних “фобій”, а в тому, що восьмий рік російської агресії, яка принесла горе і страждання українцям, не переконує таких, зокрема молодь, змінити своє ставлення до імперії зла.
Гадаю, що значна частина їх перебуває й досі в російсько-культурному середовищі в Україні, яке безперешкодно виплоджується на нашій землі, сповідуючи мендельний сурогат “російської української мови”. Окремі відносяться до яскравих прибічників “единой(го) и неделимой(го)”. Інші, згідно з мудруваннями сучасних політиків, вбачають ворогом України кремлівський режим, а не російську націю. Проте це вже було. Понад століття тому “наші москвофіли-драгоманівці (як і сучасні мудрагелі від керовництва) гасили антипатію до москвинів, поборювали націоналістичні настрої і штовхали маси замість до національної, до соціальної революції… Обмосковлення і цілковита залежність від московської політичної думки наших “автономістів” було причиною того, що вони завзято переконували народні маси, немов самостійність є непотрібна і шкідлива, своя армія – зайва, центральною справою є класова боротьба, національні ж інтереси – другорядні… уважали ворогом лише режим і бачили в московському народі свого союзника і приятеля” (Р. Млиновецький. Історія Українського народу. 1953 р.).
Відчутно, як багато уподібненого відбувалося за останні три десятиліття. А якщо саме так і туди знову поведуть народ, то наслідки завжди будуть трагічні, які неможливо відвернути навіть високим героїзмом і самопожертвою. Тому інтерес національний не можна підмінити інтернаціональним, національну культуру – полікультурою, рідну мову – чужинською. Бо тоді Держава втрачає національний імунітет, сакральність, історичність, ідентичність, націєкультурність, стаючи сприйнятною для ворожих упливів та експансій, нездатною адекватно реагувати на виклики і загрози, щоб виживати. Для такої держави, якою є сьогодні Україна, нагальною потребою мала б бути політика націєтворення. Aле, щоб вибудовувати таку філософію буття нації, яка здатна бути захищеною й активним суб’єктом у конкуруючому світі, вона потребує патріотичної еліти, “верхів”, що здатні по-справжньому сприймати Україну як найвищу політичну і духовну цінність.
Не можна допускати, щоби на щаблях державної влади, органів місцевого самоврядування, інших відповідальних посадах домінували посередності, космополітична, відкрито українофобська “верхівка”, бо це унеможливлює формування суспільних пріоритетів розвитку національної культури, україноцентричності внутрішньої і зовнішньої політики. Події сторічної давності спонукають до висновків, які “доводять, що для успіху або поразки в боротьбі має рішаючу ролю світоглядова “підготовка” тих, хто хоче виступити на історичну арену. Шкідливі для інтересів українського народу погляди обмосковленої інтелігенції були основною причиною поразки” (Історія Українського народу).
Сьогодні вже 2021 рік. 30-річчя відновленої Держави наших предків, а необмосковлена і “не приручена” інтелігенція продовжує у власній державі відшуковувати можливості діалогу з владою задля збереження, зміцнення й розвою національної культури, національно-культурної ідеї, усвідомлюючи її значущість для майбутнього України. Торує шляхи до правди, щоби через національну культуру зростити Націю – замість бідного виховати Гідного.
Яких ще потрібно для цього “несподіваних сподівань”, щоби маловпізнавана, малоцікава для себе та інших спільнота, нарешті, постала перед Європою та глобальним світом як сильна, освічена Українська Нація і Держава?
Найперше, мусимо визнати істину, що народ, забажавши ввійти в європейську сім’ю повноправним членом, без власного національного доробку і національної Культури буде завжди хворим її членом. Проте вірю, що Нація, врешті-решт, завдяки культурі стане здоровою, бо ми не “понівечені браття” (П. Вольвач).
Знаймо, творімо й борімося за те, що майбутнє для України, якого ми хочемо, з Культурою. Національною Культурою!
Георгій ФІЛІПЧУК
