Олег МАТІЮК,
почесний працівник морського
та річкового транспорту України,
просвітянин, м. Миколаїв
У центральній міській бібліотеці імені М. Кропивницького навесні цього року просвітяни Миколаєва відзначили 80 років від дня народження Валерія Петровича Бойченка – голови обласної “Просвіти”, поета, перекладача, краєзнавця, керівника обласної організації письменницької спільноти і разом із цим – скромної, інтелігентної людини з чіткою громадянською позицією.
Я познайомився з головою Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка Валерієм Бойченком 1989 року в залі обласної спілки письменників, де зібрались представники української громади міста, небайдужі громадяни, члени міського та обласного Товариств української мови імені Т. Г. Шевченка (згодом “Просвіти”). У залі – його багаторічні соратники: заступник голови Товариства Василь Сліпець, інженер з розробки турбін проєктної організації “ЗоряМашпроект”; Віктор Спиця – голова просвітянського осередку заводу “Океан”; депутат міської ради Борис Мороз; викладач та диригент Омелян Шпачинський; актор Микола Євтушенко; голова миколаївського “Меморіалу” Юрій Зайцев; робітник турбінного заводу С. Вдовиця; подружжя Кіперів, Раїса Шпак, Віктор Андрієвський, Олександр Малицький, Микола Завгородній, Надія Огренич.
Як незаперечний авторитет Валерій Петрович причетний до витоків практично всіх громадських організацій Миколаївщини. Бойченко був одним із засновників Народного Руху України за перебудову на Миколаївщині. Засновник відродженої миколаївської “Просвіти”, член правління Миколаївського відділення Українського фонду культури, співголова товариства “Зелений світ”, брав участь у заснуванні товариства Меморіал, конгресу української інтелігенції та низки інших організацій. Два роки вів на телебаченні авторську програму “Основи”. Лавреат багатьох літературних премій. Перекладав великого американського поета Роберта Фроста, твори старокельтських поетів і новоанглійських класиків “нової хвилі” С. Платта, Д. Томаса, роман Роберта Льюїса Стівенсона “Корабельна катастрофа”, повість американського письменника – ковбоя Віла Джемса “Димок”.
Для більшості місцевих краєзнавців Бойченко став добрим упорядником їхніх книг. Був присутній всюди: на святкуванні Днів козацької слави в 1991 році, під час представлення щойно надрукованого двотомника творів О. Олеся, запрошував на засідання Товариства української мови непересічних особистостей з розповідямилекціями, стояв у строю поряд із військовими в лютому 1992 року при прийнятті присяги на вірність українському народу десятком молодих миколаївців, при прийнятті звернень на захист рідної мови в різні інстанції, під час роботи над просвітянською газетою “Аркасівська вулиця” в інституті післядипломної підготовки вчителів. Пригадую, в кінці 1980х – на початку 1990х років В. П. Бойченко зустрічався зі студентами тодішньої Миколаївської філії Київського інституту культури. Зокрема, розповідав про Леоніда Кисельова. У притихлому залі Валерій Петрович цитував рядки юного поета про вдячну любов до української землі, до мови та пісні народу, який тут споконвіку.
Бойченко активно сприяв відродженню екологічного руху, розуміючи велику шкоду від перевезень та перевантажень насипом у відкритих вагонах сірки та мінеральної сировини в новому порту підприємства “НікаТера”, від кілометрових марсіанських ставків – звалищ відходів глиноземного хімічного виробництва заводу російського магната Дєріпаскі на місці розритого скіфського кургану та знищених залишків шанців відступаючих шведських військ і козацьких загонів Івана Мазепи.
Не сприймав Валерій Петрович дій номенклатури, комуністичної та сучасної владної, спрямованих на приниження, нівелювання та витіснення української мови. Він промовисто сказав у вірші “Русифікація”:
В небі хор – світів колоратура!
Соловецький ніж стирчить
в мені.
О моя розстріляна культуро,
Як же ти не вмерла при стіні?
Ось і знов моя душа завила,
Розпачем душа залита вщерть.
На плечі лежить ведмежа сила –
Керівна, спрямовуюча в смерть.
Валерій Петрович у книзі “Миколаївщина в історії України” пише: “…Містечко й аеропорт Орлі під Парижем бережуть пам’ять про родину Орликів. Але ж то в Парижі! А у нас інакше… Історична назва найдревнішого козацького поселення Орлик при злитті Бугу й Синюхи задушена тоталітарною російською назвою Первомайськ…”.
Протестом проти надання в останні роки існування радянської імперії одній з вулиць Миколаєва прізвища російського князя, за планом якого у 1775 році було знищено Запорозьку Січ, звучать рядки вірша “Вулиця Потьомкінська”:
Радійте, лицарівсічовиків потомки!
Імперському орлу кричіть “Віват!”
Іде по Миколаєву Потьомкін –
Припудрений і двоєдушний кат.
Тут він козацтво гнав у гречкосії,
Під тінню двоголового
Прирощував імперію російську –
“Гдє я ступіл, там русская зємля”.
Віват Потьомкіну! Земляцтво голосніше!
Це ж він імення ваше затоптав.
І “вашу” ж вам історію він пише
Й сьогодні, малороський гуртоправ…
Бойченко з гордістю називав Миколаївщину батьківщиною українського театру. Розповідає у поетичному творі “Село Кам’янокостувате” про те, що “тут народилися Панас Саксаганський та Микола Садовський – корифеї українського театру”.
П’ятого грудня 2010 року миколаївці востаннє зустрілися з видатною особистістю – В. П. Бойченком – у філії № 18 Миколаївської обласної бібліотеки імені М. Кропивницького організованої Вітовським українським товариством за безпосереднього сприяння невтомної Ольги Іванівни Ясько, завідуючої бібліотеки. На згадку про цю зустріч залишились книги та безцінні світлини. Вони останні прижиттєві, як і останній публічний виступ великого українця і поета…
В одному з останніх віршів Валерія Бойченка, який він присвятив Олегу Ольжичеві, звучать рядки:
Рідні мої українці, мій непереможний
народе!
Мене розтерзала ненависть, хай вам
засяє любов –
Любов до Вкраїниматері, що вище
за всі вигоди,
Що рівна лише свободі – волі
без передмов.
