Олександр Пономарів – мовознавець лицарського гарту

Ірина ФАРІОН,
доктор філологічних наук,
професор катедри української мови
Національного університету “Львівська політехніка”

Я наголошую: для того, щоб по всій Україні
відродити українську мову,
нам треба агресивно її захищати.
Не боюся цього слова, бо з нас її вибивали
століттями агресивно.
Олександр Пономарів

Життя-горіння людини (17.10.1935 – 14.10.2020), яка, навчаючись на російській філології Київського університету ім. Т. Шевченка (закінчив 1961 р.), стала класиком культури української мови; людини, яка, народившись в українському Таганрозі (тепер РФ), стала свідком його змосковщення, але не змосковщилася сама; людини, яка є корінням і кронами сучасної української літературної мови: “Моє рідне місто і всі навколишні села – це етнічна українська територія, яка була заселена вихідцями з південної Чернігівщини та Полтавщини, там навіть говірка була полтавська. Моя бабуся народилася на Чернігівщині, а потім дівчиною приїхала в село Носівка під Таганрогом… І Таганріг (це місто я називаю саме так, а не на російський кшталт), і Шахти (місто в теперішній Ростовській області) були у складі України. А 1924 року їх передали Росії. До 1933-го там діяли українські школи. В українській школі навчалися мої старші двоюрідні брати. А коли я народився, вже української школи не було. Тож навчався в російській. Але вдома завжди розмовляли українською, на перервах – теж. Тільки на уроках відповідали російською. І всі звичаї, всі пісні в нас були українські” (3).
Працював у відділі загального та слов’янського мовознавства Інституту мовознавства ім. О. Потебні АН України (1961–1976 рр.), звідки звільнений через переслідування і тиск колоніяльних органів окупаційної влади. На щастя, встиг 1975 року захистити кандидатську дисертацію “Лексика грецького походження в українській мові”.
Від лютого 1979 року – старший викладач, доцент, доктор філології, професор катедри мови та стилістики Київського національного університету ім. Т. Шевченка (завідувач катедри, 1988–2001 рр.). Докторська дисертація “Проблеми нормативности української мови в засобах масової інформації” (1991 р.). Член Спілки журналістів України, Спілки письменників України, член редколегій журналу “Дивослово” й газети “Слово Просвіти”. Академік АН ВШ України, заступник голови Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка. Заслужений журналіст України, лавреат премії ім. І. Франка в галузі інформаційної діяльности (2002 р.) та премії Б. Грінченка. Нагороджений орденом “За заслуги III ст.” (2008 р.), орденом “Св. Рівноапостольного князя Володимира Великого III ст. УПЦ КП” (2005 р.) та ін. Така стисла хронологія подвижницької праці з оживлення душі України – української мови.
Винятковість постаті Олександра Даниловича Пономарева в Його рідкісній тригранній цілісності: націоналістичний світогляд в час панічного страху перед цією ідеологією у значної частини нашого суспільства, глибинний філологічний професіоналізм у час масової псевдофахової плиткости, сила характеру в час торжества пристосуванства, роздвоєння, лицемірства, угодовства – і сатанинського релятивізму. Він, як казав І. Франко, “цілий чоловік”, не захитаний вітрами політичної доцільности, контроверсійністю проблеми чи улюбленими тезами нашої інтелігенції та й усього люду “це не на часі” і “не треба так різко”.
Саме ця триграневість Націоналіста, Фахівця, Людини творила і творить з нього незаперечний авторитет в інтелектуально-культурному просторі України. Там, де, за спостереженням І. Огієнка, збираються два філологи з трьома експертно-філологічними думками (себто такий собі ментальний індивідуалістичний анархізм), – думка Олександра Пономарева мала чар аксіоматичного впливу на притомну й мислячу частину українського суспільства. Це була та мармурова колона в пострадянському мовознавстві, з якої поставала очищена від совєцького намулу українська мова як внутрішня система і основа творення незалежної Держави (зокрема на блозі BBC News).
Його праця “Культура слова: Мовностилістичні поради” (1999 р.) відразу вийшла за межі філологічних приписів і стала новою ідеологією розвитку мови як держави і держави як мови, бо це не лише мовна прескрипція, а деколонізація свідомости і творення самостійної національної Української Держави: “…в Україні питання культури української мови стояло і стоїть принципово інакше, ніж у національно “благополучних” суспільствах, бо його драматичним тлом є багатостраждальна історія нашої мови взагалі, століття прямих заборони і переслідувань або більш-менш прихованого підступного витіснення її з публічного вжитку, величезний мартиролог людей, які за неї обставали і за це постраждали” (2, с. 3).
Цей мартиролог, про який згадує І. Дзюба в передмові до візиткової праці О. Пономарева, особливо кривавий сьогодні, в час агресивної фази московсько-української національно-визвольної війни, яка має саме мовне підґрунтя: не було б тут російської мови як наслідку історичної окупації України Московією – не було б сьогодні війни, бо Путін не мав би кого захищати. Він каже про це сам, якщо комусь ще замало логічної аналітики й розуміння основної націєтвірної й державотвірної функції мови: “Наголошу, що ми були змушені захищати російськомовне населення на Донбасі, змушені були відреагувати на прагнення людей, що живуть в Криму, повернутися до складу РФ” (Путін, 12 жовтня 2016) (6).
Олександр Пономарів був і є на чолі тої нечисленної філологічно-інтелектуальної спільноти з безапеляційно чіткими й вичерпними характеристиками поточної суспільно-політичної хвилі, підложжям якої завжди була і є мова та ставлення до неї:
а) маніфест його мовних переконань сфокусований у тих знакових словах: “Якось на радіо “Культура” одну вчительку з Краматорська, що на Донеччині, запитали, як вона ставиться до того, що київські журналісти переходять на російську мову, коли до них під час етеру хтось звертається російською. Вона відповіла, що дуже негативно, бо на Донеччині не розуміють української мови “тільки бандити, яких присилає Путін убивати наших дітей”. Тому я був шокований, коли Львів одного разу раптом вирішив заговорити російською мовою” (1; див. також “Слово Просвіти”, ч. 19, 15–21.05.2014), (йдеться про пропозицію А. Садового і його поплічників із “Самопомочі” 26 лютого 2014 року на знак “солідарности” з Донбасом говорити російською мовою (7);
б) гасло “Єдина країна – Єдіная страна” – це не лише безграмотна лексико-семантична словосполука, а путінська ідеологема, свідомо поширена П. Порошенком у післямайданний рік з метою нейтралізувати українське національне обличчя Майдану:
“Але що натомість сталося після цієї революції? Москва підкинула нам гасло “Єдина країна – Единая страна”. Це гасло було абсолютно підступним, але його з такою запопадливістю розтиражували скрізь. Навіть один поет написав вірш, в якому одна строфа була українською, інша – російською. Це збило з пантелику багатьох людей. Бо не може бути єдина країна з двома мовами. У нашій країні, як і в багатьох інших країнах, живе не один народ, а багато народів, але є країни унітарні. Україна, за нашою Конституцією, є унітарною країною, це коли корінний етнос становить 70%” (4).
в) у нас нема російськомовного населення – це зросійщені українці: “Немає російськомовного населення. Є зросійщені українці” (див. також інтерв’ю газеті “Україна молода” – 5);
г) мова є визначальним складником патріотизму й поваги до держави: “Ще дуже часто кажуть, що от у нас є російськомовні патріоти України. Я знаю, що є такі. Але якщо хто справжній патріот України, то він повинен вивчити українську мову”;
ґ) Україна – моноетнічна держава з двома корінними націями – українцями і кримськими татарами, а не мовно-національний вавилон, про який нам вторив П. Порошенко, а тепер втирає В. Зеленський;
д) переходити на мову співрозмовника – це ознака слабкости;
е) основним об’єднавчим чинником Майдану була українська мова;
є) щоб стати собою – треба перестати весь час озиратися на инших: “Нас не повин­но цікавити, що в сусідів ˂….˃. Хай вони на нас дивляться, а не ми на них”;
ж) найпевніший спосіб утвердити українську мову – це її агресивний захист;
з) треба врешті перестати боятися радикального захисту наших цінностей.
Такі основні думки виголосив наш мовознавчий Маестро 10 листопада 2015 року в проєкті “Від книги до мети”, що триває у Львівській політехніці від 2011 року (1), а також в инших джерелах. Це не просто знакові ідеологічні посили видатного мовознавця – це програма ментального визволення нації.
Звісно, Олександр Данилович, віртуозно виступаючи перед університетською спільнотою – студентами, викладачами та иншими зацікавленими, зробив також знакові суто мовно-філологічні посили, що мають стати дороговказами в нашому мовному виборі:
а) питання українського правопису – це “справа мовознавців, а більш нікого”, водночас це питання протистояння питомого, корінного, що кодифіковане в Правописі 1929 року, і чужого, окупаційного, привнесеного через терор 1933 року; тепер ця правописна опозиційність має своє інституційне втілення: відроджений Інститут української мови та радянський Інститут мовознавства;
б) не варто викидати з мови чужих слів саме тому, що вони чужі, як і не варто їх брати замість питомих, і аж ніяк не варто, як це зробив П. Порошенко, проголошувати 2016 рік роком англійської мови, замість виняткового пріоритету для мови української нації у своїй державі;
в) щось дурне на зразок “доброго дня” замість “добрий день” завжди пошириться швидше, ніж мудре;
г) після московської спонукальної форми “давайте візьмемо” варто саркастично відповідати, як славетний мовознавець Василь Німчук, “нате…”, бо треба “візьмімо”;
ґ) неприйнятна московізація українського антропонімікону на зразок Саша, Маша, Даша, Альона…: “Християнські імена у кожного народу мають свою фонетичну оболонку. І в нас, у радянській Україні, вони мали українську оболонку. А тепер незрозуміло, яку мають, бо людей записують хтозна-як: Даніїл замість Данило або Даня пишуть. От як його діти по батькові зватимуться?” (1; 5). Показово, що Олександр Данилович вважав своє прізвище Пономарьов зросійщеним – і тому свідомо змінив на українське Пономарів;
д) тіпа, карочє, вообщє – це ущербність: “Коли тебе тіпа, то йди до невропатолога”;
е) переклад з мови на мову – це збагачення світової літератури, що руйнує міт про посередництво чужої літератури через московський переклад.
Ця локальна лекція у виші Степана Бандери і Романа Шухевича, що є центром нашого спогаду-аналізу, стала промовистим свідченням невгнутого націєцентричного світогляду і стратегічного державницького мислення Олександра Пономарева, що з висоти минулих шістьох років ви­явилися пророчими. Професор вкрай негативно висловився про дику ініціятиву мера Львова А. Садового в лютому 2014 року на знак “солідарности” з Луганською та Донецькою областями говорити московською: “Майже всі політичні діячі, коли звертаються до мешканців південних та східних областей України, відразу переходять на російську мову. Те саме роблять політологи й инші співрозмовники на круглих столах, у студіях радіо й телебачення. Особливо стараються львів’яни. Ефекту від цього як кіт наплакав, радше навпаки. Коли Львів випендрювався (перепрошую, але не можу дібрати більш підхожого слова) російською мовою, 100 зелених чоловічків удерлися до будинку Верховної Ради Криму, терміново призначили нову Верховну Раду, яка підготувала так званий референдум. Славнозвісний (без іронії!!!) Святослав Вакарчук на зустрічі зі студентами Донецького національного університету розмовляв з ними російською мовою. Даремно” (див. також “Слово Просвіти”, ч. 19, 15–21.05.2014). Тепер, як уже знаємо, “славнозвісний” (з усією іронією) львів’янин С. Вакарчук 2019 року завів до парламенту олігархічну пінчуківську фракцію, а сам, на цьому заробивши, утік доспівувати свої угодовські плачі.
Натомість Олександр Пономарів ідео­логічно маркує свою промову згадками про знакові історичні постаті нашої політики і культури, що формують національний дух протистояння і звитяги: Іван Виговський з його битвою під Конотопом, Микола Міхновський з віховою “Самостійною Україною ”, пасіонарний херсонець – сплав стилета й стилоса, воїн і поет Евген Маланюк, неокласик Освальд Бурхард, що з любови до українського Слова став Юрієм Кленом, як, за словами Пономарева, показовою компенсацією сотень українських зрадників-короленків, що пішли на службу Москві: “Сьогодні таких короленків, яким Міхновський не подав руки, набагато більше. Такого не може бути! Може, я екстреміст…”.
Як дисонує це заявлене антропонімно-персоналістичне поле професора з тими іменами осіб, які почули на День Незалежности від В. Зеленського 24 серпня 2021 року і яких він нагородив. Можна прожити основну частину свого життя в поневоленій країні і зостатися вільним, а можна, демонструючи претензії на модернізацію країни, зоставатися безнадійним совком з основним принципом угодовства з ворогом та чужими історично-культурними цінностями.
Олександр Данилович категорично не сприймав денаціоналізаторської політики Порошенка, виявленої не лише в гаслі “єдина країна – єдіная страна”, але через заведення у своє оточення і в уряд цілого легіону чужинців, що не просто не знають української мови, а взагалі поняття не мають, що таке Україна як самостійна держава на зразок А. Авакова, що не посадив жодного ворога, а хіба патріотів, чи ще одного професіонала типу Айвараса Абромавічуса, що системно знищував завод “Антонов”. Про Ложкіних (2014–2016) та Райніних (2016–2019) як очільників президентської адміністрації і не йдеться. Один із них, Борис Ложкін, – 27 жовтня 2020 року обраний віцепрезидентом Європейського Єврейського Конгресу, другий – побував у різних партіях: СДПУ(о), “Батьківщина”, БПП “Солідарність”, а з 27 листопада 2019 року – голова Харківської обласної організації пропутінської партії “Опозиційна платформа – За життя”…. Не використав своїх можливостей, на думку професора, і Віктор Ющенко, що оживив політичний труп Януковича, знову привівши його до влади… Себто політична діягностика від професора не одному вправляла правильну оптику на події, інших своєю правдою і силою – відштовхувала. Слабкі правди не втримують.
Це все не просто боліло професорові – він гостро висловлював своє несприйняття політики подвійних стандартів, з якою змирилася більшість українського суспільства, мабуть, мотивуючи своє угодовство гаслом від ностальгійного совка, яке знову озвучив 24 серпня 2021 року В. Зеленський – “ліш би нє било войни”.
Відходить у вирій покоління нескорених у скореному і розстріляному часі 30-80-х років ХХ століття. Проте зостається з нами не лише спогад про їхній світогляд і чин, але й животворні праці.
Олександр Данилович Пономарів – автор понад 250 наукових, науково-популярних та науково-публіцистичних праць із історії й культури української мови, проблем нормативности мови засобів масової комунікації, українсько-грецьких мовно-літературних зв’язків, теорії та практики перекладу, палкий прихильник та пропагатор ідеї повернення українців до питомого правопису 1929 року (член Національної комісії з питань правопису). Автор і редактор словників різних типів (“Етимологічний словник української мови” у 7 т., “Словник античної міфології”, “Українсько-новогрецький словник”, “Новогрецько-український словник”), підручників та навчальних посібників з української мови.
Він самотужки опанував культуру української мови, долучив нас до українських перекладів з новогрецької мови та слов’янських мов, зокрема оповідання Е. Алексіу, А. Самаркіса, поеми та вірші Д. Соломоса, К. Кавафіса, Й. Сефериса та ін. Ще в студентські роки разом з Н. Клименко з ініціятиви професора О. Білецького зробив підрядковий переклад грецькою мовою “Кобзаря” Т. Шевченка, на основі якого грецькі поети здійснили перший поетичний переклад, приурочений 150-річчю до дня уродин Поета.
Найвідоміші його мовознавчі праці – це класика сучасної української філології: монографії “Взаємодія художнього та публіцистичного стилів української мови” (1990, співавтор), “Лексика грецького походження в українській мові” (2005); підручники та посібники: “Сучасна українська мова” (1997, 2008, співавтор і редактор), “Стилістика сучасної української мови” (1992, 2000), “Культура слова: Мовностилістичні поради” (1999, 2001, 2011), “Українське слово для всіх і для кожного” (2013).
А ще зостався винятковий щем від нашого живого приватного спілкування, е-поштою чи телефоном. Мене заворожувала чіткість і категоричність його формулювань, уміння цінити й правильно оцінювати, зичливо підтримувати й надихати і натхненно служити науковій та суспільній Істині. А вже чи можна забути букет троянд від професора на моєму захисті докторської дисертації 15 вересня 2015 року… Це був аристократ Духу і Слова, який не просто жив посеред нас, а світив і просвічував.
На незабутній зустрічі у Львівській політехніці до мого звичного привітання “Слава Україні!” він промовисто додав “Слава нації!” і “Україна понад усе!”. Професор творив цю націю стилетом мови, а Україна була вістрям його морального канону.

Література

  1. Від книги до мети. Академічний майстер-клас – авторський проєкт Ірини Фаріон.
  2. Дзюба Іван. Порадник на щодень / “Культура слова: Мовностилістичні поради”: Навч. посібник. К.: Либідь, 1999. 240 с.
  3. “Літературну мову я вивчив у Києві” // Україна Молода. 2010. № 192 (15 жовтня).
  4. Мовознавець Олександр Пономарів: Написання імен українською треба закріпити законом. Бо що це за Даніїл чи Крістіна?
  5. “Немає “російськомовного населення” – є зросійщені українці“ (Україна Молода).
  6. Нові “зізнання” Путіна і фінансування Росією угруповань “ДНР” і “ЛНР” (“Радіо Свобода”).
  7. Терещук Галина. День російської мови у Львові (“Радіо Свобода”).
Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment