100-річчя Першого Всеукраїнського православного Собору: у Полтаві влаштували просвітницьке зібрання

Просвітницьке зібрання з нагоди однієї із найбільш знакових подій історії України 20 століття — 100-річчя І Всеукраїнського православного церковного Собору — влаштували у СвятоМихайлівському храмі ПЦУ міста Полтави (селище Івонченці) ХарківськоПолтавська єпархія Православної Церкви України (ПЦУ), Полтавський офіс Північносхідного міжрегіонального відділу Українського інституту національної пам’яті (УІНП), кафедра історії України Полтавського національного педагогічного університету (ПНПУ), Івонченківська філія Центру культури та дозвілля Полтавської міської ради та кафедра всесвітньої історії та методики викладання історії ПНПУ.

У межах заходу презентували новий відеоролик Інституту нацпам’яті “Протистояння двох світів” з циклу “Події епохи”.
Розпочав зібрання регіональний представник УІНП в Полтавській області Олег Пустовгар, розповівши про передумови проведення Собору.
З кінця XVII століття, поряд із наполегливими спробами підпорядкувати Україну політично, Росія протягом двох століть жорстко контролювала і місцеве релігійне життя. Лише на початку XX століття, з падінням самодержавства і потужними процесами національного відродження, які охопили Україну, з’явилися реальні перспективи відродження Української автокефальної (тобто – незалежної) православної церкви. Вже через місяць після створення Української Центральної Ради, у квітні 1917 року на Київському єпархіальному з’їзді обрали комісії зі скликання Всеукраїнського собору. Подібні з’їзди відбулися і в інших єпархіях, зокрема в травні 1917 року й у Полтавській. 420 делегатів представляли всі повіти Полтавщини. Відстоювали ідею автокефалії Української церкви Григорій Ващенко – основоположник української національної педагогіки; Гаврило Міхновський – старший брат ідеолога українського націоналізму Миколи Міхновського; Григорій Коваленко – письменник, голова Полтавської міської “Просвіти”.
Делегати висловили повну підтримку Центральній Раді: привітання прослухали стоячи і потім проспівали шевченківський “Заповіт” та “Ще не вмерла України”. Одною із ключових стала доповідь священникапросвітянина о. Феофіла Булдовського “Про українізацію церкви”. В основу постанови з’їзду було покладене рішення Лубенських повітових зборів духовенства і мирян: “…в Україні має бути вільна автокефальна православна церква, яка користується фінансовою підтримкою держави. Богослужіння в церквах має вестися українською мовою, а нові храми будуватися в українському національному архітектурному стилі”. Для перекладу богослужебних книг з церковнослов’янської мови на українську і видання проповідей рідною мовою створили спеціальну комісію. На Полтавщині тоді підтримали пропозицію Григорія Ващенка українізувати церковноприходські школи, зробити їх світськими і передати у відання Міністерства народної освіти, але зберегти в них викладання Закону Божого.
У листопаді 1917 року на 3му Всеукраїнському військовому з’їзді у Києві з ініціативи військових священників ухвалено резолюцію про незалежність Української церкви від Російської та сформовано оргкомітет зі скликання Собору. Прихильники автокефалії утворюють “Братство Воскресіння Христа”. Закон 1 січня 1919 року “Про вищий уряд Української Автокефальної православної церкви” став одним із перших законодавчих актів Директорії УНР на чолі з полтавцем Симоном Петлюрою. Міністр культів уряду УНР Іван Липа розпочав підготовку до Всеукраїнського собору, але планам завадила російськобільшовицька інтервенція.
Як зауважив кандидат історичних наук, заступник голови обласної організації Української асоціації релігієзнавців Юрій Вільховий, легалізувати УАПЦ вдалося пізніше. Сто років тому, 1430 жовтня 1921 року в Києві Перший Всеукраїнський Церковний Собор підтвердив автокефалію УАПЦ, проголошену Всеукраїнською Православною Церковною Радою 5 травня 1920 року, і вписав її до канонів УАПЦ як одну з головних засад: “Українська Православна Церква є автокефальною, ніякому духовному урядові інших Православних Церков не підлегла, і сама порядкує своїм духовним життям за провідництвом Святого Духа”. Участь у Соборі взяли 402 делегати від священників та мирян. Російська церква саботувала Собор. А оскільки тоді всі єпископи були росіянами, вирішено висвятити українських єпископів за традицією Александрійської церкви, яка існувала до 250 року, – рукопокладанням усіх присутніх. Саме за цим чином 23 жовтня 1921 року відбулося висвячення протоієрея Василя Липківського на митрополита Київського і всієї України Української автокефальної православної церкви.
В історії українського православ’я розпочалася нова сторінка. На жаль, через більшовицькі репресії вона виявилася короткою і драматичною. “Українська автокефальна церква – це церквамучениця. Тому що належить до тих церков, які були знищені через розстріли, репресії і заборону діяльності. Це була церква, яка перебувала з моменту створення, від витоків 1917 р. до Собору 1921, і аж до 1930х років під наглядом комуністичних спецслужб. УАПЦ ототожнювали з українським буржуазним націоналізмом, петлюрівщиною, бо вона народилася в роки Української революції 191721 років. Тому що її ініціатори асоціювали свою церкву з українською державою, вони говорили: одна держава – одна церква. Поступовими арештами, починаючи з 1927 р., церкву обезголовили. Глава церкви, легендарна постать Василь Липківський, був розстріляний 1937 р., як і десятки його сподвижників”, – розповіла завідувачка кафедри історії України ПНПУ, професорка Людмила Бабенко. Вона подарувала церковній бібліотеці свою книгумонографію “Радянські органи державної безпеки в системі взаємовідносин держави і Православної церкви в Україні (1918 – середина 1950х рр.)”.
Історики та священники розповіли про кожен етап формування Української православної церкви. Як вона знищувалася комуністичним режимом, як українські священники і віряни берегли традиції УАПЦ у діаспорі. Як була відроджена у червні 1990 року на Всеукраїнському Православному соборі в Києві, коли обрали Патріархом уродженця Полтави Мстислава (в миру – Степана Скрипника, небожа Симона Петлюри, хорунжого Армії УНР). Як 2018 року об’єдналися УАПЦ та УПЦ КП в ПЦУ, як 5 січня 2019 року Вселенський патріарх Варфоломій підписав Томос про автокефалію об’єднаної Православної церкви України. На історичному значенні Томосу наголосив Архієпископ Харківський і Полтавський високопреосвященний Афанасій (Шкурупій): “Якби не надскладний період боротьби за автокефалію сторічної давнини, не було б, власне, і помісної Української церкви, не було б, мабуть, і можливості утворення помісної Православної церкви України і отримання Томосу, тому що не було б того історичного підґрунтя, на якому нинішня церква отримала вселенське визнання”.
Після виступу спікерів глядачі насолодилися концертом дитячої хорової студії “Янголи з небес”, під орудою регента Олександри Горай. Прозвучало також кілька духовних творів у виконанні хору єпархії. Українська поетеса і прозаїкиня, членкиня Національної спілки письменників України, авторка семи книг, лавреатка літературних премій Юлія Манойленко прочитала вірш, присвячений УАПЦ, який увійшов до книги її поезій “Слідами Смальти”. На завершення владика Афанасій подарував гостямспікерам свою книгу повістей та оповідань “Останній поріг”, яка є безцінним скарбом української літератури ХХ–ХХІ століть.

Полтавський офіс УІНП

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment