Олена БОНДАРЕНКО
1 грудня 1991 року в Луганську було холодно, мокро й вітряно. Але в маленькій кімнатці на 16му поверсі готелю “Луганськ”, що її орендував рухівський штаб Референдуму та виборів Президента України, стояла спека від повітря, нахуканого людом, котрий сопів, дістаючись на поверх пішки (через наглухо відключеного ліфта), тлумився, люто палив і “нушокав” з порогу ледь не щомиті.
“Ну, шо там?” – одне з дивовижних запитань, до якого періодично вдаються українці за різних ситуацій. У нашому випадку йшлося про зведення “з полів”. Про фальшування, з якими доведеться стикатися згодом, тоді ніхто й гадки не мав, однак усетаки – чи пускають, наприклад, спостерігачів? Чи не контролюють голосування? Словом, щось таке.
Потому хвиля сама собою спала, і в кімнаті лишився хтось із сихівських рухівців (наші “шефи”, вони вже місяць до того вахтово працювали в області – на агітації, потім – спостерігачами, уклін Романові Шмідту і всімусім. Окремий респект – львів’янину Зенику Гузару, який тоді й гадки не мав, що колись стане… заступником голови Луганської облдержадміністрації).
Запала тиша. Час від часу телефонували з Києва – переважно Михайло Бойчишин – і теж “нушокали”.
Не було куди бігти, не було чого розклеювати, розвішувати і роздавати. Нарешті з’явилося відчуття втоми. З маленького календарика, зіпертого на підвіконня, підбадьорливо усміхався наш кандидат у Президенти В’ячеслав Чорновіл. Ми вірили, що він переможе. Ми були страшенно романтичні й ущерть сповнені ілюзій.
Пізньої ночі “нушокали” до Києва вже ми. Дізналися, що перемагає Кравчук. Чорновіл тоді “взяв” 23,27%, у тому числі 9,94% – в Луганській області. А ще дізналися, що перемагає Україна…
Під ранок 2 грудня задрімала просто за столом. Розбудив урочистий голос дикторки на радіо: “Доброго ранку, незалежна Україно!”
Я подивилась у вікно і побачила в напівсутніках молоденький білийбілісінький сніг. А вулицею Оборонною мчав мотоцикл із коляскою (в нас кажуть – із люлькою), в ній підстрибував мій заступник у Крайовому Русі, водночас – голова міського Руху Валера Мусійчук і несамовито щось волав, напевне: “Слава Україні!”. І над ним, як велетенське крило, летів просто в сіре луганське небо величезний синьожовтий стяг…
В. М.: Вперше в новітній історії Луганськ побачив синьожовте знамено 9 березня 1990 року. Їх було два – вночі напередодні їх власноруч виготовили мій кум Петро Білоус із дружиною.
Того дня луганські рухівці на честь Дня народження Великого Кобзаря проводили акцію благоустрою в парку імені Тараса Шевченка. День був сонячний, теплий. І в променях березневого сонця запалав наш стяг! Він, до речі, зберігається у мене…
О. Б.: З твоїм ім’ям у місті пов’язували цілу купу рухівських справ. Ти їх просто на ходу придумував. От, скажімо, домоглися назвати велику книгарню в центрі ім’ям Бориса Грінченка і подарували портрет автора першого українського тлумачного словника… Ні, ти сам розкажи.
В. М.: Та це сталось якось спонтанно. Я завжди багато читав (і читаю), от і відвідував книгарні – й цю, зокрема – часто. Продавчині вже мене добре знали, як і мої уподобання. Одного разу запропонували придбати “Короткий тлумачний словник української мови”. Я взяв його до рук і жахнувся: там були суцільні кальки з російської, якот “пластинка”, а не “платівка”, “апельсин”, а не “помаранч” тощо. З продавчинями завів про це розмову, до якої згодом долучилася завідуюча магазином. Я їм розповів про “Словарь української мови” Бориса Грінченка, на що отримав зауваження: мабуть, не “Словарь”, а “Словник”. Тоді я запропонував таке: якщо доведу свою правоту, вони на день народження Грінченка прикрасять книгарню його портретом. Погодились. Невдовзі звернувся до Бориса Вжесневського, і мені з Торонто надіслали фотокопію першої сторінки “Словаря…” видання 1909 року. Отже, 9 грудня в присутності рухівців (ну, ти пам’ятаєш) книгарню прикрасили великим портретом Бориса Грінченка. Тоді ми й запропонували надати їй ім’я видатного вченого. Заперечень не було…
О. Б.: Коли все починалося, ти працював на тепловозобудівному заводі (“завод ОР”, як він тоді називався). Ви з Ларисою (дружина Валерія Мусійчука. – О. Б.) закінчили Київський політехнічний, отримали скерування до Луганська. Здається, мешкали спочатку в гуртожитку, згодом з’явилося власне житло. Народилося двійко синів… Словом, звичайна родина. Хіба що замість радянської попси ти слухав “Pink Floуd” і багато читав. А потім став до рухівських лав. Що тебе покликало?
В. М.: Скільки себе пам’ятаю, був небайдужим до долі України. Можливо, тому, що народився і виріс на Волині, в краї, про який співається:
Десь там далеко на Волині,
Зродилась армія УПА…
Тож тількино випала нагода прислужитись Україні, відразу прийшов до Народного Руху.
О. Б.: У похмурі 90ті твої здібності й вік якраз цілком відповідали образові молодого таланта, який лине шукати кращої долі поза Україною. Чому лишився? Чому в Луганську? І чому зрештою залишив Луганськ?
В. М.: Чому Луганськ?.. Коли відбувалося скерування після закінчення КПІ, пропозиції були різні, але всі міста, окрім тодішнього Ворошиловграда, перебували за межами на той час іще УРСР. Ми ж із Ларисою вирішили, що з України не поїдемо, тому й обрали тепловозобудівний завод.
А ще, як ти зауважила, були пропозиції виїхати до… Австралії! Там мешкали бабця Лариси та ще деякі родичі, вони нас запрошували: мовляв, з вашим інженерним фахом будете добре забезпечені. Але я ніколи не уявляв себе відірваним від української землі, її турбот, людей.
У Луганську ми прожили 10 років, а потім виїхали на батьківщину. Поперше, я завжди хотів повернутися на рідну Волинь, подруге, батьки старілися, треба було їх доглядати. Довго шукали варіанти обміну (ринку нерухомості тоді практично не існувало, лише зароджувався), і коли з’явилася така можливість, одразу нею скористались.
О. Б: “Той, хто любить, повинен поділяти долю того, кого він любить”, – сказав якось один із твоїх улюблених письменників…
В. М.: Тому я в Україні! Багато різних споминів. Передусім – знайомство з чудовими людьми, справжніми патріотами України. Пам’ятаю Олеся Дудника, прекрасного художника і скульптора, українські вечірки у нього в студії. Пишаюся знайомством з Юрієм Щекочихіним, паном Юрієм Козовським, добродіями Шмигельським та Глузданем. Не забуваю і всіх рухівців, з якими під час ГКЧП ми – невелика жменька – вийшли на вулицю з нашими стягами і плакатами проти хунти…
Особливо пишаюсь організацією маршу “Дзвін91” та концерту гурту “Кому Вниз” у палаці культури в Луганську – першому і наразі єдиному. Обіцяв Андрієві Середі (лідер гурту. – О. Б.), що організую йому там ще один концерт…
Дасть Бог, може, ще організуємо…
О. Б.: Якби доля склалася так, що у 2014му ти мешкав у Луганську, – що робив би? Виїхав? Очікував на повернення наших? Узяв до рук зброю?
В. М.: Без сумніву, взяв би зброю. А ще якось подумалося: коли б у 2014му в Луганську була наша команда з 1990–91го, того, що сталося, могло й не статись…
О. Б.: Зброю до рук узяв твій товариш і кум, що про нього ти вже згадував, – Петро Білоус. Він був серед нас одним із найпалкіших патріотів. Як склалася його доля?
В. М.: Наскільки мені відомо, Петро після АТО осів десь на Поділлі, живе мирно та спокійно. Останнім часом зв’язку з ним, на жаль, не мав.
О. Б.: Напевне, у рідному Луцьку тобі дихається вільніше. Але чи згадуєш Луганськ? Як думаєш, що буде? І чи буде?
В. М.: Луцьк – моє рідне місто, місто дуже гарне, старовинне. Не закохатись у нього неможливо! Коли до мене приїздять друзі чи колегиріелтори (наразі я є директором “Волинського агентства нерухомості”), залюбки проводжу їм екскурсії Луцьком.
Луганськ згадую завжди: і через постійні медійні приводи, і тому, що це частина мого життя. Що буде? Все буде Україна!
О. Б.: Маєш двох уже дорослих синів. Якими ти їх виховав?
В. М.: Звичайними порядними людьми. Звісно, патріотизм у нашій сім’ї – неодмінна риса. Сини працюють у сфері ITтехнологій. Старший мешкає з нами, в Луцьку, молодший, Тарас, – у Львові. Маю вже і внука Івана.
О. Б.: Знаєш, багато чого забувається. Але є речі, які вкарбовуються в пам’ять назавжди. От і мені досі перед очима: вранішні напівсутінки, молоденький сніг, мотоцикл із люлькою і велетенський синьожовтий стяг, наче крило, над моїм Луганськом. І щасливі, світлі, рідні обличчя моїх друзіврухівців, які береже вдячна пам’ять…
30 вересня 2021 р.
