Лариса КАДИРОВА: “Люблю грати талановитих людей”

У 40му числі нашої газети за 2021 рік ми писали про ХVІІ Міжнародний фестиваль жіночих монодрам “Марія”, що відбувся на Камерній сцені імені Сергія Данченка Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка. Сьогодні засновниця та незмінна очільниця цього фестивалю, народна артистка України Лариса Кадирова – гостя “СП”.

– Напевно, не випадково Ви однією з перших в Україні почали освоювати жанр моновистави?
– Художнім керівником Театру Франка був Сергій Данченко – мій педагог, вчитель і друг. Він дам мені відбутися, видзвонитися в цьому житті. Пригадую, коли бачила його востаннє, він давав інтерв’ю. Я слухала: мені було цікаво, про що Сергій Володимирович говорить, як будує думки.
Потім він підійшов до мене й каже: “Знаєш, я ще хочу зробити з тобою моновиставу”. Я розуміла всю трагічність і драматичність ситуації. Це стало поштовхом до творення моновистав, яких тоді в Україні майже не було. Новим художнім керівником Театру став Богдан Ступка. Разом із директором Михайлом Захаревичем вони зробили малу сцену – “Театр у фойє”. Саме там я почала працювати над малими театральними формами.
Моновистава, на мій погляд, вимагає від актора концентрації всіх творчих сил, професійності, емоційності, інтелектуальної енергії. На сцену виходить одна людина. Немає за що сховатися: ні партнерів, ні декорацій. Ти маєш тримати увагу глядачів годину, можливо, й більше. І не лише тримати, а й зацікавити своїм відчуттям світу.
За цей час зробила 13 моновистав. Була вистава за Г. Маркесом “Посаг кохання” за його монологом “Любовний одвіт чоловікові, що сидить в кріслі”, за Расіним “Федра” (обидві поставив Олексій Кужельний). Із польським режисером Збігнєвом Хшановським ми зробили три вистави: “Сара Бернар”, “Марія” (про Марію Заньковецьку; авторами були ми з режисером), “Стара жінка висиджує” Т. Ружевича…
З моновиставою досить просто поїхати на гастролі. Ми об’їздили багато країн, грали в різних приміщеннях, різних формах простору. І всюди я грала українською мовою. Пам’ятою, показували в Португалії виставу “Не плачте за мною ніколи” М. Матіос. Підійшов режисер португальського театру і сказав, що не потрібна біжуча стрічка португальською мовою, яка пояснювала сценічну дію у виставі, бо все зрозуміло з дій актриси. Оце найголовніше, коли актор і глядачі починають розуміти одне одного на вербальному і невербальному рівнях.
Що пропонує культура, театр? Обмін енергією театрального діяча з глядачем. Кажуть, що в театрі, як у житті. Не згодна. На відміну життя, сцена – це подіум. І не вважаю, що театр має вчити. Він може давати знання, дарувати момент пізнання і момент бажання пізнати. Але це не вчитель і не кафедра. Театр – це насамперед храм. І цей храм вбирає в себе і духовність, і реальність, і концептуальність мислення, і характерність ситуації. Це в жодному разі не газета, яка дає відповідь на актуальність буття. Відповідь може й бути, але обов’язково забарвлена творчим розумінням ситуації. З бажанням стати над ситуацією, поглянути на неї збоку і бути в ситуації. Щоб чоловікові чи жінці, які цього дня прийшли до театру, стало легше знайти свою точку опори в житті.
Можете запитати, чому я робила багато вистав про різних актрис, серед яких Сірануш, Марія Заньковецька, Сара Бернар. Можливо тому, що оповідаючи про цих постатей, намагаюся доторкнутися до величі їхнього таланту, до їхнього геніального сприйняття світу. Що є геніальність? Це неординарне розуміння світу в собі і себе у світі. Приклади цих актрис допомагають вистояти, визначитися і відбутися в цьому житті.
– Напевно, вистава “Не плачте за мною ніколи” стала однією зі знакових у Вашому творчому доробку?
– На фестивалі, який нещодавно закінчився, я зіграла її вже всоте. А почалося все на фестивалі “Мельпомена Таврії”. Тоді до мене підійшов генеральний директор Херсонського музичнодраматичного театру імені Миколи Куліша Олександр Книга та головний режисер цього театру Сергій Павлюк і запропонували зробити щось разом. Я згадала, як років п’ять перед цим Марія Матіос мені сказала: “Прочитай це оповідання, воно твоє”. Коли читала, то думала, як непросто втілити його на сцені. Адже характер героїні настільки піднесений, настільки карпатський… А Карпати для мене – духовний відпочинок, зустріч з неординарністю людською й пейзажною. Карпати я дуже люблю.
Під час цієї розмови вирішили взяти до роботи оповідання М. Матіос “Не плачте за мною ніколи”. Зізнаюся, дуже складно було опанувати такий матеріал. Насамперед – карпатську говірку. Я згадувала свої подорожі до Карпат, коли ти сидиш перед ватрою і летять іскри. А смереки стоять виструнчені, мов щогли на кораблях. Летять іскри і змішуються з зірками на небі. Ніч темнатемна. Багато років поспіль приїздила до моїх рідних людей Федюків з хутора Кукудзівка. У них хата, якій понад сто років, вросла в землю. Щоб до неї зайти треба було спускатися вниз, а не підніматися на ґанок. Ми вели безкінечні розмови про Карпати, карпатські легенди. А моя баба Юстина – бабця, бабуня, бабинка Юсточка, карпатська Сивілла, сповнена внутрішньої свободи, яка виливається у незалежність буття, характерниця, мудра, шляхетна духом, талановита – виспівує все, що бачить… Молода душею, мудра прожитим життям, Юстина, народжена м’якими абрисами карпатських гір, землею, в яку вросла корінням роду, душею стрімить до неба, як ті рівні, стрункі карпатські смереки, верхи яких може торкнути вогняними бризками розкладена ватра, а вище них тільки зорі… Я вдячна режисеру Сергію Павлюку за створення репетиційної атмосфери, в якій серйозність теми Смерті проводилася через спокій і легкість ритуалу, вдячна за довіру й віру в мене, вдячна за можливість звучання мелодії вистави у синкопах коломийок, в аритмії лемківської колискової, у трагічних асоціаціях пісні “Гей, пливе кача…”
Я завжди любила грати талановитих, розумних людей. Моя героїня любить співати, оспівує все, що бачить. Коли бачить вербову дощечку, то згадує як співав Параджанов. Згадуючи скрипалика Фіцика молодшого, пригадує Івана Миколайчука, який навчив співати сороміцьку коломийку. Я жартую з глядачем, пропоную діалог із ним, і це змушує людей бути уважним до того, що робить Юстина, як і про що говорить і це робить Юстину “їхньою”. Багато людей підходили після вистави й казали: “Оце моя бабуня”. Для мене вона дуже близька, і близька власне характером. Сильний характер допомагає їй вижити, коли все довкола вимирає. Вона виживає за рахунок пісенної, народної мудрості. Юстина каже: “Знаєте кілько мені років? А я ще читаю без окулярів, бо не грішу”. Завжди знаходжу в залі людину в окулярах, підходжу до неї і кажу ці слова. (Усміхається). Виставу супроводжує сміх, у глядачів виникає бажання доторкнутися до світу героїні, відчути свою життєву точку опори.
Їздила з цією виставою до Польщі, Вірменії, Португалії. А в Литві дістала гранпрі. Такі як Юстина допомагають і мені самій вижити.
Згадую свою молодість. Я тоді працювала у Львівському театрі імені Марії Заньковецької. Днювала й ночувала в театрі, тільки цим і займалася. Була інтровертом, людиною закритою. Мені хотілося згорнутися в себе, сховатися в кутку, аби мене ніхто не бачив. А моя мама Клавдія Миколаївна Кононенко була абсолютно відкритою до людей. Вона любила співи, так і сипала жартами, вміла об’єднувати людей біля себе. Мені говорили в театрі: “От якби ти була такою, як твоя мама”.
Згодом я переїхала до Києва. Якось сиділа на кухні, вдома у цей час нікого не було. Я обернулася і піймала себе на тому, що зробила цей жест так, як робила його моя мама. Засміялася і почула мамин сміх. Мама увійшла в мене своєю відкритістю до людей, бажанням зробити їм щось хороше. Раніше я тільки вміла виходити на сцену і розказувати людям про духовну гармонію “Лісової пісні”, про Лесю Українку. А в Києві почала активно займатися конкурсами, фестивалями.
Дивуюся, як встигла стільки зробити, починаючи з 1992 року, відколи живу і працюю в Києві. Крім роботи в Театрі Франка, грала в Київській академічній майстерні театрального мистецтва “Сузір’я”, була головою Художньої ради КиєвоМогилянської академії, заступницею голови з творчих питань Національної спілки театральних діячів України. А ще – сім’я. Крім цьогорічного, провела 15 фестивалів “Боспорські агони”. Брала участь у створеному Данилом Поштаруком фестивалі “Різдвяна містерія” (дивовижний фестиваль, на якому різні народи світу представляли свої вертепи), разом із Олександром Книгою допомагала у створенні фестивалю “Мельпомена Таврії”, провела у Відні міжнародну конференцію, присвячену Лесю Курбасу, допомагала у створенні Центру Леся Курбаса, а ще… а ще… Це допомогло мені вийти зі своєї шкарлупи, познайомитися з цікавими людьми. І не лише в Україні, а й багатьох інших країнах світу. І щоразу, коли відкриваю для себе щось нове, то повторюю: “Боже, яке щастя, що я у свої роки можу сказати – для мене це вперше!”.
– А як народилася ідея фестивалю “Марія”?
– Зізнаюсь: у моєму житті є три жінки, які допомогли мені вижити. Це моя мама, Леся Українка і Марія Заньковецька. 22 роки я грала роль Марії Заньковецької на Львівській сцені (близько 600 разів). Були аншлаги. Відчувала безмежну любов людей до цієї артистки, а через неї – і до мене. Розуміла, що мушу якось віддячити цій людині.
Прийшла з ідеєю про проведення фестивалю монодрам до Богдана Ступки та Михайла Захаревича. Задум їм сподобався, і вони сказали: “Так, фестивалю бути”.
Спочатку проводили фестиваль у маленькому приміщенні фойє. Там стоять дві великих колони і дійсно ніде розвернутися. Коли приїхала італійська актриса Соні Артінорі, то запитала: “А де я гратиму?” Врешті вирішила задіяти вікна. Згодом використовувала вікна і я в одній зі своїх вистав. Як казали раніше: “Вийди, простели килимок, стань на цей килимок і це вже твоя сцена, твій театр”. Цього вистачить, щоб поговорити з людьми і сказати їм те, про що ти думаєш і чим ти живеш.
– Напевне за ці фестивальні роки були моменти, що запам’яталися найбільше?
– Коли мене запитують, яка в мене улюблена роль, то відповідаю, що такої нема. Вони всі як діти. Так само і вистави, які я запрошую на фестиваль. Усі вони найулюбленіші, найкращі, найцікавіші.
Траплялися і дивні випадки. Одного разу актриса гралаграла, дійшла до середини вистави і сказала: “Більше я грати не буду”. А глядач сидить, фестиваль триває. Запропонувала їй зробити паузу. Вона все відмовляється. Підійшла до неї і кажу: “А давай зробимо вечір поезії, я читатиму вірші українською мовою, а ти своєю”. Я читала вірші Ліни Костенко, Івана Драча, Миколи Вінграновського, а вона весь час один і той самий вірш. Коли ми закінчили, вона мене обняла. Глядачі принесли їй багато квітів…
Так хочеться всіх обігріти, всіх прихистити.
– Крім жіночих моновистав, Ваш фестиваль представляє чоловічі, а останнім часом і ті, в яких задіяно по кілька акторів.
– Є дуже багато прекрасних чоловічих моновистав. Я бачила потрясаючого актора Шекспірівського королівського театру, англійського актора Піппа, бачила Анжея Северина з Польщі. Подумала, що вони можуть бути гостями нашого фестивалю. Коли Анжей Северин приїхав на фестиваль “Марія” і показав нам свою моновиставу “Мій Шекспір” з монологами чоловічих і жіночих персонажів – це було щось неймовірне за глибиною творчого й професійного фаху.
Прекрасну виставу “Відлюдько” за повістю “Сойчине крило” Івана Франка показав на фестивалі Володимир Смотритель з Хмельницького. У цьому місті він організував свій театр “Кут”, проводить фестивалі.
Цього року до участі у фестивалі запросили й колективні вистави. Щиро дякую Миколі Берсону з Миколаєва, очільнику у цьому місті українського театру, який нещодавно отримав статус Національного. Всі вистави у ньому йдуть з аншлагами. Миколаївці привезли виставу, в якій грають чотири актори – “Привіт, малий!” за п’єсою Марини Смілянець. Мій уклін акторам цього театру.
Ми зробили вечір пам’яті Богдана Ступки, партнеркою якого я була в багатьох виставах. Його син Остап Ступка мав грати у виставі за Лесею Українкою. Але не склалося. Тоді ми домовилися з юними акторами з Народного театру ім. В. Симчача (м. Коломия), і вони показали щемливу виставу “Ім’я Ступки на долонях вічності” Г. Малярчук.
Цьогорічний фестиваль почали з виступу хору Музичного ліцею імені Миколи Лисенка під орудою Ю. Пучко, який зайняв перше місце у світі в категорії духовного співу. Діти заспівали “Благослови, душе моя, Господа” та “Гімн України”.
– Як відбувається відбір учасників фестивалів?
– Я чимало поїздила, побувала на багатьох фестивалях. Знаю кон’юнктуру моновистав у світі, тому вже можу відбирати. У світі є потрясаючі актори. Дзвоню їм, запрошую приїхати. Пишу листи до посольств, міністерств, звертаюся до різноманітних фондів.
– Під час фестивалів проводите презентації книжок.
– Вважаю цю ідею вдалою. Як сказав очільник нашого театру Михайло Захаревич, фестиваль переростає у науководослідницький центр. Ми говоримо не лише про книги, які розповідають про театральних людей. А й про нашого мудреця Сковороду (йдеться про книгу “Сковорода” Наталії ДзюбенкоМейс). Валентина КоротяКовальська розповіла про написану нею книгу “Пісенне древо Івана Миколайчука”. Про Наталію Ужвій написала дочка поета Р. Братуня Наталія КолесніченкоБратунь. Алла Підлужна показала своє видання про О. Бєльського, художнього керівника унікального в Україні театру “Академія руху”. Були представлені чотири томи “Василь Стефаник” С. Хороби.
Обов’язкові на фестивалі виставки живопису. На ХVІІ фестивалі представив свої роботи народний художник України, лавреат премії ім. Тараса Шевченка Валерій Франчук. Ми говорили про синтез мистецтв. І відбувалося це на тлі картин та мозаїки, що складалася з фотографій польського майстра Марека Сендека, афіш театру “Іван Франко на Франківській сцені”, стенду зі світлинами М. Заньковецької (музей Марії Заньковецької). Коли все це об’єднується, то створюється середовище творчої аури, в якій вирує доброта й любов (пам’ятаєте слова Ірини Вільде: “Люблю любити любов”).
– Чим ще особливий ХVІІ Міжнародний фестиваль жіночих монодрам “Марія”?
– 150 років тому наша культура вибухнула з’явою Лесі Українки, Василя Стефаника, Агатангела Кримського, Леся Мартовича, і ми говорили про них на науковомистецькій конференції. Також говорили про Генріка Сенкевича, Івана Дзюбу, Михайла Слабошпицького, Миколу Вінграновського, Івана Миколайчука, Богдана Ступку. А ще – про Іру Маланюк та Соломію Крушельницьку. Про теперішню війну виставою “Незламний” О. Терещенка (актор І. Кирильчатенко). Ми пам’ятаємо про нашого колегу Андрія Мовчана, який загинув на Майдані 20 лютого 2014 року. А ще варто згадати щемні вистави з Коломиї, з ІваноФранківська, Львова, Ізраїлю, Польщі, Кривого Рогу, Києва.
Ми створили експертну раду, до якої входили: театрознавиця Алла Підлужна, завідувачка літературної частини Академічного драматичного театру ім. І. Озаркевича з Коломиї Ольга Руденець та актор і режисер Львівського національного театру імені Марії Заньковецької, народний артист України Григорій Шумейко. Після кожної вистави ми збиралися разом з її учасниками і обговорювали те, що побачили на сцені.
– Хто Вам допомагає у проведенні фестивалів?
– Насамперед, Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка і наш генеральний директор – художній керівник Михайло Захаревич. Театр дає Камерну сцену ім. С. Данченка, світло, звук. Кожної вистави біля мене був Микола Диченко, завідувач постановочної частини театру зі своєю командою, Тетяна Пліска, завідувачка реквізиторського цеху з командою. Вельми вдячна заступнику генерального директора театру Івану Ожевану та його команді за щиру, щиру поміч… Театр Франка показав себе як правдивий національний театр, який єднає навколо себе українські театри, запрошує їх в гості для показу киянам своїх творчих надбань.
Поруч зі мною на фестивалі працювала вся моя сім’я. Син Максим займався транспортом. Його дружина Світланка та її сестра Марічка зустрічали гостей. А онука Анна пригощала всіх глядачів канапками, чаєм та печивом “Марія”.
– Що можете порадити тим, хто захоче взяти участь у наступному фестивалі?
– На сайті нашого фестивалю є заявка, яку потрібно заповнити. Ми будемо розглядати ці заявки і вирішувати. Щойно завершився ХVІІ фестиваль, а люди вже хочуть взяти участь у наступному. І це не може не радувати. На ХІХ фестивалі обов’язково буде науковомистецька конференція “Магія культур”, круглий стіл “Полілог діячів театральної культури”, неодмінно знову будуть гарні вистави. Також безперечно буде музична сторінка “Люблю, любити, любов”. Переконана, що від любові народжується добрі діяння на цьому світі. Часу до наступного фестивалю вистачає, можливо, придумаємо ще щось цікаве і нове.

Спілкувався
Едуард ОВЧАРЕНКО

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment