Ліні Костенко поталанило, а от Василеві Голобородьку – ні

Віталій АБЛІЦОВ

Як кажуть, все пізнається у порівнянні. А зіставляти нам є що
Коли темою нашої публікації обрано аналіз проведеного нещодавно рейтингу тридцяти найзнаковіших книжок часів Незалежності, то не забуваймо, що подібна акція мала місце і 15 років тому. Тоді вона мала за мету формування списку “Книжок, що вплинули на український світ”.
Також зауважимо, що акція 2006 року була справді вдалою – дискусією високого рівня.
Зібрані списки претендентів тоді проаналізували понад 200 експертів – фахівців вишів, аналітиків та літературних критиків.
До складених списків тоді увійшли, зокрема, видатний історик Михайло Грушевський, науковці Дмитро Донцов, Дмитро Дорошенко, Омелян Пріцак, Наталія Полонська-Василенко, літературознавець та науковець Юрій Шевельов, прозаїки Микола Хвильовий і Олесь Гончар, поети Василь Барка і Микола Вінграновський, історики Михайло Брайчевський, Іван Крип’якевич (називаємо тих, чиї видання – історичні дослідження, проза, поезія – побачили світ у період від 1991 до 2006 року, тобто були складовою частиною незалежного тридцятиліття).

А може, все-таки згадаємо мудрого Гутенберга?
Участь в організації та реалізації акції, якій час одержати статус всеукраїнської традиційної, взяли активісти – партнери та симпатики, котрі живуть в омріяному книжковому світі.
На жаль, усе вищесказане не потрапило в центр уваги вітчизняних засобів масової інформації (особливо електронних) та телебачення (інформація була, але за нинішніми традиціями й правилами медіа занадто скромна).
Пояснення просте: нинішнім господарям України – олігархам, в чиїх чіпких руках перебувають і ЗМІ, стан інтелектуально-культурних проблем нашої держави зовсім не болить. Тому інколи думається: чи не час у центрі Києва та всіх великих міст спорудити монументи на честь європейського першодрукаря Йоганна Гутенберга (1400–1468)?
А раптом частіші зустрічі з цим виваженим і безсмертним європейським мислителем нагадають про давні й теперішні осені – 1 вересня – коли перші вчительки юних українців відкривали й відкривають своїм учням насамперед букварі-читанки?
Але повернімося до сумних вітчизняних реальностей і перегляньмо щоденник деяких актуальних подій.
Ініціатива “30 знакових книжок нашої Незалежності” – так виходить, подія спонтанна. Зрозуміло, що це не так важливо, коли б не їхня алогічність і побіжність.
Приклад-доказ? Будь ласка.
Письменник-класик Дмитро Павличко зовсім відсутній не лише в “урядово”-громадському списку, а й у решті спішно народжених переліках-реєстрах. Але ж творчість 92-річного поета-мислителя, перекладача – одна з найяскравіших в історії вітчизняної літератури. Останні видані ним шість томів під загальною назвою “Спогади” – це і мемуари, і своєрідна історія сучасної літератури, й історичний літопис подій післявоєнної України.
Те саме можна сказати і про творчість сучасників-однодумців Д. Павличка – поетів Івана Драча та Миколи Вінграновського.
У деяких складених списках згадуються поети і прозаїки Євген Гуцало, Валерій Шевчук, Галина Пагутяк, Павло Загребельний та інші.
Знову закономірне питання: за яким таємним принципом відбиралися кандидати-автори літературних творів до списку “30 знакових книжок нашої Незалежності”?
Якби все робилося солідно, об’єктивно, а не поспіхом і суб’єктивно, то, може, все було б логічно й закономірно. І ми отримали б шановану шеренгу талановитих літераторів незалежної України – нащадків Тараса Шевченка.

“Найзнаковіші” означає високохудожні?
Отже, перша абсолютно невмотивована неочікуваність – у проведеному літературному конкурсі перемогла не високохудожня література, а публіцистика.
Добре це чи ні? Виходить, нормально.
Аргументів на захист відомого журналіста достатньо. Але…
Сталося так тому, що видання, висунуте у перший ряд, привернуло до себе увагу насамперед іменем видатного поета-дисидента Василя Стуса, життя якого трагічно обірвалося в російському засланні в сибірських снігах.
Не будемо занадто деталізувати виниклу ситуацію, адже засоби масової інформації привернули до неї достатню увагу. Лише уточнимо й повторимо, що “Справа Василя Стуса” В. Кіпіані – це насамперед політична журналістика, а не художня література.
І це теж нормально.
Зазначимо лише, що в заполітизовані радянські часи юристи (у даному випадку – адвокати) фактично не відігравали особливої (тим більше вирішальної) ролі в наслідках судових процесів.
Сталося так, що невмотивоване використання суб’єктивного епізоду знизило очікуване переважно позитивне сприйняття публіцистичного твору, який тепер оголошений Українським інститутом книги переможцем у рейтингу.

“Шедеври” світової та української літератур
У результаті не безстороннього рейтингу тридцяти найзнаковіших книжок часів Незалежності на другому й третьому місцях опинилися два твори-шедеври вітчизняної художньої літератури видатної поетеси (і не тільки в Україні) Ліни Костенко “Триста поезій” та “Записки українського самашедшого”.
Рішення високого журі не скасується (це зрозуміло), але саме Ліна Костенко повинна була посісти лідерське місце у висновках обраних суддів.
Не можна без емоцій сприймати й те, що четвертий рядок посів прозаїк Василь Шкляр. Йдеться не про художню цінність видання, а насамперед про сприйняття й правдиве відтворення прозаїком історичних подій, що, як він переконує, мали місце в післяреволюційну добу в самому центрі України, де більшовики сконцентрували значні військові сили. Як не дивно, але жодного разу це не зацікавило ні вітчизняних істориків, ні літературних критиків.
Повернімося знову до досить спірного за своїм змістом офіційного списку.
Читачі обов’язково зупиняються на одинадцятому рядку переможців: 2017 року світ побачив “Антологію української поезії ХХ століття. Від Тичини до Жадана”.
Мимоволі, немов блискавка, спалахує запитання: “Хто такий Павло Тичина і хто такий Сергій Жадан?!”
Якби антологія була “від Павла Тичини до Василя Голобородька”, тоді було б усе зрозуміло. Забігаючи наперед, зауважимо, що відомий не лише в Україні, а й у Європі та світі, поет Василь Голобородько не був обраний до тридцятки талановитих вітчизняних письменників (?!).
І це поет справді високого таланту, справді відомий у літературному світі. Але він нахабно зневажений у минулі часи лідерами тоталітарного комуністичного режиму, а тепер ще й владою незалежної України.
Не рятує ситуацію й те, що на обговорення читачів винесені й інші, крім офіційного, списки талановитих авторів прозових і поетичних видань. В одному з них, здається, двічі згадується Василь Голобородько.
І все вищесказане відбувається в Україні тоді, коли до офіційного списку найзнаковіших видань потрапили одіозний “класик” нецензурних видань – № 22 (вживати тут слова “література” та “творчість” неможливо) та “лідери” поширеної нині псевдопрози (під номерами 12 та 26).
“Поки не пізно – бийся головою об лід.
Поки не темно – бийся головою об лід.
Пробивайся, вибивайся,
Ти побачиш прекрасний світ” –
це “поезія”, як трактується в одному із списків “30 знакових книжок нашої Незалежності” і в якому відсутні Ігор Римарук, Василь Герасим’юк, Тарас Федюк…
Тож хто у нас талановитий письменник, а кому ще йти і йти до Евересту високохудожньої літератури?..


На завершення логічно використати оцінку, яку отримала від одного з авторів складених списків письменниця з Івано-Франківська Софія Андрухович. “…вважаю його (роман “Фелікс Австрія”. – В. А.) хоч і не переламним шедевром, але зразком якісно зробленої літератури” (відразу ж виникає пропозиція негайно ввести у вітчизняне літературознавство псевдонаукове визначення “якісно зроблена література”. І справді: навіщо ті таланти, натхнення, аж дев’ять муз, народжених грецькою міфологією: Евтерпа, Кліо, Талія, Мельпомена, Терпсихора, Ерато, Полігімнія, Уранія, Калліопія?)
“Переламний шедевр” – і все зрозуміло. Не для читачів, звичайно, а для нинішньої навкололітературної “еліти”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment