Георгій ФІЛІПЧУК,
академік НАПН України
Минулого тижня в Національному заповіднику “Києво-Печерська лавра” відбулась Всеукраїнська наукова конференція з проблем музейної культури в контексті якісної освіти. Очевидно, важливість цієї теми щодо вибору орієнтирів та цінностей націєтворення спонукає, щоби вона стала предметом уваги в наступних числах нашого тижневика “Слово Просвіти”.
А зараз хотів би поділитися певними розмислами та світовідчуттями (наскільки це можливо), перебуваючи в цьому священному для кожного українця місці. Чим для нас, нашої культури, національної пам’яті та віри є Лавра?
Іван Огієнко – видатний просвітник, богослов, державник, перекладач Біблії українською мовою, одержимим поборником якої він був усе своє життя, так написав у відомій праці “Українська культура” (1918 р.): “Наша Лавра Печерська з давніх-давень стала у нас великою національною святинею. Слава про її святощі та про багатства лунала далеко за межами Вкраїни і вона завше вабила до себе і друзів і ворогів; от чому Лавру так часто спустошали та грабували всі ті вороги наші, що набігали на Київ”.
Читаємо сучасну українську Вікіпедію, де зазначено, що Києво-Печерська лавра – православний монастирський комплекс Української православної церкви Московського патріархату в Києві.
Заснована за часів Ярослава Мудрого 1051 року як печерний монастир, один із найбільших християнських центрів-святинь, визначна пам’ятка історії та архітектури, що внесена 1994 року до переліку Світової спадщини ЮНЕСКО, вона формально належить державі, а релігійні організації користуються нею на правах оренди.
Ніби все озвучене містить логіку істини. Якби! Справді, коли б, нарешті, свою історію та “Тую славу” добре прочитати “Од слова до слова”, то зрозумілою і чутною стала б для нас Шевченкова пересторога: “Раби, подножки, грязь Москви”.
Бо важко не погодитися, що тут практично продовжує заправляти справами Московія (окрім Національного заповідника “Києво-Печерська лавра” з його музеями: історичних коштовностей України; книги та друкарства; народного декоративного мистецтва; театрального, музичного та кіномистецтва; Державною історичною бібліотекою України). Поки що в цьому знаковому для українців місці не вивітрений дух колонізатора, імперця, загарбника, крадія з ординського краю. На 31-му році відновленої державності мусимо, нарешті, не тільки знати, пам’ятати, але й сповідувати чином закличні Франкові слова: Не пора, не пора, не пора / Москалеви… служить:/ Довершилась України кривда стара, / Нам пора для України жить.
Особливо їх варто запам’ятати нашим “визначним” (і не дуже) політикам, які в угоду московитам, або від власної (недо)усвідомлюваності ретиво будували (і будують, на жаль) “їхні” храми, інші висвячувалися в диякони, чимало і таких, які заради електоральної підтримки на виборах хрестяться “лівими руками” гундяївським божкам. Чимось вони нагадують уже призабутого лідера комуністів Симоненка, який на урочистому засіданні Верховної Ради України з нагоди 20-річчя прийняття Декларації про державний суверенітет назвав пісню на слова Івана Франка “Не пора…” проявом печерного націоналізму. Слава Всевишньому, що з декомунізацією “спочила в бозі” і ця політична сила.
Проте залишилися “інші”, не менш ревниві й запопадливі політичні вірники “кремлівської церкви”. Вони з путінського “благословення” відкрито й безкарно продовжують чіпляти ярлики націоналістів (у їхньому сталінському вимірі) кожному, хто не воліє молитися чужинським ідолам, хто не хоче оскверняти чужинським словом духовні храми, хто прагне повернути Народу вкрадену історію, покривджену національну і державницьку гідність. Принагідно скажемо цим зайдам і нечестивим служкам, що Український Націоналіст звучить гордо, оскільки не може не викликати поваги й захоплення та Людина, що одержимо й жертовно обстоює своє природне право на Свободу, рідну Мову, Віру, Державу, не наступаючи на горло іншим народам, як це завжди “вправно” чинили московські “опричники”, більшовики, сталіністи, путіністи. Боронити своє є природним обов’язком кожного свідомого громадянина будь-якого народу – великого і малого. Ця етична повинність українця була закладена в другій заповіді Декалогу (10 заповідей українського націоналіста), укладеного 1929 року і затвердженого XVI ВЗУН: “Не дозволиш нікому плямити слави, ні честі Твоєї Нації”.
Прикро, що Лавра стала притулком для московської церкви, для просування кремлівської політики в Україні як тими доморощеними, що здійснюють це давно, так і тими новоявленими емісарами з Росії, котрі, отримавши путінське завдання, водночас отримали й українське громадянство (за які такі заслуги?!), провадять через церкву активну “руськомірську” діяльність. Знаймо: допоки зберігатиметься така невизначеність щодо цієї підривної діяльності московського “політичного попівства”, Україна та Український народ перебуватимуть в постколоніальному стані. Ці колоніальні окови на перший погляд важко розгледіти, бо вони містяться всередині, окутуючи людські душі. Саме про цю духовну свободу української людини в ті далекі покріпачені часи мріяв Тарас Шевченко, коли “Ідуть люде в Київ / Та в Почаїв помолитись”.
Ніби й кріпацтво скінчилось, Україна стала незалежною з правом противитись будь-якій нарузі політичного, духовного, світоглядного характеру. Проте нефарт. Інколи здається, що в світоглядному вимірі значна частина розхристаної української нації прямує у зворотній бік від тих орієнтирів, які закладалися нашими великими будителями і в часи реакції, і в різні періоди національно-визвольних змагань українства. Бо дуже вже є відчутною різниця між нинішнім офіційним станом Києво-Печерської лаври як “комплексу Української православної церкви Московського патріархату в Києві” і оцінкою та тлумаченнями, що давалися тим же І. Огієнком.
Справедливо, коли б Лавра, нарешті, стала центром духовного, інтелектуального життя Українського народу, а не форпостом путінсько-гундяївської політики. Через духовну свідомість народу, закон, історичне право та політичну волю слід “повертатися на круги своя”, сказано в Святому Письмі, цій святій обителі, що впродовж століть “концентрувала потенціал визначних національних духівників, учених, формуючи школи, інститут казнодіїв (проповідників) й академічну освіту, несучи культуру й старобатьківську віру в народ”.
Особливо ці процеси активізувалися тоді, коли оборонцями святині виступило українське козацтво. Лавра стала помітним явищем в культурному житті України та багатьох країн передусім з того періоду, коли розпочалось масштабне друкарство, започатковане архимандритом Є. Плетенецьким. У православному світі не знайшлося бібліотеки, де б не було знаменитих лаврських книг: Часословця, Божественної літургії, Бесід Івана Златоуста, Псалтиря, Четьї-Минеї тощо. Духовний “хліб” Лаври підживлював культуру багатьох народів. Однак мусимо бути свідомі того, що її вільне життя зупинилось тоді, “коли вкраїнську церкву було оддано московському патріарші (р. 1685)”, – зазначає І. Огієнко.
Очевидно, що абсолютна більшість українського народу, духовенства розуміли тяжкі наслідки поглинання Московією своїх прав і свобод, усвідомлюючи, що наступає кінець національній культурній праці. На жаль, не часто згадується освічений, енергійний соратник Петра Могили, глава українського православ’я Київський митрополит Сильвестр Косів – супротивник політичного та церковного союзу з Москвою. Патріотично налаштований, митрополит був непоступливий перед московитами. І. Нечуй-Левицький так описує його позицію під час зустрічі з гетьманом І. Виговським: “Нi я, нi духівництво на Українi не думаємо присягати царевi на пiдданство. Бо поки наша церква залежить от цареградського патрiарха, ми вдержимо свою автономiю та свої права”. Відмовились присягати І. Богун, І. Сірко, П. Дорошенко, М. Ханенко, О. Глух, Г. Гуляницький, Брацлавський, Кропив’янський, Полтавський, Уманський полки… Це ті високі вчинки великих українців, на прикладі яких має виховуватися Нація, обороняючи свою політичну, духовну суверенність, яка вічно зобов’язана пам’ятати Огієнкове застереження, що “коли насильством, зрадою та підкупом над українською церквою запанувала Москва, з того часу всім просвітним справам прийшов край”.
Проте ця агресія не завершувалася однією тільки церковною експансією. Вона детонувала інші суспільні негації політичного, національного, соціального, державного життя українства. “Порядки” деспотії дуже швидко ширилися, торкаючись надчутливих вартостей народу. Насамперед, для знекорінення українства царські сатрапи намагались витолочити з книг, церкви, публічного і шкільного життя рідну мову. Згадую ці історичні сюжети для того, щоби актуалізувати проблеми часів майже 400-літньої давності, оскільки та ординська “стратегія” на знищення українськості за своєю сутністю зберігається донині. Адже наша мова вкраїнська, наші книжки завше муляли очі на Москві. І Москва рано починає вести з нами боротьбу, аби примусити нас кинути рідну мову свою і пристати до московської.
Направду, задовго до крадіжки і поневолення нашої церкви, після зловісного “переяслава” лютий україноненависник “патріарх” Іоаким став забороняти українську книжку, а з 1677 року почали видирати всі листки, написані українською, що були “несходны съ книгами московскими”.
Проте Україну тоді не вдалося в духовному сенсі підкорити ні йому, ні його наступникам, хоча й московські ієрархи неодноразово зверталися (безуспішно) зі скаргами до Константинополя. А коли “патріархом” московським став С. Яворський, то ця справа щодо книжкової промосковської політики й поготів не отримала свого продовження. Проте ненадовго. Оскільки в жовтні 1720-го Петро І видає заборонний наказ для Києво-Печерської і Чернігівської друкарень, щоби “книгъ никаких не печатать и не могло съ великороссійскою печатію несогласія произойти”. По-московському перероблялися “Четьї-Минеї” та Патерик Печерський. Синод ввів жорстоку цензуру на українське слово і мало не щороку сипались накази, щоби не було “никакой розни” з московським. Катерина ІІ, люто ненавидячи українців за їхню культуру, в другій половині ХVІІІ ст. майже зруйнувала Україну разом із Запорізькою Січчю, що завжди опікалася Лаврою. Цей мартиролог колонізації українства можна продовжувати до безкінечності, оскільки вона не припинялася ні за яких режимів. Наруги над національною святинею, якою була Лавра, тривали і за часів більшовизму. Задовго до утворення 1922 року СРСР, грабувалися, вилучалися її церковні цінності. Частина їх конфісковувалася “на користь голодуючим”, інші передавалися до музеїв, а потім з різних причин зникали. Архівні матеріали засвідчують велику тривогу видатних науковців, музеєзнавців (Д. Щербаківського, М. Біляшівського, Ф. Шміта, Ф. Ернста та ін.) з приводу вилучення культурних цінностей Лаври. У рішенні зборів (квітень 1922 р.) Всеукраїнської Академії Наук, Української Академії Мистецтв, засновниками якої були відомі брати Кричевські, Г. Нарбут, О. Мурашко, М. Бойчук, музейників Києва зазначалося про недопустимість “вилучення предметів ХVІІ, ХVІІІ, ХІХ століть, що мають величезну історичну і художню цінність, пов’язану з минулим Українського народу”. В акті про вилучення церковних цінностей “на користь голодаючих” (8 квітня 1922 р.) згадувані вже Д. Щербаківський та Ф. Ернст протестують проти необґрунтованих виїмок лаврських предметів, “незважаючи на їх значущу художню та історичну цінність, пов’язану з іменами Б.Хмельницького, І.Мазепи та ін., які були вилучені завдяки тому, що зроблені із золота і дорогоцінного каміння”.
У той же час Київський Губерський Комітет Охорони Пам’яток Мистецтва звертається до ВУЦВК (лист № 872 від 14.03.1922 р.) з інформацією про катастрофічний відтік з України культурних цінностей. Зазначається, що збережених залишилося зовсім мало і їхня кількість щоденно зменшується. “Водночас монастирі та церкви України впродовж багатьох століть свого існування зберігають надзвичайно рідкісні пам’ятки мистецтва і старожитностей… Вони є найкращими джерелами народної творчості в усіх сферах. Їх матеріальна цінність у порівнянні з художньо-історичною зовсім мізерна. Непродумане виконання урядового плану щодо вилучення церковних цінностей спричинить загибель і невідновлюваність визначних пам’яток української культури”.
І хоча постановою ВУЦВК і РНК від 29.09.1926 р. “колишню Києво-Печерську Лавру” визнали історико-культурним державним заповідником, перетворивши її на Всеукраїнське музейне містечко, а в Положенні “Про пам’ятники культури й природи” заборонявся вивіз їх за кордон, знищення та переробка, ситуація зі збереженням національного надбання залишалася надскладною.
В. о. директора Лаврського музею В. Ляскоронський у листі (№ 644) звертається до Укрпрокурора, Головнауки та Наркомосвіти і скаржиться на “постійні, ледве не щоденні крадіжки на території Лаври, де слабка вартова охорона (один тимчасовий міліціонер) на всю величезну кількість будівель з величезними цінностями, що є поглумкою над установою. Хоча музеї Ленінграда, Москви знаходяться під посиленою охороною військової варти… Тому таке легке ставлення до цього діла, – стверджує він, – може зробити велику шкоду цінностям Музею”.
Проте не ця проблема хвилювала тоді очільників більшовицького режиму, які лише на словах (як брехливі пропагандисти) турбувалися про інтереси народу. Навіть голод і смерть сотень тисяч людей не заставив їх змінити свою сатанинську політику, спрямовану на духовне і фізичне нищення українського народу. Чому такі висновки напрошуються, аналізуючи ситуацію навколо часом трагедійних історій, які розгорталися навколо Києво-Печерської лаври? Гадаю, що Лавра стала дуже показовим індикатором тієї антинаціональної, антинародної політики, що здійснювалася “вождями” революції. Масштабна експропріація (крадіжка) цінностей Лаври, що здійснювалася безперервно Московією за часів більшовицької деспотії, набрала особливо небаченого досі розмаху. Адже, насправді, в революційній Росії, більшовицькому СРСР, Україні здійснювалася не зазвичай класична експропріація, а “вторинна приватизація” награбованого. “Експропріаторами” стали верховоди радянського режиму, які немислимо збагачувалися на крові народу. Про таку “політику” достеменно знали в Європі та Америці тодішні керівники “ворожого” капіталізму, світові фінансові воротили, банкіри, розвідки провідних країн. Про це описувалося не лише в книгах С. Сухобока: “За кулісами криз. Індустріалізація як афера”; І. Бунича: “Полігон сатани”, “Золото партії” та ін., але й у тодішніх (і нинішніх) зарубіжних часописах та виданнях.
1921 року “Нью-Йорк Таймс” опублікувала дані, що в банки світу надійшло: від Леніна – 75 млн швейцарських франків; Троцького – 11 мільйонів доларів у банк США та 90 млн швейцарських франків у Швейцарський банк; Дзержинського – 80 млн швейцарських франків; Зінов’єва – 80 млн у Швейцарський банк; Урицького – 85 млн у Швейцарський банк; Ганецького – 60 млн швейцарських франків та 10 млн доларів США.
Тодішні ЗМІ повідомляли, що наплив золота із більшовицької Росії був таким, що в США та європейських країнах не вистачало потужностей для його переплавки. Тільки на шведському монетному дворі за чотири місяці 1922 року було переплавлено 70 тонн “більшовицького” золота, а за 8 місяців 1921 р. США імпортували 715 тонн дорогоцінного металу.
А в цей же час лютував голод 1921–1923 років, коли в Україні померлих від нього вже налічувалося понад 500 тис. осіб.
Причому в України за 1922 рік було насильно відібрано 13,5 млн зерна нового врожаю. Здійснювався голодомор фізичний, духовний, політичний, як форма здійснення державної політики більшовиків у ставленні до українства.
Американські багатії Хаммери, які через Таллін здійснювали контрабандні операції більшовиків; Животовський (дядько Троцького); Ашберг (шведський банкір); Рейлі (британський розвідник) та інші розвідки – всі вони були задіяні в цьому розкраданні століття. Відомий американський історик Р.Спенсер зазначав, що це було найбільш грандіозне пограбування в історії людства. Про ці афери тоді знали, очевидно, кілька осіб (Ленін, Троцький, Сталін, Дзержинський…). А коли Сталін залишився один, то здійснюючи репресії, він переслідував ще одну важливу для себе мету – знайти коди і шифри окремих “полум’яних революціонерів”, які зберігали величезні капітали в світових банках. Після вбивства Троцького в банках США та Мексики на його рахунках було знайдено 800 мільйонів доларів, а 1922 року на рахунках Зінов’єва виявили 400 млн доларів.
Ці епізоди, які в значно більших масштабах давно відомі світу, потребують висвітлення, щоби оцінити причини і наслідки катастрофи пролетарської революції, але, насамперед, трагедію бездержавного народу, яким було українство, пригноблене чужинцями духовно, політично, національно, соціально, економічно. Проте головним є усвідомлення, що Україні з ординцями, деспотами та сатаністами не по дорозі.
Щодо Лаври, то звісно, що частина пам’яток нашої національної святині знаходиться в Москві, Петербурзі, а частина безслідно зникла в результаті більшовицької експропріації, поповнивши величезні (кримінальні) валютні рахунки вождів революції.
Сьогодні інформаційні канали світу й України активно перетасовують результати журналістських офшорних розслідувань („Архів Пандори“), хоча потребують свого завершення “панамські” та “кіпрські” офшорні оборудки. Проте маємо вже нове “чемпіонство”, власне. Україна, як одна з найбідніших країн за якістю життя, займає перше місце в світовому рейтингу за кількістю офшорних ділків. “Віват офшорним баригам”.
Якщо без сарказму, то маємо, насправді, об’єднати цих віргінсько-бермудських “конокрадів” з їхніми далекими і близькими “по духу” родичами – більшовицькими офшорниками, контрабандистами і терористами на кшталт “ленінів”, “троцьких”, “дзержинських” в одне провадження. І назва йому напрошується сама по собі – “вдячні учні” “достойним навчителям”. Ганебно, але справедливо. Бо школа аферистів живе і процвітає. На превеликий жаль, в Україні.
Масштабні акти більшовицьких афер віку знайшли тут своє продовження. Оскільки очевидним є те, що 38 “наших” офшорників позиціонують себе “старанними” учнями тих більшовицьких глобалістів-нуворишів, які першими прокладали дорогу в “пекло” – обкрадаючи (на найвищому рівні) народ, державу, що ніколи для них не були своїми. І це є спільним об’єднуючим знаменником тодішніх і теперішніх.
Бо те, що сьогодні ми лагідно називаємо “українською” офшоризацією, бере свій родовід від явища, що було частиною звироднілої російсько-більшовицької історії. Адже для одних та інших існує лише одне ймення. Вони – чужинці для Українського народу.
Мабуть, сьогодні так зухвало й безцеремонно Лавра, як й інші культурні центри, не розкрадаються як за тих часів, не конфіскуються силою унікальні культурні творіння (хоча хто зна). Проте нинішня ситуація вимагає розгляду та оцінки ще одного, не менш значимого аспекту.
Справа в тому, що ця “національна святиня” (Києво-Печерська лавра) ніколи по-справжньому не стане Національною, допоки виконуватиме місію Московії, а в молитвах першорядно називатимуть гундяївських фарисеїв, які “освятили”, як людиновбивці, російську війну проти України. Нам під силу вивільнитись із будь-яких оков, але коли зберігатиметься духовне покріпачення українського люду, то не досягнемо ні Волі, ні Правди. Вчитаймося, хто спроможний витримати цей сморід, у словесні ригання “недоросля” медвєдєва, надруковані цими днями в “Комерсанті”, і тоді сповна відчуємо, з якою нечистю маємо справу.
Їхні цинічні шаманські заклинання про “єдинородство”, “братськість” спонукають і зобов’язують Українців сказати та здійснити заради справедливості єдине – НАВІКИ НЕ РАЗОМ! Бо ми не “васали”, відповідаючи кремлівському медвєдєвському підпанку, і майбутні наші дороги “не з москалями, Бо москалі – чужі люде”, – нагадує нам Тарас Шевченко.
Вірю, що велич Києво-Печерської лаври все-таки засяє для єдиного Українського народу, для всієї соборної України, коли її пастирі не слугуватимуть Московії, а національна святиня не перетворюватиметься на цитадель ідеологем “руськомірства” в Україні.
Для цього маємо відновлювати витолочувані століттями національну пам’ять й історичну правду. Щоби зрозуміти, куди йдемо, треба знати, звідки ми йдемо, “що ми?.. чиї сини? яких батьків?”, повертаючись до своїх джерел.
А вони мають глибинні витоки, про що засвідчує лаврська виставка “Пектораль. Знахідка століття” в Музеї історичних коштовностей, де до 31 жовтня експонується унікальна скіфська золота пектораль, знайдена українськими археологами 50 років тому під керівництвом Б. Мозолевського (курган Товста Могила, м. Покров на Січеславщині).
Бо лише пізнаючи цінності буття минулого, впевненіше йтимемо в майбутнє, оскільки мудрість предків завжди була дзеркалом для нащадків. Коли пізнаємо свою Правду, не питимемо її “з московської чаші”, про яку писав Шевченко і яка затруює нашу свідомість, тоді станемо на тверду дорогу. Дорогу до Світла!
