“Зрадник президента…” та інші мовні курйози по-донецьки

Ігор ЗОЦ,
журналіст, Донецька область

Державна політика в царині мови завжди викликали на Сході бурхливі емоції і суперечки, і водночас в пам’яті збереглося чимало кумедних і повчальних історій, пов’язаних з відродженням української мови на Донеччині до початку військових дій в 2014 році. Ось деякі з них.
З початку 90х при Донецькій облдержадміністрації діяла комісія з контролю за впровадженням української мови в різні сфери життя. Прав комісія, крім дорадчих, не мала, погоди, як мовиться, не робила, проте для мене особисто була ще одним засобом для просування рідної газети “Донеччина”.
Так от, на одному із засідань виступав Володимир Гусак, директор клініки, хірург і діяльний депутат обласної ради. Цей харизматичний доктор полюбляв виголошувати промови і до будьякої ситуації у нього була своя житейська історія. Ось і того разу, ніби виправдовуючи свій виступ звичною для себе російською, Гусак зауважив, що володіти мовою треба так, аби з тебе не сміялися. І далі розповів про випадок із відомим бізнесменом Ігорем Маркуловим, який ще 1991 року створив Ліберальну партію, а через деякий час таємниче зник. Але до цього Маркулов потрапив у коло наближених до Леоніда Кравчука і навіть отримав відповідний документ. Ось як розповідає про це Гусак:
– Якось із ректором Володимиром Шевченком (понад 20 років очолював ДонНУ і обласну “Просвіту” – І. З.) п’ємо каву. Раптом до кабінету вривається Ігор Маркулов і ледь не з порога заявляє, тримаючи в руці посвідчення:
– Можетє мєня поздравіть – я зрадник прєзідєнта!..
Німа сцена. Першим озвався Шевченко:
– Який ще зрадник?
– Дивіться!
Маркулов показав посвідчення позаштатного радника Президента України, а Шевченко потім довго й емоційно пояснював новоявленому помічникові влади, в чому відмінність між радником і зрадником.
Ще коли з Донецька до Києва ходили потяги, а народні депутати не гребували ними їздити, моя дружина відправилася у відрядження до столиці і за журналістською звичкою розговорилася з чоловіком із сусіднього купе. Той виявився депутатом Верховної Ради від комуністів і розмовляв російською. На прощання вона побажала слузі народу щасливої дороги і додала, мовляв, принагідно побачимось. І яким же було здивування Наталки, коли з сусіднього купе почулося: “Вроде нормальная, но за что негидником обозвала?”
А це з почутого у найвідомішій на початок 2000х українській школі у Донецьку. Молодесенька вчителька, якій, певно, дошкуляли підлітки, емоційно звертається до прибиральниці: “Ви бачили? Бачили?” На що остання, не менш емоційно відповідає: “Єслі я бачило, значіт ти чучєло”.
У часи радянського застою довелося попрацювати в Красноармійській міськрайонній газеті “Маяк”, що видавалася українською мовою, а російською в ній друкувалися тільки вірші. Місцевий часопис, як тоді велося, розповідав про успіхи в усіх сферах, зокрема, вугільній галузі. Якось з однієї шахти, здається “Центральної”, телефонує парторг і цікавиться: “От ви написали про наші успіхи під назвою “Шахтарська звитяга”, а це звідки нас витягли, ми завжди в передовиках?”. Пояснили, що звитяга – це доблесть, похвальне слово. Для себе зробили висновок – писати треба простіше і зрозуміліше.
Українське коріння в російськомовних донеччан виринало в найнесподіваніших ситуаціях. Ось кульгава бабця, сусідка з багатоповерхівки, в найближчому продмазі, де переважно і скупляються місцеві, затримавши погляд на полицях, раптом з іронією видає: “Дивлюсь я на небо та й думку гадаю…”. Ну звичайно ж, високі, як небо, ціни мала на увазі бабця, котра, певно, і не знає, що автором крилатих слів є уродженець Слов’янська поетромантик Михайло Петренко, але з цими словами вона пройшла по життю. Шкодую тепер, що не поговорив із нею, типовою представницею українського Донбасу.
Згадався донеччанин Віктор, у минулому спортсмен, доборовся до майстра, а потім пішов на шахту – за грошима і пенсією, власне, як і всі, романтиків там не було. Радісний якийсь. Аа… “Шахтар” виграв, здогадуюсь. “Ти що, не дивився? – запитує, вдивляючись в мене циганкуватими очима. – Мотузка такого м’яча поклав”. – “Який Мотузка?” – дивуюся, в команді наче немає такого. “Мотузка – це ми так Матузалема називаємо”, – пояснює Віктор мені і знову посміхається. І тут уже я радію з винахідливості донеччан, які бразильського легіонера перетворили на українського шибайголову, в сенсі бомбардира. Було це років п’ятнадцять тому.
Мовний формат у державі диктувала центральна влада і це особливо проявлялося під час робочих поїздок керівників держави в область.
А це вже далека історія. Главу Донецької ОДА в 1997 році приїхав представляти прем’єрміністр Павло Лазаренко. Після того, як у великому залі засідань облради Янукович отримав посвідчення, журналісти пішли за головою уряду, щоб отримати якийсь коментар, бо пресконференції не передбачалося. Лазаренко, вочевидь, хотів уникнути будьяких запитань, і його повели до ліфтів. Напружене очікування перервала репліка просвітянки Марії Олійник: “А чому це прем’єрміністр не виступав українською?”. Німа сцена. Прем’єр остовпів, а Янукович зробив вигляд, що його це не стосується. І вже пірнувши в ліфт, ніби ні до кого не звертаючись, Лазаренко кинув українською: “Прем’єр кожному догоджати не буде…”.
Пригадується, як перед президентськими перегонами 1999 року, Леонід Кучма приїхав у Донецьк, і нас, місцевих журналістів, запросили на зустріч із гарантом у телестудію, звісно ж, не прямий ефір. Перед самим початком зафіксував майже непомітний для присутніх епізод. Леонід Данилович, зручніше влаштовуючись у кріслі, кілька слів сказав українською, але за кілька секунд до включення прессекретар Олександр Мартиненко неголосно, але чітко нашепотів своєму босові: “Говорим на русском”. Президент свого підлеглого послухався, хоча було помітно, що сам налаштований розмовляти українською, з якою за п’ять літ президентства зріднився.
Точно так, як тодішній глава держави, пристосовувалися до донбаського електорату й інші політики, що приїздили “почути Донбас” і під час виборів зібрати якусь дещицю голосів. З обома завданнями справлялися поганенько.
Ще один випадок, що викликає посмішку, пов’язаний із уживанням слів “паразитів”. Відомо, що Кучма частенько повторював у розмові “так сказать”. І от чиновниця зі столиці приємно порадувала нас живою українською і водночас шокувала фразою “як то кажуть”, що раз у раз вискакувала з її промови зовсім недоречно. Було це, здається, в 2000 році, в Донецькому центрі Експодонбас під час відкриття книжкової виставки. Представниця центральної влади, відкриваючи виставку, сказала, що в Донецьку шанують книгу, і сьогодні про це була розмова з головою обласної державної адміністрації, “як то кажуть”, Януковичем… Учасники урочистостей зробили вигляд, що нічого особливого не сталося, а пані далі вистрілювала отим “як то кажуть”…

Малюнки незабутнього донецького художникакарикатуриста Миколи Капусти (з архіву автора)

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment