Вадим КРИЩЕНКО
Ще тоді, коли на нашій землі гуркотіла війна, якраз на Покрову, в невеличкому полтавському селі народилася чорнявенька дівчинка. Мине трохи часу – і про неї заговорить уся Україна. Це була Раїса Кириченко, голос якої вкарбувався в нашу пам’ять назавжди. Так і хочеться сказати: голос Української долі.
Дивна історія стосовно дати народження Раїси Панасівни Кириченко. У паспорті, у всіх довідниках чорним по білому написано: народилася 14 листопада 1943 року. Але Раїсина мама не раз повторювала:
– Запам’ятай, Раю, народилася ти якраз на Покрову, 14 жовтня. Було воєнне лихоліття – хтось переплутав у записах.
І завжди сама Раїса Панасівна, її родина, ми – її друзі та шанувальники – відзначали та відзначаємо день народження Великої української співачки й унікальної жінки саме 14 жовтня, в день Святої Покрови.
Доля подарувала мені щасливу можливість довгі роки спілкуватися, співпрацювати і, наберуся сміливості й скажу, – дружити з Раїсою Панасівною.
Якось я уже говорив: коли б мене попросили намалювати портрет України, втіливши у жіночий образ, я намалював би його з Раїси Кириченко. Вона поєднала в собі не лише високий талант, але й жіночу красу, скромність, делікатність, доброту. Вона якось уміла освітлювати людей, робити їх добрішими і щирішими.
…Познайомилися ми, коли співачка ще не була народною артисткою, а, працюючи солісткою Черкаського народного хору, іноді робила окремі сольні виступи. Початок співпраці поклала пісня “Долі моєї село”. Ми написали її разом з Олександром Осадчим спеціально для Раїси. Цей твір вона одразу взяла у свій репертуар, бо село, сільські люди зі своєю високою мораллю і добротою були вічною любов’ю співачки.
Деякий час Раїса Кириченко жила в моєму рідному Житомирі, працюючи в ансамблі “Льонок”, далі – в Черкасах. Та найбільше її вабила Полтавщина. Тут вона народилася, тут знайшла свій вічний спокій.
І знову про нашу співпрацю. Добре відомою стала пісня Раїси Кириченко “Варенички”, вона – ніби народна. Це наша спільна праця з доброї пам’яті композитором Олексієм Семеновим. Донині “Варенички” звучать і на хвилях Українського радіо, і з концертних майданчиків у виконанні уже молодих послідовників видатної співачки, звучать на весіллях та народних гуляннях.
Окремо скажу про пісню “Дорога до матері”, музику до якої написав Олександр Злотник. Раїса дуже любила свою маму, а цю пісню записала ще тоді, коли її мама була живою-здоровою. Співачка згадувала: “Коли я співала цю пісню – мама завжди витирала сльози”.
Любов до рідної неньки підтверджує і той факт, що, ідучи на останню операцію, артистка попросила: “Якщо трапиться щось лихе, не несіть мене на столичний елітний цвинтар, а поховайте в рідному селі біля могили моєї мами”. Цей заповіт було виконано.
Життєвий шлях берегині української пісні Раїси Кириченко був нелегкий, а іноді просто трагічний: важка хвороба, кілька надзвичайно складних операцій. Може, не всі знають, що останні роки вона жила з однією донорською ниркою.
І все ж Бог подарував їй після хвороби та операцій іще сім років життя та творчості. Я був серед тих, хто просто умовив Раїсу Панасівну знову вийти на сцену. Вона трохи боялася, бо погано слухали ноги. І все ж… Коли вперше після перерви Раїса Кириченко з’явилася на сцені найбільшого і найпрестижнішого сценічного майданчика – в Палаці “Україна”, люди встали і довго аплодували улюбленій співачці.
Згадаю кілька епізодів із нашої спільної творчої праці.
Якось за чаєм у маленькій, але завжди привітній і гостинній київській квартирі, в якій мешкала Раїса Панасівна з чоловіком Миколою Михайловичем Кириченком, відомим баяністом, заслуженим артистом України, співачка попросила:
– Вадиме Дмитровичу, напишіть пісню про мене.
– Та у Вас уже є така пісня, – відказав я.
– Яка?
– А ота – “Я козачка твоя”.
– Я дуже люблю цю пісню, і люди люблять, але це трішки не те… Хотілося б більш особистого…
Я довго думав, не скажу, що слова одразу знайшлись. Але фраза за фразою – і народився вірш “Я – горда жінка”. А це вже образ.
Показав написане Раїсі Кириченко. Задоволено усміхнулася:
– Так, це моє.
Усмішка мене підбадьорила. Почав працювати з відомим композитором Володимиром Домшинським над мелодією. Довелося знову корегувати слова, щоб вони сформувались як пісня.
Раїса Панасівна була втішена. Досить швидко вона вивчила і записала твір на студії звукозапису.
А вперше пісня “Я – горда жінка” прозвучала на ювілейному творчому концерті славетної артистки, який проходив у престижному Палаці “Україна”. І вже з перших акордів зала сприйняла пісню і побачила в ній свою улюблену співачку. А останні слова потонули у високій хвилі оплесків. Овація тривала кілька хвилин. Раділа Раїса Панасівна, раділи і ми.
Ще таке згадується… Після операції Раїсі важко було довго стояти на ногах, вона боялася впасти. Голос звучить, руки в русі, а ось ноги… І коли довелося співати аж три пісні підряд, ми придумали такий хід: на останній пісні я виходжу з-за куліс і ніби запрошую її до танцю. А насправді виходжу, щоб підтримати її, аби вона могла, опершись на мою руку, трохи підсобити своїм втомленим ногам. А люди чули лише чарівний голос співачки і тішилися танцем артистки та поета.
Особливо любили і шанували Раїсу Панасівну сільські слухачі та глядачі. Пригадую концерт, який вона провела у рідному селі: люди заповнили не лише залу сільського клубу і фойє, але зібрались і на подвір’ї клубу, і на прилеглих вулицях. З’їхались із багатьох сіл – тільки б почути голос улюбленої співачки.
За любов вона платила своїм шанувальникам любов’ю. Саме завдяки її старанням до рідного села проведено газ, побудовано церкву…
Герой України, Шевченківський лавреат, народна артистка України, повний кавалер орденів Святої Ольги – все це мала Раїса Кириченко. Але вона ніколи не хизувалась цим, не возвеличувала свою персону. Завжди любила повторювати: “Для митця головне не звання, а ім’я”.
Раїса Панасівна та її чоловік Микола Михайлович, який теж вже відійшов за межу вічності, були дуже хлібосольними людьми. У їхній київській квартирі завжди було людно: приїжджали земляки з Полтавщини, приходили журналісти, колеги, іноді навідувалися навіть високопосадовці. І всіх господиня щедро пригощала фірмовою стравою – полтавськими варениками. Не вистачає слів, щоб передати, як уміла готувати-пригощати наша Раїса.
Останні роки свого життя співачка активно записувала нові пісні, ніби відчуваючи, що часу залишається мало. З’явилися твори і в нашому спільному доробку. Це – пісні “Над моєю долею”, “Від весни до літа”, “Чаруєш ти”, “Бабине літо”. Остання пісня – результат нашої співпраці з композитором Леонідом Нечипоруком. Раїса дуже любила цей твір, який, на жаль, менш відомий, ніж інші. Є в цій пісні рядки:
Роки промчали, як райдужний
вітер,
І зупинилися біля жоржин.
Ці слова вибиті на могильній плиті артистки.
В осінні дні могила Раїси Панасівни справді усипана жоржинами.
Тут, у селі Корещина на Полтавщині збираються багато людей. Приїжджають з різних областей, куточків нашої рідної землі, бо Раїса Кириченко була і залишається пісенною берегинею всієї України. Її могила, уквітчана гарячими жоржинами, – своєрідний вияв вічної любові та шани.
Ніша, яку займала Раїса Кириченко в нашому мистецтві, поки що не зайнята ніким. Бо такі митці народжуються, певно, раз на сто років. І треба молити Бога, щоб знову прийшов до нас вселюдський національний талант із таким голосом, із таким великим серцем, яке випромінює любов до рідної землі, до людей, до України, як це робила Раїса Панасівна Кириченко.
