Віктор ШИШКІН,
суддя Конституційного Суду України
у відставці
На Покрову Пресвятої Богородиці, 14 жовтня 2019 року, пішов у засвіти український патріот, видатний літературознавець, письменник, професор, доктор філологічних наук, депутат Верховної Ради І скликання (1990–1994) Володимир Панченко. Наприкінці 80-х – на початку 90-х рр. він був для мене товаришем у політичній боротьбі проти тодішньої комуно-партократичної влади, натхненником і організатором перетворення літературно-культурологічного просвітницького клубу “Перевесло” в Кіровограді на суспільно-політичну асоціацію представників різних сфер (літераторів, економістів, медиків, технарів, юристів тощо), які прагнули радикальних змін у суспільстві та державному устрої.
У виборчій кампанії (1989–1990) до Верховної Ради тоді ще УРСР, ідучи пліч-о-пліч, ми розгромили представників партноменклатури КПУ, перемігши в Кіровограді в обох виборчих округах. У Верховній Раді одразу стали членами “Народної ради” – першої легальної парламентської, консолідованої опозиції компартійній більшості.
Знаючи в ті роки Володимира як чудового оратора, трибуна, логіка, члена Спілки письменників України, кандидата філологічних наук і улюбленого студентами доцента педінституту, я оцінював його лише як політика, не вникаючи у глибинну суть літературної творчості, пошуковця, дослідника й аналітика письменницької творчості В. Винниченка, Ю. Яновського, І. Франка, Лесі Українки тощо. Визнаю свій гріх, що досі, маючи від нього в подарунок книги: “Магічний кристал: Сторінки історії українського письменства”, “Ох, Україно…”, “Неубієнна література”, “Сонячний годинник: Книга пілігрима”, “Кільця на древі”, я, загрузши в політиці та юриспруденції, не прочитав жодної з них за його життя і цим, вважаю, значно себе збіднив, бо для саморозвитку недостатньо послуговуватись лише літературою політологічного, юридичного, історичного напрямів.
Зовсім з іншого боку (як літератор) відкрився для мене Володя вже влітку цього року, коли я, перебуваючи нарешті на пляжах північного берегу “самого синього в світі Чорного моря мого”, просто проковтнув, здається, останнє його прижиттєве видання – “Літературний ландшафт України. ХХ століття. 50 “слайдів” (“Ярославів вал”, 2019), в якому подано нарис творчості 26-ти українських письменників, як зазначено в анотації – “від Франка до Андруховича”. Ця збірка стислих есе вражає глибиною не лише літературознавчого аналізу, а й наявністю різнобічних енциклопедичних знань, які використані ним у висвітленні історичних, політичних, соціальних ситуацій, навіть обставин особистого життя авторів.
Двадцятисторінковий аналіз деяких напрямів у політичних поглядах Івана Франка, зокрема, в поемі “Мойсей”, ставить буквально хрест на соціалістичному трубадурстві щодо творчості цього письменника часів мого школярства. А як чудово проаналізовано творчість Лесі Українки, як у творах відобразились муки її української душі щодо долі українства, особливо у драмі “Бояриня”! До речі, якщо орієнтуватись лише на обсяг фізичних величин, то за кількістю друкованих сторінок перевагу в книзі надано лише аналізу творів Ліни Костенко. Гадаю, з болем у серці Панченко аналізував драму роздвоєності між національним і соціалістичним письменників періоду розстріляного (20-30 роки) у прямому і переносному сенсі “українського відродження” (М. Куліш, М. Хвильовий, В. Сосюра, М. Рильський, П. Тичина тощо). Про “Мальви” Романа Іваничука, хоч він і був моїм колегою в “Народній раді” першого парламенту незалежної України, я дізнався лише завдяки згаданому твору Володимира Панченка.
Тривалий час я вважав, що родоначальником української віршованої літератури був Іван Котляревський, захоплюючись “Енеїдою”, надрукованою за рік до народження Пушкіна. Однак панченківський аналіз творчості Євгена Маланюка ще глибше, аж на 100 років, відсунув уяву про давність української віршованої літератури: поема Івана Мазепи “Дума”, яку детально проаналізував Маланюк, написана 1698 року! На полицях моєї кабінетної бібліотеки вже давно є томик поезії Бориса Мозолевського (“Темпора”, 2007), але достеменно про цю людину – патріота України, археолога і поета, кандидата в мордовські кегебешні табори – дізнаюсь саме з книги В. Панченка. Зрозуміло, що тепер я просто зобов’язаний заглибитись у вірші цього поета.
Зі шкільною програмою української літератури ні радянського періоду, ні періоду часів незалежної України я не знайомий: у радянській школі 60-х років знайомився з Емінеску, Крянге тощо (молдовська література), але мені здається, що для загального усвідомлення українськими школярами значимості й ролі української літератури у процесі формування українства і відповідного суспільства, твір Володимира Панченка (“Літературний ландшафт України. ХХ століття. 50 “слайдів”) обов’язково треба внести до шкільної програми, бо в ньому відзеркалено віковий шлях прекрасної української літератури.
Зараз тішусь тим, що маю можливість читати останній твір Володі, подарований моїй родині і підписаний його дружиною Людмилою – “Зупинитись і озирнутись” (“Темпора”, 2020), який побачив світ in memoriam. Відчувається спрямованість думок на підбиття підсумків життєвого шляху цієї чудової людини. На це навіть є натяк у художньому оформленні обкладинки…
