Галина ДАЦЮК,
журналістка
Анатолій ЛУКАЩУК,
історик
Липа на церковному подвір’ї заквітувала так сильно, як востаннє. Її медоносна крона накрила білим куполом пахощів дзвіницю, ставок, солом’яні дахи і людей, що заклопотано прошкували повз храм. Часом вночі біля липи спинялася дівчина, тихенько клала в дуплявий стовбур майже невидимі білі папірці та йшла. Через якийсь час – вже інша – невидимо забирала їх. І цих дівчаток липі найдужче хотілося огорнути білим цвітом, одгородивши від біди…
Мине якийсь місяць, і дівчата згадають її ім’я – “липа коло церкви” – на пристрасних допитах. Одна з дівчат, які приходили до дупла, носитиме її прізвище – Липка, ім’я – Людмила.
Її заарештують у жнивний сонячний день. І на тому закінчиться квітуче, як липова крона, життя… А далі – чужа мова, чужі люди і чужий світ гострим серпом підріжуть долю і стиснуть так, що “ні дихати, ні жити”.
“23 серпня 1944 р. оперуповноважений Шумського РВ НКВС Яковлєв, розглянувши матеріал про злочинну діяльність Липки Людмили Омелянівни, 1927 р. н., українки, знайшов, що під час окупації села німецькофашистською владою, в грудні 1943 року вона добровільно вступила в банду УПА і працювала на посаді зв’язкової до 23 серпня 1944 р., переправляла пошту, яка надходила із Соснівки від зв’язкової Коновалюк Раїси, і передавала бандитам УПА, – постановив Липку Л. О. піддати арешту”.
20 серпня 1944 р. у Шумську була допитана Коновалюк Раїса, 1929 р. н., із Соснівки, яка розповіла, що під час окупації села німецькими військами працювала у своєму господарстві. А в грудні 1943 року вступила в члени УПА як зв’язкова під псевдо “Гризня”. Слідчим вона пояснювала, що зимового вечора невідома жінка у військовій формі, з двома медалями “За бойові заслуги”, озброєна автоматом, дала їй пакет, запечатаний сургучем, із написом “грипс”. Вона сказала Раї занести це в Кордишів і пояснила, в яку хату передати. І от вона принесла пакет у Кордишів, розшукала будинок, зустрілась із дівчиною (“прізвища не знаю дотепер”) і передала їй пошту. Дівчина відписала, що пакет отримала, і Рая передала записку невідомій громадянці у військовій формі.
“Жінка, що вручила пакет, була високою, з тоненькою талією, білявкою, обстриженою “під кружок”. А та, якій я передала пошту в Кордишеві, мала років 16, зросту середнього, чорнява, проживає навпроти церкви. Працювала я зв’язковою УПА до травня 1944 р. У травні була мобілізована на оборонні роботи і зв’язок з УПА втратила. Коли приїхала з оборонних робіт, до мене ніхто з повстанців не приходив. Все у нас було таємно, тому я знаю тільки, хто мені передав пошту і кому носила. Інших нікого не знаю. Склади, які були в нашому селі із хлібом, всі відкопані, а чи є зі зброєю – не знаю. Де ховаються повстанці, мені не відомо”.
Їх зведуть удвох 25 серпня 1944 р. в Шумському РВ НКВС. Оперуповноважений Яковлєв проведе очну ставку між обвинуваченими Коновалюк і Липкою, під час якої Раїса скаже, що носила пошту Людмилі. Але дівчата запевнятимуть, що підтвердити це ніхто не зможе, бо то була велика таємниця, хіба один раз “моя сестра Лукія бачила дівчину з Соснівки”…
Процес було запущено. І хоча злочини Людмили ще не встановили, проте в документах слідчої справи йдеться про “злочинницю” Липку Л. О. В анкеті, заповненій Шумським РВ НКВС у день арешту, 23.VIII.44 р., вказано, що професія її “хлібороб”, що хати і паспорта у неї нема і “до 1917 року теж не було”, і “ні в білій, ні царській армії вона не служила”, а з грудня 43го – учасниця банди УПА, маленького зросту, чорноволоса, очі сірі, фотографії не має, направляється до Кременецької в’язниці.
Оперуповноваженому Шумського РВ НКВС Яковлєву Людмила розповіла, що приблизно о 7й годині ранку її затримали співробітники НКВС біля хати. “Я в цей час ішла в поле, з намірами в’язати хліб. Разом зі мною затримали мого брата Липку Петра і швагра Балюка Пилипа, які ховалися в клуні нашого господарства”. Сказала, що вступила в УПА недавно. “Вночі постукали двоє. Я вийшла з хати, і невідомі озброєні вояки завели мене до воріт перед сільською церквою, де росте липа з дуплом. Хлопці сказали, що я повинна забирати тут грипси, носити в Соснівку і передавати одній дівчині. Цієї ж ночі ми пішли в Соснівку, і мені показали, де живе дівчина. Наступного дня в Соснівці ми зустрілися удвох і домовилися носити одна одній грипси: я – в Соснівку, а вона – в Кордишів.
Я розказала, де живу, і приблизно 15 липня вона принесла маленького пакетика, запечатаного сургучем. На ньому було щось написано дрібним шрифтом, але я не розібрала. Нічого не сказавши, вона пішла, а я поклала грипс у дупло липи. Наступного дня грипса не виявилося, напевно, його забрали. Згодом я систематично перевіряла дупло, щоб відправити пошту в Соснівку, але грипсів не було. Останній раз дивилася вчора – там нічого не було. Сьогодні ще не заглядала, бо рановранці пішла в поле на жнива. По дорозі почула постріл у селі і зупинилась. Мене наздогнала якась жінка і сказала, що затримали мого брата Петра. Тоді я вернулась додому, де мене арештували. Я злякалась і сказала, що це не моя хата, бо боялась, що мене битимуть. Прізвища та імені дівчини з Соснівки я не знаю. Вона молода, років 15, низенька, має довгі русяві коси, одягнена в полотняну спідницю, боса.
Двоє вояків, які запропонували носити грипси, мені невідомі, куди пішли – не знаю. Один був у червоноармійській шинелі, говорив поросійськи, а другий поукраїнськи. Жодних прикмет вночі не змогла розібрати. Будучи зв’язковою, псевдо не мала, зброї також не мала. Мій брат Липка Петро в УПА не перебував, був увесь час вдома, в березні 1944 року захворів, а після одужання переховувався в очереті на ставку. Швагро Балюк Пилип під час переходу фронту був мобілізований червоноармійською військовою частиною за фірмана, повернувся через місяць, після чого переховувався від мобілізації у себе вдома, на хуторі”.
На допиті 10 вересня 1944 р. в Кременці Коновалюк Раїса від своїх свідчень відмовиться і скаже, що лише один раз передала грипс Липці Людмилі.
“Свідчень у своєму протоколі допиту від 20.08.44 р. не підтверджую – я таких свідчень не давала. На допиті я заявляла, що в УПА не перебувала і тільки раз 1944 р. носила грипс із Соснівки в Кордишів. Псевдо не мала, просто сама собі по дорозі вирішила, коли мене Людмила (якої не знала) запитає псевдо, я відповім їй – “Гризня”, але вона не запитувала, а я не говорила”…
Однак уже наступного дня, 11 вересня, на допиті Раїса визнала себе повністю винною у пред’явленому звинуваченні за ст. ст. 54І “а”, 54ІІ КК УРСР і заявила, що працювала зв’язковою УПА добровільно.
14 вересня 1944 року начальник Кременецького слідчого відділу ББ УНКВС Пазій Лісіцин провів очну ставку між Коновалюк Раїсою і Липкою Людмилою, на якій вони підтвердили, що домовилися носити грипси одна до одної… що Раїса принесла грипс із Соснівки в Кордишів один раз… що в жодному селі зв’язкових вони не мали і пошти нізвідки не отримували.
Незважаючи на свідчення про “одинєдиний раз”, 16.09.1944 р. лейтенант Пазій Лісіцин з н а й ш о в, що “Липка Л. О. зрадила Радянській Батьківщині, стала на службу банди УПА, завербувала у зв’язкові Коновалюк Раїсу, через яку отримувала грипси із Соснівки і вручала їх бандитам УПА. Таким чином, Липка Людмила обвинувачується за ст. ст. 54І “а” і 54ІІ КК УРСР”.
У довідціхарактеристиці, виданій Шумському РВ НКВС, сказано, що “Кордишівській сільській раді про участь Липки Людмили в УПА нічого не відомо”, проте слідчі зробили все, аби на папері участь Липки була “сформульована” за всіма процедурами чекістського суду.
19 вересня 1944 р. начальник слідчого відділу ББ УНКВС Пазій Лісіцин оголосив обвинуваченій Липці Людмилі, що слідство завершено і матеріал направляється прокуророві.
28 жовтня 1944 р. ВТ військ НКВС Тернопільської області у складі майора Баранова, капітана Позднякова, юриста Арсеньєва, при секретарі Мініній, за участю капітана Посоха визначив: справу прийняти до виробництва, обвинувачувальний висновок затвердити, Коновалюк Р. П. і Липку Л. О. передати суду за ст. ст. 54І “а” і 54ІІ КК УРСР. Призначити до слухання в закритому судовому засіданні без участі звинувачення і захисту, без виклику свідків.
Слово Військового трибуналу, як гострий меч: “Зв’язкова Коновалюк не раз доправляла пакети із Соснівки в Кордишів, де вручала зв’язковій Липці, котра передавала бандитам УПА. На основі викладеного визнав пред’явлене звинувачення Коновалюк і Липки доведеним”.
Вирок чекав страшний: “Липку Людмилу на основі ст. ст. 54І “а”, 54ІІ КК УРСР піддати вищій мірі покарання – розстріляти. Коновалюк Раїсу на основі ст. 54І “а” КК УРСР позбавити волі в ВТТ терміном на 10 років з наступною поразкою в правах на 5 років. Вирок оскарженню не підлягає”.
Однак невдовзі вирок ВТ було скасовано.
“Цілком таємно. Злочин Липки Л. О. матеріалами справи встановлено, але застосування до неї вищої міри покарання за обставинами справи не викликається необхідністю, її злочин підпадає під ознаку ст. 2 Указу від 19.IV.43 р. Прошу: вирок ВТ від 11 листопада 1944 р. по відношенню до Липки змінити: перекваліфікувати злочин за ст. ст. 54І “а”, 54ІІ КК УРСР на ст. 2 Указу від 19.IV.43 р., а мірою покарання визначити висилку на каторжні роботи”. Визначенням ВТ військ НКВС Українського округу від 16 січня 1945 року ВМП засудженій Липці Людмилі замінили 15 роками каторжних робіт. Коновалюк Раїсі скасували поразку в правах.
Раїсі на той час виповнилося 15 років, Людмилі – 17.
Коновалюк Р. П. звільнили 18 травня 1954 р. по відбутті 10річного терміну покарання. 9 квітня 1956 року її було звільнено зі спецпоселення з Булаївського району ПівнічноКазахстанської області. Проживала Раїса в Кривому Розі на Дніпропетровщині. Реабілітована 10 вересня 1992 року.
Липку Л. О. звільнили із Воркутинського ВТТ достроково, 28 липня 1954 р. Проживала в Республіці Хакасія (РФ), м. Саяногорськ, Заводський мікрорайон. Реабілітована 28 серпня 1992 року, через 48 років після арешту.
Усю сім’ю Липки Л. О. восени 1944 р. вислали “в адміністративному порядку” на спецпоселення в Іркутську область, спочатку в Нижнєудінськ, згодом в Зіму, а потім в Нікілей (РФ). І це була Голгофа ще однієї волинської родини.
У відкритій НКВС 1944 р. справі на сім’ю “АУБ” (активної учасниці банди) записано: “До складу сім’ї Липки Л. О. входять: мати – Марфа Феодосіївна, 1894 р. н., українка; батько – Омелян Петрович, 1892 р. н., українець; бабця – Олександра Семенівна, 1874 р. н., громадянка СРСР, утриманка; брат Володимир, 1930 р. н., брат Іван, 1932 р. н., брат Михайло, 1934 р. н., брат Василь, 1937 р. н. Членам сім’ї було відомо, що Липка Л. О. була активною учасницею банди УПА, а тому вважав би вищеперерахованих членів сім’ї АУБ вислати в східні області СРСР”.
Невдовзі вийшла постанова: “На підставі наказу НКВС СРСР – Генерального комісара Державної безпеки товариша Берія від 31 травня 1944 року за № 7129 членів сім’ї бандитки Липки Л. О. виселити в Красноярський край”.
26 травня 1945 р. Особлива нарада при НК Внутрішніх Справ СРСР постановила: “Сім’ю Липки Л. О. у складі Омеляна Петровича, Марфи Феодосіївни, Олександри Семенівни, при них четверо дітей, як членів сім’ї учасника банди УПА, заслати в Омську область терміном на п’ять років, рахуючи термін з 25го жовтня 1944 р. Майно конфіскувати”.
Найменшому виселенцю виповнилось 7 років, найстаршій – 70. Їхнє майно було конфісковане ще в Кордишеві, тому їхали до пункту призначення голібосі…
1999 року, в незалежній Україні, співробітник УМВС в Тернопільській області Ліхачов, розглянувши на підставі заяви Липки Володимира матеріали архівної справи № 11627, встановив, що постановою позасудових органів, в адміністративному порядку, 25 жовтня 1944 року із села Кордишів виселені на спецпоселення в Іркутську область “члени сім’ї учасниці підпілля ОУНУПА Липки Л. О.”. Під наглядом спецкомендатури перебували: Омелян (помер 1 травня 1945 року), Олександра (померла 6 червня 1945 року), Марфа (звільнена 9.05.1958 року), Володимир, Іван, Михайло, Василь (звільнені 12.05.1958 року) – на підставі Указу ПВР СРСР від 28.03.1958 року.
Беручи до уваги, що ніхто з вищевказаних осіб засуджений із політичних мотивів не був, а мало місце їхнє адміністративне виселення, проведене позасудовими органами, дії яких Законом України від 17 квітня 1991 року “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні” визнані незаконними, керуючись ст. 3 вказаного Закону, вважаю: виселення у 1944 році Омеляна, Марфи, Олександри, Володимира, Івана, Михайла, Василя і конфіскацію майна незаконними, а їх реабілітованими”.
Легко сказати – “реабілітованими”. Двоє виселених – бабця Сянька і тато Омелян — реабілітації не дочекаються, помруть під час етапу. Липка О. П. – 1.05.1945 р., Липка О. С. – 6.06.1945 р. Їх поховають на станції Зіма. Хоча в селі переповідають, що хтось із них помер у дорозі, і його просто викинули з поїзда в річку. Тож одна з могил із прізвищем Липка на сибірському кладовищі в Зімі символічна…
У процесі допитів, етапування, протоколювання слідчі змінять прізвище Липка на “Липко”, і тим, хто виживе після спецпоселення, доведеться відновлювати правду, щоб одержувати хоча б якусь пенсію. “Начальникові УМВСУ в Тернопільській області В. А. Юрчак від Липки В. О. Я отримав від вас довідку про реабілітацію на себе та моїх братів Івана і Михайла. Але наш соцзабез її не прийняв через те, що в паспортах і свідоцтвах про народження наші прізвища написані “Липка”, а не “Липко”. Тому наполегливо просимо вислати повторну довідку про реабілітацію, з невеликими змінами, щоб закінчення прізвища було на літеру “а”. 23 травня 1999 р.”
2000 р. ЗАГС Шумської районної ради народних депутатів видав копію свідоцтва про народження, у якому записано, що Липка В. О. народився 25.07.1927 р. 14 вересня 2000 р. йому було видано нову довідку про реабілітацію. Таку ж довідку про реабілітацію одержав Липка І. О., який, згідно з копією свідоцтва, народився 09.10.1929 р.
Переселені в Іркутську область як “члени сім’ї учасниці банди УПА”, брати, на підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР від 26 листопада 1948 року, мали бути “залишені навічно в місцях обов’язкового поселення виселенців без права повернення на місце попереднього проживання – Тернопільщину”. Тепер, реабілітовані, могли повертатися на батьківщину. Але куди?
“Я, Липка Михайло, українець – мова українська, учень радгоспу ім. Фрунзе спецпоселення Нікілей, не жонатий. Прибув на поселення 8 грудня 1944 р. Даю розписку спецкомендатурі МВС в тому, що я разом зі своєю сім’єю залишений на спецпоселенні навічно, і якщо зроблю втечу, то буду притягнутий до кримінальної відповідальності відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 26 листопада 1948 р., яким за цей злочин передбачено 20 років каторжних робіт. Мені оголошена постанова Уряду СРСР № 35 від 13 січня 1945 р. “Про правовий стан спецпоселенців і встановлення режиму в спецселищах” і про те, що без відома органів МВС я не маю права залишати місце поселення. За втечу зі спецпоселення я підлягаю карі в судовому порядку і позбавленню волі терміном до 10 років, в чому і розписуюсь. 9 лютого 1950 року”.
Спецпоселенка Марфа, мати “злочинниці” Людмили і чотирьох переселених синів, “проходила” по особовій справі № 422. В її автобіографії записано: “Я, Липка Марфа Феодосіївна, народилася 1894 р. в Тернопільській обл., Вишневецького рну, с. Болязуби, в сім’ї Христі і Якима. В селі в школу не ходила. Вийшла заміж. 1944 р. мене з сім’єю вивезли на Сибір…
8 грудня 1944 р. привезена на Зімінський лісозавод, де працювала до 31 грудня 1946 р. Після цього мене привезли в Заларинський ліспромгосп, де працювала з 1946 р. до 1 липня 1947 р. Потім перевезли на ферму Нікілей, де працюю по цей час. Маю при собі синів: Володимира, Михайла, Василя. Чоловік Омелян Петрович помер 8 травня 1945 р. в м. Зіма. Мати Оксана Петрівна померла 8 серпня 1945 р. На батьківщині, в Тернопільській обл., с. Кордишів, проживає моя дочка Балюк Тетяна. Друга дочка, Бабій Лукія, проживає в Миколаївській обл., Жовтневий рн, зерновий завод ім. Андре Марті. Третя дочка, Липка Людмила, проживає в Комі АРСР, м. Воркута, п/я. Син Липка Іван проживає на спецпоселенні за адресою: Кемеровська область, м. Осінники. Ще мала сина Липку Петра, 1925 р. н., був у Червоній армії, звідки втік і пішов в УПА. І досі невідомо, де він…”. За матір писав син Володимир.
Коли сім’ю переселяли в Нікілей, в Осінниках залишився 12річний син Марфи Іван. Чи захворів, і мати побоялася, щоб не помер у дорозі, чи не мала чим прогодувати чотирьох дітей, чи їх спеціально роз’єднали, але Іван залишився далеко від родини. А Марфа писала прохання. “В Осінниках Кемеровської обл. залишився мій син Іван, якого вислали на спецпоселення, працює в шахтах. Я неодноразово порушувала клопотання про возз’єднання зі мною, але отримувала відмову. Ще раз прошу порушити клопотання перед УМВС по Іркутській обл. і з’єднати сина зі мною. 28.11.1948 р.”.
29 червня 1950 р. матір повідомили, що “виселенець ОУН Липка Іван включений у список для відправки в Качугський район на возз’єднання і буде направлений в плановому порядку при першій можливості”. Проте можливість не випадала ні в 1950, ні в 1951 рр. Нарешті у справі прочитуємо лист від 6 жовтня 1952 р., у якому 9й відділ УМДБ по Іркутській області просить надіслати “особову справу на спецпоселенця Липку І. О., прибулого на возз’єднання з матір’ю”. Таким чином припускаємо, що восени 1952 р. Івана нарешті етапували в Нікілей до братів і матері.
Навесні 1958 р., через 14 років перебування на спецпоселенні, Липку М. Ф. із синами звільнили. Вже “вільну громадянку СРСР” Липку М. Ф. радянська влада нагородила “Медаллю материнства” ІІ ступеня, перед тим познущавшись над кожною її дитиною! Хоча для Марфи – матерістрадниці – ця медаль була визнанням її материнської Голгофи не владою, а небом…
9 травня 1958 р. Липка Марфа написала розписку в тому, що їй відомо, що вона звільнена, може проживати в будьякому пункті країни, крім Тернопільської області, і що житлові будинки та інші споруди, які належали їй до виселення, повернуті не будуть.
Мати залишилася жити в Іркутській області, як і згодом звільнена її донька Людмила. У документах справ, автобіографіях, анкетах Липка Марфа завжди згадувала доньку Людмилу, що “проживає в Комі АРСР”, уникаючи писати про її ув’язнення, і пояснювала, що “виселена на спецпоселення через сина Липку Петра, який був в УПА і тепер невідомо де”…
Петро Липка, на псевдо “Дон”, справді був одним із важливих людей кордишівського чоловічого підпілля. У 1944 році разом із подругою, учасницею ОУН Кляшторною Галиною, вони зникли із села. Галина, яка працювала в с. Дедеркали машиністкою, прихопила друкарську машинку… Історія про Галину і Петра передається десятиліттями із запитальним знаком наприкінці: що з ними сталося? пішли на захід? були вбиті?
І раптом в архівних справах знаходимо енкаведистський документ із грифом “Цілком таємно” від 16 лютого 1951 р., де йдеться про те, що “нами розробляється в антирадянській націоналістичній діяльності Липка В. О. За наявними агентурними даними розроблюваний підтримує письмовий зв’язок зі своїм братом – бандитом Липкою П. О., який в даний час повинен перебувати в селі Болязуби Тернопільської області у своєї сестри Бучковської Франки, з якою має намір з’їздити у своє село і залишитися на проживанні в одному із сусідніх сіл. Липка П. О. має паспорт на чуже прізвище, під яким і проживає. Начальник Качугського РВ МДБ, майор Кирилічов”.
Увесь час на спецпоселенні сім’я Липок була під пильним енкаведистським поглядом. Сексоти викликали їх на відверті розмови, вишукували “компромат матеріали на виселенкуоунівку Липку Марфу, члена сім’ї АУБ УПА”, “розробляли” синів…
“26 березня 1951 року. Повідомляємо, що на Липку В. О, уродженця с. Кордишів, компрометуючими матеріалами не володіємо. Його брат – Липка П. О. дійсно перебуває в діючій банді ОУН під кличкою “Дон”, місце його знаходження нам не відоме. В селі Болязуби Вишневецького району проживає сестра його матері і не виключається можливість, що він там переховується під іншим прізвищем. Дані про місце перебування нами перевіряються, про результати повідомимо. Начальник Шумського РВ МДБ капітан Новотарський”.
“Агентурне донесення на виселенцяукраїнця Липку В. О. 12 січня 1951 р., джерело “Петров”. 11 січня Липка в загальних розмовах сказав, що є в комендатурі вказівка не перешкоджати українцям і литовцям вступати в комсомол. На питання джерела, як же він думає діяти, Липка відповів: “Ну його до чорта, цей комсомол, не піду я туди”. “Петрову” доручено встановити наявність зв’язку Липки з націоналістичним підпіллям. Встановити, через кого конкретно він листується з братом”.
Агентурні донесення тривали, але результатів не дали.
“20 жовтня 1951 року ввечері в старій їдальні виселенці влаштували гулянку. Співали, танцювали і вели розмови про майбутнє життя. Заєць Леонід став говорити: “Ось як стало зараз жити важко під гнобленням комуністів, і тут ми, молоді, мучимося і страждаємо”. Виселенка Романова Марія підтримала його: “Ось раніше увесь час ви говорили, що чекаємо спасіння, так і не можемо його дочекатись”. У розмову вступив виселенець Лукач Михайло, і сказав: “Не гарячкуйте, скоро прийде час, то й розрахуємося. Зараз всюди йде війна, і в Росії буде революція, яка врятує нас”.
Тут погасло світло, і всі розійшлись по домівках”…
P. S. Омелян Петрович і Марфа Феодосіївна Липки народили восьмеро дітей – п’ять синів і три доньки. Двоє з них – Людмила і Петро – були членами кордишівського підпілля ОУН. Родина була репресована і вислана в Сибір. У Нікілеї в Іркутській області досі є ціла вулиця Липок, де сім’я побудувалась. Там так і кажуть: “Йду на вулицю Липок”. На цій вулиці досі проживає Михайло, 1934 р. н. Останній раз Людмила приїжджала в Кордишів 1969 р., бувала й раніше. Померла в Сибіру. У Кордишеві хотіли залишити в доньки Тетяни матір Марфу (покордишівськи Марцеха), але влада не дозволила. Часто приїжджав Іван, який працював на шахті в Ірмино Ворошиловградської обл. Дуже йому подобалась Марія (Кашперівська), але її батьки були проти і не відпустили. Помер Іван рано. Історія Липки П. О. (“Дона”) з Кляшторною Г. В. не розгадана досі…
У публікації використані матеріали справ:
Архів УСБУ в Тернопільській області. – Ф. 7(Р). – Спр. 9691П. – 81 арк.
Архів УМВС України в Тернопільській області. – Ф. 47. – Спр. 11627. – 128 арк.
