Микола КАРДАЩУК: «Свобода, велич людини і самостійність України!»

Миколі Кардащуку – 92 роки. Він із тих людей, хто впродовж усього свого життя проніс у серці ідею волі для України, яку засвоїв з дитинства. Адже як національно свідомих селян, активних просвітян його батьків знали у Старих Кутах на Косівщині.
Пан Микола – почесний член ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, удостоєний медалі “Будівничий України”, член правління Івано-Франківського міського об’єднання, вчений-винахідник, генерал-хорунжий Українського козацтва “Карпатська Січ”. Він завжди був вірним українській національній ідеї, яку особисто для себе ще в юні літа окреслив лаконічно: “Свобода, велич людини і самостійність України!”. За чітку громадянську й політичну позицію пан Микола в часи совдепії зазнав переслідувань і моральних тортур з боку органів КГБ, був безробітним, однак не відхрестився від сповідуваної ідеї.

– Прошу мого співрозмовника розповісти про себе, а спершу цікавлюся, з якого віку він почав усвідомлювати себе українцем.
– Мій тато Дмитро і мама Настя з прикарпатських Старих Кутів читали твори українських письменників, прищепили мені, ще зовсім маленькому, любов до поезії Тараса Шевченка. Пам’ятаю себе трирічного, як зі сцени сільської читальні (осередок “Просвіти” в Старих Кутах заснували в 1902 р.) декламував вірші Тараса Шевченка. А десятирічним я знав напам’ять уже пів “Кобзаря” – твори “Розрита могила”, “Кавказ”, “Катерина” та інші.
– Видно, ви ще дитиною мали дуже добру пам’ять…
– Напевно, мені передалися відповідні гени, як би тепер сказали. Неймовірну пам’ять мала моя бабця по мамі Параска. Вона сама не вміла читати й писати, проте знала, крім рідної мови, польську, єврейську, німецьку, навіть румунську і словацьку. Одна її сестра жила в Румунії, друга – в Словаччині, і до них бабця їздила. Щонеділі по обіді вона брала мене за руку – і гайда в читальню. Там перед селянами виступав з лекцією хтось із учителів або й гімназистів, котрі приїздили на неділю додому. Розбурхували мою дитячу уяву їхні розповіді про те, як жили і боролися з ворогами славні козаки. “Просвіта” формувала в селян-українців і молодого, і старших поколінь національний дух. І в мене, ще дошкільника, а відтак школяра, проростали в душі паростки українського патріотизму, закладалося усвідомлення моєї належності до великого народу та мого морального обов’язку виборювати йому волю, захищати від ворогів свою Вітчизну.
– А ви пам’ятаєте прихід на Прикарпаття у вересні 1939-го “червоних визволителів”?
– Авжеж. Я, певна річ, був серед односельців, котрі вийшли на дорогу, що пролягає із Косова до Кут. З такої оказії чимало гуцулів навіть спустилися з гір. По обидва боки дороги вишикувався живий ланцюг. Те, що нова, совітська, влада невдовзі стане для галичан уособленням великого зла, – цього багато хто навіть у гадці не мав. Разючий парадокс: мої земляки вітали в особі “братів зі сходу” хвалену радянщину, а вона насправді виявилась бандитською системою влади. Та наразі усі на дорозі видивлялися “славних визволителів” і побачили ще здалеку колону червоноармійців. Ті йшли пішки, несли на плечах гвинтівки з великими багнетами, а попереду верхи на конях їхали командир і два його заступники. Колона із близько пів тисячі вояків зупинилась біля радісно пожвавленого натовпу, і нас вразило те, що на солдатах була пірвана форма. Командир зліз із коня, взяв піднесений йому барвистий букет, навіть зворушився до сліз тим, що їх вітали з квітами діти й дорослі. У те військове формування спеціально підібрали українців-східняків: бачте, вояки розмовляють по-українськи і прийшли вас, західняки, звільняти з невольничих пут!.. Та коли всі розійшлися, мій дідусь Андрій, який колись служив в австрійській армії, сказав: “Це не те військо, не ті визволителі…” Поряд стояли мій батько, вуйки Дмитро та Василь і закивали головами: “Справді, це підозріло…”.
– І якими були кроки нової влади?
– Вона призначила голову сільради, односельця, який повернувся із заробітків з Америки, де став членом компартії. Навіть мені й іншим хлопчакам доводилося розносити записки від нього по хатах нашого великого й назагал досить заможного села: той газда має дати корову, той – бика, той – свиню, і цих тварин одразу відправляли на бойню, бо ж братів треба годувати… Нині в це важко повірити, але ніхто із селян, стверджую це як свідок тодішніх подій, не сказав: “Не дам!”.
– Мотив обманутих сподівань галицьких українців, що їх пов’язували з приходом совітської влади, проходить крізь вашу, Миколо Дмитровичу, п’єсу “Ми живі”– виставу за нею поставив народний аматорський театр “Легенда” із Калуша і показував її в обласному Народному домі “Просвіта”.
– Так, сюжет побудований на цілком реальних фактах. От, скажімо, епізод. Наступної днини після того, як ми на дорозі зустрічали червоноармійців, ми з вуйком Дмитром пішли до міста Кути, де нам зустрівся той самий командир полку. Ми запросили його на вечерю до хати моїх бабці й дідуся. У них в коморі було вдосталь сала, ковбас, сиру, у пивниці – вино. Бабця накрила на стіл, і якраз поріг хати переступають командир зі своїм ад’ютантом. За частуванням зав’язалася приязна розмова, гості розповіли, із яких місцевостей походять, чим займалися до служби в армії. Я все це добре бачив і чув, бо сидів на великій печі. Коли ж господарі й запрошені на гостину їхні рідні та близькі заспівали “Ще не вмерла України”, офіцер встав і звернувся до всіх: “Брати мої, не співайте цієї пісні, бережіть себе – не ту волю ми вам принесли…”. Щось схоже додав до слів командира ад’ютант. За столом сидів і секретар сільського осередку “Просвіти” Микола, як ми потім довідалися, шпигун-лазутчик, але хто про те знав? Микола насправді був членом КПЗУ і за завданням своїх керівників проник у цю найстарішу українську патріотичну громадську організацію. Днів через два-три почули ми страшну звістку: “Розстріляли командира…”. Уже пізніше нам відкрилися очі, хто доніс на нього. Після тієї сумної події член ОУН Давид, один із головних персонажів моєї п’єси, створює в селі молодіжний осередок ОУН. Входили до нього і мої рідні, зокрема, Марія Касюк стала секретарем осередку. Через чотири десятиліття останки цієї дівчини, яку розстріляли енкаведисти, я ідентифікував під час розкопок у Дем’яновому Лазі, що на околиці Івано-Франківська. Пізніше зрадники почали видавати юнаків та дівчат поплічникам сталінського режиму… Отак і гинули наші герої, борці за незалежну соборну Українську державу, що й відтворили на сцені дуже правдиво калуські актори-аматори.
– А в Кутах тоді, в 1939-му, і далі стояв сформований з українців-східняків полк Червоної Армії, який місцеві жителі зустрічали з великими надіями?
– На польське Різдво, 25 грудня 1939 р., серед місцевого люду здійнявся крик: солдатів того першого для нас “визвольного” військового формування вночі підняли на ноги й відправили в невідомому напрямку, а замість них до Кут привезли енкаведистів. От від кого по саму зав’язку зазнали мої земляки горя й нещастя. Нова влада зробила Кути районним центром. Коли в 1941-му совітська банда втекла перед стрімким наступом військ нацистської Німеччини, то виявилося, що підвали будинків, які займав НКВС у Кутах, Косові, Станіславі були забиті трупами жертв сталінського режиму – наших краян. Нацистські поневолювачі невдовзі теж показали свій хижий норов. Українській Повстанській Армії довелося воювати на два фронти – і проти них, і проти “других совітів”, котрі у звільнених від німців містах і селах Західної України знову встановлювали окупаційну московську, тобто антиукраїнську, владу.
– Як же діяли в цих умовах старокутські просвітяни?
– Ще коли “перші совіти” розгромили “Просвіту”, то багато членів товариства поповнили ОУН, пізніше пішли воювати в УПА. Сюжетні колізії п’єси “Ми живі” я розвинув у драмі “Карпатська симфонія”, зобразивши події 1941–1945 рр. на теренах Прикарпаття. Серед персонажів п’єси – зв’язкова й розвідниця Богдана Сендерська, моя двоюрідна тітка. За участь у національно-визвольній боротьбі вона відбувала покарання в таборах. Повернулася додому Сендерська аж у 1991-му. Тоді й розповіла мені про все, що пережила в застінках НКВС, – цей матеріал я використав у п’єсі.
Вона дочекалася незалежності України. А скільки її побратимів і посестер загинули у збройних сутичках із загонами московських карателів у карпатських лісах і в криївках та бункерах, у тюрмах – від тортур і пострілів енкаведистів у потилицю, скільки українського люду померло на спецпоселеннях! Царство Небесне їхнім душам!
– А яка доля спіткала згаданого вами секретаря сільського просвітянського осередку Миколу – “шпигуна-лазутчика”?
– Він разом з однодумцем Петром (за цим персонажем двох моїх п’єс теж стояв реальний прототип) після припинення діяльності зданого ворогам молодіжного осередку ОУН втекли в гори й переховувалися серед тамтешніх гуцулів. Працювали нарівні з усіма, тож ніхто й не здогадувався про їхнє членство в комуністичній партії, бо на словах видавали себе за українських патріотів. Коли ж німці відступали по всьому фронту і на Прикарпаття прийшли “другі совіти”, Миколу поставили головою сільради в наших Кутах, а Петро обманом зумів увійти в довіру до людей з УПА і, використовуючи своє становище функціонера районної Служби безпеки, став катом для односельців, застрелив навіть рідного брата. Я відтворив у “Карпатській симфонії” і такі страшні реалії тих часів…
– Ваше дитинство і юність припали на роки Другої світової і важкий повоєнний час.
– “Треба вчитися, Микольцю, якщо хочеш принести найбільшу користь Україні”, – так мене, школяра, напучував мій батько Дмитро. За його підтримки я після Старокутської школи-семирічки навіть у тяжкі 1942–1943 роки продовжував навчання – у Коломийській гімназії. А в 1946-му під час нічної облави мене та трьох моїх товаришів зловили енкаведисти з наміром відправити як робочу силу на Донбас для відбудови вугільних шахт. На щастя, звідти мені й іншим хлопцям вдалося втекти. Оскільки повертатися додому було великим ризиком, то я потайки приїхав до Львова. Українські патріоти-підпільники допомогли мені влаштуватися в медучилище – навчався і водночас працював. Потім три роки строкової військової служби на Балтійському флоті. Після цього я все-таки здійснив свою мрію – вступив до Львівського медінституту й вивчився на лікаря. Наші тато з мамою мріяли про те, щоб четверо синів і дочка здобули уподобану спеціальність. Але батько в 1944-му загинув від німецької кулі. Тож я, як найстарший із дітей, твердо вирішив для себе: маю допомогти поставити на ноги молодших і посприяти у їхній фаховій освіті.
– Колись у нашій розмові ви сказали: “В молодості у мене не було молодості”…
– Так, ще до призову на військову службу я цілий рік після закінчення медучилища працював одразу на двох роботах – у містечку Кутах і в розташованому за півтора десятка кілометрів Рожневі. Хронічно недосипав і буквально валився з ніг. Зате новим дахом накрив батьківську хату, в яку під час війни влучив артилерійський снаряд. За моєї підтримки всі три брати – Іван, Михайло, Володимир – закінчили виші.
Доля привела мене на Буковину. У Чернівецькому медучилищі працював викладачем і старався давати студентам не тільки фахові знання, а й прищеплювати їм любов та повагу до української мови, культури, історії.
Уже в часи української Незалежності я отримав сім патентів України на винаходи, маю також 22 раціоналізаторські пропозиції. Визнаний кращим ученим-винахідником Прикарпаття за 2004 р., дійсний член Інтелектуального клубу творчих особистостей “Галицькі кмітливці”.
– Знаю, що й докторську дисертацію ви майже завершили,
але так і не вдалося її захистити. Чому?
– Бо в 1986 р. мене як “українського націоналіста” заарештували за “антирадянську діяльність серед студентів та населення”. Річ у тім, що я ніколи не зраджував тому українському духові, який виплекали в мені батьки, родина, найближче оточення і який зрештою я сам ще з дитячих і юнацьких літ гартував у собі.
– Але ж на той час в СРСР уже розпочалася горбачовська “перебудова” з її курсом на розширення демократії…
– Ця, на перший погляд суттєва в загальнодержавному контексті обставина, на місцях аж ніяк не зупиняла роботи КДБ. Від подальших переслідувань і тюремних поневірянь мене порятував лише розпад СРСР. А тоді мене з упередженням допитували щодо нібито моєї участі у створенні націоналістичної організації за сфабрикованою “справою івано-франківської інтелігенції”, піддали моральному знущанню і “вправлянню мізків”. Зрештою, потримавши якийсь час в обласному управлінні КГБ, звільнили з-під арешту. Зате змусили ректора вишу тут же звільнити мене, кандидата медичних наук, з роботи, і ми з дружиною та двома дітьми опинилися без засобів існування. Лише через кілька місяців, у 1987-му, вдалося влаштуватися лікарем на івано-франківському заводі “Індуктор”.
– Тож згодом ви були вже більш обачним у своїх висловлюваннях і діях?
– Якраз навпаки. Як громадський активіст, я докладав чимало зусиль для того, щоб у нашому краї воскресло із небуття товариство “Просвіта”, був серед засновників його первинного осередку на заводі, уже відкрито проявляв свою політичну позицію, виступаючи на велелюдних вічах в Івано-Франківську і Львові, їздив також на патріотичні акції і до Києва, Дніпропетровська, Запоріжжя, Харкова. Бував на заходах, які проводив новостворений Народний Рух України.
– Ви разом з іншими активістами Спілки офіцерів України (СОУ) ініціювали відкриття в івано-франківському мікрорайоні Княгинин пам’ятника підпільникам із групи ОУН “Печера”…
– Так було пошановано пам’ять борців за волю України – члени відділу пропаганди надрайонового проводу ОУН Василь Гроссберг (“Зенко”), Ганна Соколовська (“Іванка”) та Ганна Сміжак (“Ягідка”) 6 квітня 1949 р. загинули, але не здалися енкаведистам. Я власноруч розробив ескіз Скорботної стели з барельєфними портретами цих трьох підпільників. Пам’ятник їм було посвячено й урочисто відкрито 14 жовтня 1997 р., в день святої Покрови і з нагоди 55-ї річниці УПА.
У 2000 р. я, активіст Спілки офіцерів України, перевидав Декалог українського націоналіста “Іди за мною!” зі своєю передмовою, в якій є такий заклик: “Українська молоде, Ти повинна бути запорукою в захисті Незалежної Соборної Української Держави!..” Цей заклик, як бачите, особливо актуальний тепер, коли уже восьмий рік триває російсько-українська війна на сході нашої держави.
У 1994 р. вступив також до Українського козацтва, був делегатом усіх великих Рад. Мені присвоїли звання генерал-хорунжого.
У 2004-му разом із багатьма студентами тодішньої Івано-Франківської медакадемії брав участь в акціях протесту в Києві, що були спрямовані проти чинної влади і переросли в Помаранчеву революцію.
– І ваші виступи, і ваша книга “Хто ми? Хто наші пращури? Звідки пішла-постала Україна?” працюють на формування національної свідомості молоді…
– Видана 2015 р. 560-сторінкова монографія – результат мого дослідження етногенезу українського народу на основі тих сучасних знань, які мають у своєму розпорядженні відомі зарубіжні й вітчизняні фахівці з археології та історії. Етногенезу, який сфальсифікувала, брутально спотворила російська історіографія, присвоївши собі славну історію Русі-України й ім’я безсмертних оріїв-скіфів-русичів-українців. Я, зокрема, обґрунтовую гіпотезу, що етнічною колискою ранніх слов’ян та всього українського масиву були східні Карпати. Бо лише їх не накрив льодовик, що насунувся з півночі на всю Європу. Обґрунтовую це наукове припущення, звісна річ, безвідносно до того, що саме на мальовничій гірській Косівщині я народився… Визначив у своєму дослідженні такі історичні етапи й найголовніші віхи в розвитку нашого народу, державності і України: первісний лад кам’яного віку; формування племен; Велика Скіфія; трипільська культура; княжі часи; Київсько-Галицька Русь; Гетьманщина; народні повстання; Січові стрільці; УГА; Крути; Українська Народна Республіка; армія без держави – ОУН-УПА; створення незалежної Української держави в 1991 році.
Саме українці стояли біля джерел європейської цивілізації та культури, тоді як Московія не має ніякого етнічного відношення до Київської Русі і ніколи не була спільною колискою трьох “братніх” народів (тим паче ми з московитами не єдиний народ, як стверджує в недавно опублікованій статті їхній зверхник Путін).
Ми, українці, не пришельці з інших континентів, а етнічна нація, яка живе на своїй етнічній землі. То чому не пишаємося своїм минулим так, як інші народи?
– 2018 р. побачила світ ще одна ваша праця історичної тематики – “Від Скіфії до АТО (медицина і армія в просторі і часі)”…
– Посприяв у виданні й написав передмову до неї директор і завідувач кафедри українознавства Інституту Східної Європи (м. Львів), доктор історичних наук, професор, академік Академії наук вищої школи України Віктор Ідзьо, за що я йому щиро вдячний. Він же і вручив мені диплом про присвоєння вченого звання професора цієї кафедри під час презентації видання в листопаді 2018 р. в науковій бібліотеці Львівського національного університету ім. І. Франка.
Над розвідкою “Від Скіфії до АТО (медицина і армія в просторі і часі)” я працював кілька років, збираючи з різних джерел матеріали про те, як зароджувалась на території нинішньої України медицина саме у прив’язці до лікування поранених бійців і організації санітарно-медичної служби у війську загалом. Адже виявлені археологами артефакти дають уявлення не лише про тодішнє озброєння, а й про заподіяні поранення та методи надання воїнам медичної допомоги.
До нас дійшли письмові свідчення про те, скажімо, що під час Визвольної війни українського народу 1648-1654 років у кожному полку козацького війська був лікар, майже в кожній сотні – цирульник-професіонал, який надавав пораненим хірургічну допомогу. Чимало сторінок книги присвячено тому, як діяла ця надзвичайно важлива служба у формуваннях Легіону Українських січових стрільців, Армії УНР, Української Галицької Армії, Української Повстанської Армії. Військові медики боролися водночас за волю України й за життя її захисників. Себто у змісті книги тісно поєдналися два близькі мені, полковникові СОУ, генерал-хорунжому Українського козацтва і лікареві, кандидатові медичних наук, аспекти історії українського війська й організації в ньому медичної допомоги.
– Ваші відзнаки за винахідницьку творчість, активність як просвітянина, члена СОУ та Українського козацтва, діяльну участь у національно-патріотичному вихованні молоді годі перелічити. Вони є виміром вашого вагомого внеску у пропагування духовних і моральних цінностей українства серед наших співвітчизників. Мабуть, у вас, Миколо Дмитровичу, є всі підстави, щоб порадіти, що ви були не пасивним спостерігачем, а діяльним учасником тих суспільно-політичних процесів в Україні, результатом яких стало 30-річчя відновленої Української держави.
– Як не тішитися, попри вельми поважний вік, з того, що незалежна Україна живе на мапі світу вже 30 літ! Шкодую, що не встиг здійснити чимало задумів, як-от продовжити своє дослідження на тему “Українське військо і медицина – в супрязі”. Хотілося б написати ще п’єсу про українських патріотів у боротьбі з ворогами. Щиро молюся, щоб Господь дав мені сили для цього.
У мене вселяє оптимізм те, що багато довкола нас тих, хто займає активну громадянську патріотичну позицію, людей з чистою совістю, глибоким усвідомленням честі особистої і своєї Вітчизни – України.