Тарас Шевченко: “Уже, либонь, після Покрови…”

(п’ять історичних мініатюр)

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,
доктор історичних наук,
лавреат Національної премії України
імені Тараса Шевченка
Цією публікацією Володимир Мельниченко завершує проєкт “Подробиці Шевченкового життя”, в якому у 2019–2021 рр. він умістив понад 40 статей. Нинішнього року у видавництві “Либідь” побачила світ узагальнююча книга вченого і публіциста “Подробиці Шевченкового життя”, що достойно увінчала наш проєкт, увібравши всі статті, історичні мініатюри, есеї та начерки.
Наступного місяця ми розповімо про новий шевченкознавчий проєкт автора.

“За що скородили списами
московські ребра??..”
У заголовку цієї статті – рідкісна згадка про Покрову Пресвятої Богородиці з Шевченкової поеми “Москалева криниця” (2га редакція), в якій йдеться лише про приблизний час повернення героя твору “з Дону” додому. Видатний феномен Покрова Пресвятої Богородиці в історії українського козацтва, значить, і всієї України, Тарас Шевченко потужно виявив не в побутовому контексті творів, а через антимосковську поезію, що з’явилася саме після першого відвідання Шевченком Москви…
Отже, Тарас Григорович уперше приїхав у Москву 12 лютого 1844 року дорогою з України в Петербург. Його зустрів і відразу забрав до себе Осип Бодянський — виходець із української Варви, історик, славіст, професор Московського університету, який якраз у той день опублікував у “Прибавлениях № 19му Московских ведомостей” статтю про тридцятирічного Кобзаря, представивши його перед освіченою московською публікою у всій красі розквітлого таланту, в ореолі національного поета і мислителя1.
Осип Максимович і показував Тарасу Григоровичу Москву, яку прекрасно знав. Особливо схвилювало, вразило, потрясло Шевченка відвідання Арбатської площі, звідки, з боку Арбатських воріт гетьман Петро КонашевичСагайдачний на прохання польського короля Сигізмунда ІІІ штурмував Кремль восени 1618 року. На Покрову Пресвятої Богородиці! Шевченкові це було відомо, досить нагадати, що ще в п’єсі “Никита Гайдай” ішлося про те, “как Сагайдачный с козаками Москву… воевал”. Але знати про історичну подію й побувати на тому місці, де вона відбулася, – різні речі! Не виключаю, що й сам Шевченко попросив Бодянського про це. Втім, і професор аж ніяк не міг пропустити таку нагоду, тим більше, що сюди від будинку в Столовому провулку, де він мешкав, усього півкілометра…
Тепер – увага! У Москві Тарас Шевченко написав 19 лютого 1844 року одинєдиний вірш, але то був “Чигрине, Чигрине…”! З цього незаперечно випливає, що в атмосфері бундючноситого, самодостатньобайдужого й заворожливокрасивого міста, перед Шевченковими очима постав укотре бідний, занедбаний повітовий Чигирин, який був гідний іншої високої долі, і поет особливо гостро й болюче, ніби вперше, пережив той очевидний факт, що саме Москва (в тандемі з Варшавою) є провинницею бездержавності України, насаджування в українцях історичного безпам’ятства, яке паралізує волю до боротьби за незалежність:
Що ж на ниві уродилось???!
Уродила рута… рута…
Волі нашої отрута.
Перший рядок у Повному зібранні творів Тараса Шевченка надруковано з двома знаками запитання. Тоді як у поета їх три! Загалом у нього це виглядає так:
За що ж боролись ми з ляхами?
За що ж ми різались з ордами?
За що скородили списами
Московські ребра??.. Засівали
І рудою поливали…
І шаблями скородили.
Що ж на ниві уродилось???!
Уродила рута… рута…
Волі нашої отрута.
Як бачимо, у Шевченка знаки питання наростають – з одного до двох і, нарешті, в узагальнюючому, головному, результативному рядкові – три знаки питання й окличний знак… Так само важливі поетові крапки після “Московські ребра??..”, пропущені в офіційній публікації.
Читачеві здається, що разом із Шевченковим, його “серце плаче, просить / Святої правди на землі”. Захоплений енергетикою поетової Правди, він своїм серцем справді відчуває найголовніше:
Не рвіть думи, не паліте
Може, верну знову
Мою правду безталанну
Моє тихе слово.
…………………
Може, зійдуть, і виростуть
Ножі обоюдні,
Розпанахають погане,
Гниле серце, трудне…
І вицідять сукровату,
І наллють живої
Козацької тії крові,
Чистої, святої!!!
На мій погляд, у цих рядках незримо присутні козаки війська гетьмана Петра Сагайдачного, які, безперечно, могли взяти Москву штурмом на Покрову 1618 року, але відійшли від неї – йшлося про сильну, справді державну й благородну козацьку кров. Ще повернемося до цієї історичної події…
Знаменно, що саме віршем “Чигрине, Чигрине…” Шевченко відкрив рукописний збірник “Три літа”, до якого включив 23 поезії, написані в 1843–1845 рр., а завершив “Заповітом”. Якщо “Заповіт” таки й був написаний останнім у 1845 році (25 грудня), то “Чигрине, Чигрине…” став першим у геніальному ряді за повною, вичерпною суголосністю з поетовою душею. Вірш є смисловим заспівом до знаменитого Шевченкового циклу.
У “Чигрине, Чигрине…” Москва не згадується, але вона майже названа (“московські ребра”). Та головне полягає в тому, що саме цей вірш відкрив, так би мовити, антимосковський період Шевченкової творчості. Якщо в “Розритій могилі” (1843) козацька могила потерпала від “москаля”, то в комедії “Сон” (липень 1844 р.) поет уперше покладає відповідальність за нищення України безпосередньо на Москву:
“…Тяжко мені
Витать над Невою.
України далекої,
Може, вже немає.
Полетів би, подивився,
Так Бог не пускає.
Може, Москва випалила
І Дніпро спустила
В синє море, розкопала
Високі могили –
Нашу славу. Боже милий,
Зжалься, Боже милий”2.

“Взяли з собою Матер Божу,
а більш нічого не взяли…”
У передмові до капітальної праці з історії українського козацтва директор Інституту історії України НАН України, академік Валерій Смолій зазначив:
“Козацтво й Україна, козацтво й український народ… Ці поняття здавна перебувають в одному асоціативному ряду. І це аж ніяк не випадково. Адже через історію козацтва, по суті, переломлювалася ціла епоха в минулому України та її народу… Козацтво відігравало визначну роль у справі збереження українського етносу”3.
Великий Борис Олійник особливо наголошував, що в основі своїй козаки “найточніше віддзеркалювали характерні риси саме українського народу, його віру і світоглядні та моральноетичні принципи”.
Не випадково давнє християнське, народне свято Покрови Пресвятої Богородиці, яке було одним із найголовніших свят запорозьких козаків, відзначається нині як День українського козацтва та День захисника України.
Ніхто краще й яскравіше від Шевченка не показав святошанобливе ставлення козаків до Богородиці й ікони її імені, особливо в поемі “Іржавець” (1847), в якій ідеться про зруйнування Запорозької Січі царськими військами після Полтавської битви у 1709 році та втечу багатьох козаків до володінь кримського хана, де було збудовано Олешківську Січ, названу Шевченком “горе Запорожжя”:
Як покидали запорожці
Великий Луг і матір Січ,
Взяли з собою Матер Божу,
А більш нічого не взяли,
………………………….
Хоч позволив хан на пісках
Новим кошем стати,
Та заказав запорожцям
Церкву будувати.
У наметі поставили
Образ Пресвятої
І крадькома молилися…
…………………………
Мордувались сіромахи,
Плакали, і з ними
Заплакала Матер Божа…
Нагадаю, що й у містерії “Великий льох”, зріючи нелюдську розправу Петра І над козаками, “Матер Божа у Ржавиці / Вночі заридала”… Та повернімося до поеми “Іржавець”:
Заплакала Матер Божа
Сльозами святими,
Заплакала милосерда,
Неначе за сином.
І Бог зглянувсь на ті сльози,
Пречистії сльози!
Побив Петра, побив ката
На наглій дорозі.
У 1734 році козаки нарешті повернулися в Україну…
Вернулися запорожці,
Принесли з собою
В Гетьманщину той чудовний
Образ Пресвятої.
У Шевченковій поемі наскрізна чудотворна присутність ікони Пресвятої Богородиці не вичерпується часом історичної біди, що сталася з запорожцями. Повернена ними в Україну й поставлена в Іржавці у мурованім храмі, за Шевченком,
Отам вона й досі плаче
Та за козаками.
Очевидно, що таке переконання свого часу виніс Шевченко з особистого спілкування з іконою Іржавецької Богоматері…
Якщо сприймати ці рядки як поетове пророцтво, що стосувалося й ненарожденних українських козаків, а саме так і треба чинити, то Господь і Матер Божа постійно виявляють милосердя до них і зглянуться в їхній сучасній боротьбі за незалежну Україну…

“В Переяславі церква
Покрови…”
Перебуваючи в Переяславі в серпні 1845 року, Шевченко намалював Покровську церкву (папір, акварель). На аркуші ліворуч унизу чорнилом авторська назва: “въ Переяславъ”, а нижче олівцем – “церковь Покрова построена 1709 // полковникомъ Мировичемъ”.
Через десять років цю церкву Шевченко містеріально згадував у повісті “Близнецы”:
“Церковь во имя Покрова, неуклюжей и бесхарактерной архитектуры, воздвигнутая в знамение взятия Азова П[етром] П[ервым] полковником переяславским Мировичем, другом и соучастником проклинаемого Ивана Мазепы”.
Ішлося про анафему, накладену на знаменитого гетьмана восени 1708 року за наказом Петра І. Свого часу Дмитро Дорошенко справедливо зауважив, що “в оцінці історичної ролі Мазепи випередив Шевченко своїх учених приятелівісториків: Костомарова, Куліша та Максимовича, бо признання свого патріотизму Мазепа діждався від українських істориків аж наприкінці ХІХ віку”4.
У контексті нашої розповіді дальший текст не менше цікавий:
“В этой церкви хранится замечательная историческая картина кисти, можно думать, Матвеева5, если не иностранца какого. Картина разделена на две части: вверху – Покров Пресвятыя Богородицы, а внизу – П[етр] П[ервый] с и[мператрицей] Е[катериной] І, а вокруг их все знаменитые сподвижники его. В том числе и г[етман] Мазепа, и ктитор храма во всех своих регалиях”.
Автор згадав картину не просто так, а щоб особливо привернути увагу читача до розповідей сотника Никифора Сокири:
“Прослушавши литургию, Никифор Федорович подходил к образу Покрова и долго любовался им и рассказывал своей любопытной Прасковии, что такие были за люди, под кровом Божия Матери изображенные”.
Найперше згадуються Шевченкові рядки про тих “людей, під покровом”:
Це той первий, що розпинав
Нашу Україну,
А вторая доканала
Вдову сиротину.
Кати! кати! людоїди!
Але на кому в повісті “Близнецы” зосередився автор своєю нищівною думкою? На Олександрі Даниловичу Меншикові! Це під його керівництвом 1 листопада 1708 року московське військо безжально знищило столицю гетьмана Мазепи містечко Батурин і всіх його мешканців. Пам’ятаєте у містерії “Великий льох”?
Як Батурин славний
Москва вночі запалила,
Чечеля убила,
І малого, і старого
В Сейму потопила.
Я меж трупами валялась
У самих палатах
Мазепиних…
Читаємо у Шевченка в “Близнецах”:
“Иногда он (Никифор Сокира. – В. М.) рассказывал с такими подробностями про Даниловича и разрушенный им Батурин, что Прасковья Тарасовна наивно спрашивала мужа: “За что ж она его покрывает?””.
Мені припав до душі висновок шевченкознавця Володимира Мовчанюка, тісно пов’язаний з цим сюжетом із твору “Близнецы”: “У підтексті повісті закладено думку про те, що в народі живе пам’ять про трагічні сторінки його історії і що національна самосвідомість формується на внутрішніх етичних імперативах, непідвладних імперським ідеологічним установкам”. Додам лише, що сам Шевченко був уже для народу живою пам’яттю і творцем української національної самосвідомості.
Вперше малюнок Шевченка було згадано 1866 року – “Покровська церква в Переяславі”, вперше репродуковано 1891 року під двома назвами — “Храм Покрови Богоматері в Переяславі” та “Покровська церква в м. Переяславі”. Згадувалася з назвами: “Церква Покрови Богоматері в Переяславі”, “Переяславський собор”, “Покровська церква в Переяславі”, “Покровська церква”, “Церква Покрови в Переяславі”. Проте вже відзначено, що назву дав автор, і саме вона використана в “Шевченківській енциклопедії” (т. 1) та Повному зібранні творів у дванадцяти томах (т. 8): “В Переяславі. Церква Покрови”.
Між іншим, як провів Шевченко свято Покрови в тому знаменному 1845му? Відомо лише, що наприкінці вересня, відвідавши сестру Катерину в селі Зелена Діброва, він виїхав у супроводі брата Микити на ближню поштову станцію Княжа, а на початку жовтня прибув до Миргорода.
Зате добре відомо, що саме після Покрови 1845 року, з вірша “Не завидуй багатому…” (4 жовтня) розпочинається глибинноплідна осіньзима тридцятиоднорічного генія Тараса Шевченка. Тоді народилися безсмертні, сказати б, осердні твори: “Єретик” (10 жовтня); “Великий льох” (21 жовтня); “Кавказ” (18 листопада); “І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє” (14 грудня); “Холодний яр” (17 грудня); “Давидові псалми” (19 грудня); “Як умру, то поховайте…” (25 грудня) та ін.
Якщо спробувати встановити, що робив Тарас Григорович саме на Покрову в інші роки, то це вдасться зробити лише в загальних рисах, або здогадно, бо точних відомостей немає. Втім, один єдиний раз Шевченко сам доволі докладно зафіксував, як провів цей день, хоча не згадав власне про свято Покрови. Йдеться про поетів запис у Щоденнику 1 жовтня 1857 року, коли він уже дванадцятий день знаходився в Нижньому Новгороді дорогою із заслання в Петербург. Як відомо, в Нижньому Новгороді Шевченкові оголосили, що його відпущено з Новопетровського укріплення без дотримання “необхідних” формальностей. Оскільки над вчорашнім засланцем нависла загроза повернення до Оренбурга, його нові нижньоновгородські друзі Микола Брилкін – головний управитель нижньоновгородської контори пароплавного товариства “Меркурій” і Павло Овсянников – службовець цього товариства, колезький секретар, порадили Шевченкові оголосити себе хворим, щоб уникнути такого вкрай небажаного розвитку подій. “Якби не ці добрі люди, мені б довелося тепер сидіти за ґратами й дожидати указу про відставку…” – записав поет у Щоденнику ще 21 вересня. І саме на Покрову, 1 жовтня 1857 року вдалося нарешті щасливо реалізувати цей хитромудрий замисел на, так би мовити, офіційному нижньоновгородському рівні…
Тож і розповім, як прожив Шевченко день Покрови — перший на волі. Хоча поет і зазначав, що “на такій волі, як собака на прив’язі”.

“З сьогоднішнього дня
починаються тут спектаклі…”
У щоденниковому записі Шевченко найперше поскаржився на погоду, мовляв, грязюка, туман, сльота та… “інша атмосферна гидота…”. За таких обставин художник запропонував сеанс Іллі Грассу — службовцю пароплавного товариства “Меркурій”, зятю Миколи Брилкіна, проте він був перерваний на половині6 приходом старшого поліцмейстера, полковника Павла ЛаппоСтарженецького та лікаря Августа (Осипа) Гартвіга — людей у той час вкрай важливих для подальшої долі Шевченка: “Гартвіг, спасибі йому, без найменшої формальності визнав мене хворим якоюсь тривалою хворобою, а обов’язковий п. Лапа засвідчив дійсність цієї мнимої хвороби і після взаємних нецеремоній ми розсталися. Внаслідок цього обов’язкового візиту я уявляю собі моє повернення в Оренбург сумнівним”.
Вражаюча й значуща подробиця Шевченкового життя на перегоні від каторжного заслання до петербурзького творчого періоду, що дозволяє зрозуміти, як доволі складні обставини допомагали змінити на краще його друзі, приятелі й узагалі малознайомі люди…
Далі Тарас Григорович зафіксував важливу нижньоновгородську культурну подію в день Покрови: “З сьогоднішнього дня починаються тут спектаклі7, і після обіду М. О. Брилкін запросив мене в свою ложу”.
Давали народну сентиментальнопатріотичну драму російського письменника Олексія Потєхіна “Суд людской – не Божий” (1854) – одну з його найслабших п’єс напучувального характеру зі схематичними ролями. За словами Шевченка, “драма – погань з подробицями”.
Втім, Шевченкові, “незалежно від своєї бідної натягнутої ролі”, сподобалася актриса Марія Мочалова (племінниця відомого трагіка П. С. Мочалова). Тоді як артист Євген Климовський, який раніше грав на сценах Малого театру в Москві й Александринського театру в Петербурзі, за оцінкою Шевченка, “як і роль його, нудотний”. Водевіль “Коломенский нахлебник” (переробка драматурга Павла Федорова з французького) Тарас Григорович оцінив як “балаганний і виконаний був відповідно до свого призначення”.
Зате “маленький оркестр в антрактах грав кілька номерів із “ДонЖуана” Моцарта прекрасно, можливо, тому, що це чарівне творіння важко зіграти не прекрасно”. Сподобалася Шевченкові й зала нового театру – невелика, але опоряджена просто й зі смаком.
Звернули увагу, скільки цікавих і влучних оцінок і спостережень мимохідь сформулював і записав Тарас Григорович?
І на завершення в Щоденнику того дня відзначив, що “публіка, особливо жіноча, напрочуд неблискуча і нечисленна”. Певно, Тарас Григорович, навіть неусвідомлено, порівнював нижньоновгородських шанувальників сцени з петербурзькими блискучими театралами.
Зауважу, що відвідання місцевого театру стало для Шевченка важливим компонентом його духовного життя в Нижньому Новгороді. Потрясаюче підтвердження цього він залишив у лапідарному щоденниковому записі 4 лютого 1858 року: “Другий день немає спектаклів, бідних нижегородських спектаклів8. І ніби чогось необхідного бракує”. Нагадаю, що під час перебування у Нижньому Новгороді Шевченко мав нагоду відвідати понад 20 вистав у місцевому театрі. Звичайно, вони вповні не задовольняли високі естетичні запити поета. Проте й без театру він уже справді не мислив перебування в місті.

“До заутрені
на свято Покрова…”
З Нижнього Новгорода Шевченко прибув у Москву й гостював із 11 до 26 березня 1858 року у свого великого друга Михайла Щепкіна до від’їзду в Петербург. У Щоденнику занотував 13 березня:
“Відвідав мене… М. О. Максимович з брошурою “Дослідження про Петра Конашевича Сагайдачного”. Сердечно вдячний за візит і брошуру”.
“Брошурою” Шевченко назвав окрему відбитку статті Михайла Максимовича “Сказание о гетьмане Петре Конашевиче Сагайдачном”, надрукованої 1850 року в альманасі “Киевлянин”. Враховуючи те, що плідний учений Михайло Максимович за наступні вісім років написав багато нових статей, дарування Тарасу Шевченку давньої публікації про штурм Москви козацьким гетьманом Петром Сагайдачним на Покрову 1618 року було знаковим, особливим. Шевченко не залишив у Щоденнику свідчення про те, що він прочитав статтю, втім, це може стати й опосередкованим підтвердженням того, що тема козацького походу на Москву не вимагала нової додаткової фіксації, бо завжди була живою в Шевченковій пам’яті, тим більше, що 14 березня в оселі Щепкіна Тарас Григорович переписав уже згадану поему “Іржавець” з багатьма виправленнями, деякими переробками з “Малої книжки” до “Більшої книжки”. Тож образ Пресвятої Богородиці був із ним увесь день…
У спогадах Бориса СухановаПодколзіна, який хлопчиком (1858–1860) брав уроки малювання у Шевченка, є цікавий момент, де він згадує про розповіді учителя: “Багато доводилося мені чути оповідань про стару Малоросію, про січ Запорозьку, війни, гетьманів… Дорошенко й Сагайдачний знову заходжувалися нещадно бити “ляхів” та інших супостатів…”. І хоча Сагайдачний з поляками не воював, але з “іншими супостатами”…
Можна не сумніватися, що Шевченко переглянув у Москві розвідку Максимовича й обов’язково зачепився поглядом за ці рядки:
“К полуночи Сагайдачный со всем своим войском был уже у Арбатских ворот, и уже выломаны были петардою ворота Острожные. Но при первой стычке с москвитянами гетман прекратил осаду… Отчего же? Оттого, я думаю, что осада Москвы была ему не по мысли… Его казацкое сердце могло смутиться от той мысли, что он начал крушить единоверную ему русскую столицу, для того, чтоб отдать ее в руки иноверца… И, может быть, такое раздумье пришло к нему в тот самый час, когда Москва звоном колоколов своих позвала православный народ к заутрене на праздник Покрова, и руки осаждавших ее козаков невольно поднялись на крестное знаменье… Впрочем это мое личное мнение…”
Михайло Грушевський коротко і, здається, трохи скептично прокоментував Михайла Максимовича: “Сю сентіментальність старого історика їдко висміяв потім Куліш”. Можливо, ця “сентиментальність” не стала головною причиною невдалого штурму Москви, проте, на мій погляд, було б нерозумно нею нехтувати. Душі українських козаків не могли не відгукнутися на дзвін православних храмів та ще й перед святою для козаків Покровою, адже відомо, що “постановило козацтво віру святу обороняти” (Микола Костомаров). Та й сам гетьман Сагайдачний, за словами Максимовича, не випадково називався “в літописах великим захисником православ’я”.
Тож не було нічого дивного в тому, що козаки під Арбатськими ворітьми звично перехрестилися, почувши церковний дзвін на Покрову, а гетьман відвів своє грізне двадцятитисячне військо. В цьому якраз і сублімована драма конкретної історичної ситуації, що склалася восени 1618 року неподалік від московського Кремля. Все обмежилося тим, що можна висловити поетичними рядками юного Михайла Грушевського: “Руйновали козаченьки московськії мури…” Взяли б українські козаки Москву, невідомо, як пішла б далі історія. Втім вона не терпить умовного способу…

1 Докладно про це див.: Мельниченко В. Подарунок Осипа Бодянського до 30річчя Тараса Шевченка // Слово Просвіти. 2007. 20–26 вересня.
2 Ці вбивчі слова Шевченко вкладає в уста чернігівського полковника, наказного гетьмана Павла Полуботка (бл. 1660–1724), який прагнув усунути російську адміністрацію з України, за що й був Петром І ув’язнений і замучений у Петропавлівській фортеці.
3 Історія українського козацтва. Нариси в двох томах. Т. 1. Київ: Видавничий дім “КиєвоМогилянська академія”, 2006. С. 5.
4 Докладно про ставлення Шевченка до Мазепи див.: Мельниченко В. Тарас Шевченко: “Собор Мазепин сяє, біліє…” // Слово Просвіти. 2017. 9–15 березня.
5 Матвєєв Андрій Матвійович (1701–1739) – російський художник, один із засновників портретного живопису в російському живопису.
6 З щоденникового запису 2 жовтня 1857 р. видно, що Шевченко завершив портрет Іллі Грасса, проте він не знайдений.
7 Перша театральна група із кріпаків у Нижньому Новгороді була створена в 1798 р. князем М. Г. Шаховським. У 1811 р. збудовано спеціальне приміщення на 300 місць, яке у 1853 р. згоріло. Нова невелика будівля почала функціонувати 1856 р.
8 Це було зумовлено тим, що почався Великий піст, упродовж якого не було театральних вистав. У повісті “Музыкант” зустрічаємо таку констатацію: “В продолжение поста я читал только афиши”.