Микола ТЮТЮННИК. І знову осінь, облітає лист

Сумний двір
Двір сумний, бо скоро холоди,
І вода позамерза в кориті.
Вчора ще рясніли скрізь сади,
А тепер й вони вітрам відкриті.

Літо, як вода в ярок, стекло,
Хату ніжно підпирають лози.
Бо цим стінам втримати тепло
Так же важко, як стареньким – сльози.

Над віконцем присмирів павук,
Хоч і сам спроможний налякати.
Тільки дятел десь вгорі: тук-тук…
Мов, погрітись проситься до хати.

Етюд
Посвіжіло, вечір настає…
Та ніяк не хочеться до хати:
Лапками наш песик волохатий
Як на піаніно награє.

Ген, довкола попритихло все.
Плямочка зорі над небокраєм.
Та туман вже селищем повзе
Й на ніч землю ковдрою вкриває.

Іду, курю…
Вечірній час повзе, немов слимак.
Та це мені не холодно й не жарко.
Іду, курю, за звичкою, в кулак,
Як хлопчик той, ховаючи цигарку.

Вже й місяць, ген, як золотий значок…
Уже й туман кочує оболонню.
А вогник, наче спійманий жучок,
Так ніжно мені дряпає долоню.

Вечірнє вогнище
Наш зелен-сад оце вже став рудим,
Палю листву в багатті край дороги.
Уже й перегоріло все, а дим
Ще ластиться, як песик той, під ноги.

Схилилася під зазимком трава,
Поснули вже і яблуні, і сливи…
Лиш вогник на хвилинку ожива
І язичок показує грайливо.

Хмарина
Дощу таки давненько не було,
А згодом десь взялася та хмарина.
І так зраділо дощику село –
Зраділо до найменшої дитини.
Полив усе: й городи, і садки…
Все напилось цілющої вологи.
І навіть ті тополі в два рядки,
Обабіч звеселілої дороги.

Куди не глянь – блищать озерця скрізь!
Хмаринка ж та так низько над землею,
Й тополі аж навшпиньки піднялись
І верховіттям бавилися з нею.

Дика груша
Вона давно запала мені в душу,
Запам’яталась назавжди в ті дні:
Одним одна маленька дика груша –
На чорнім тлі весінньої ріллі.

Стояла там і літечком, і в стужу,
Неначебто розбіглася з гори,
Така собі скромненька дика груша,
Яку всі оминали трактори.

Тоді садки вже цвітом обтрусило.
І тихо вранці коливалась мла.
Вона ж мені була мов хмарка біла,
Що відпочити трохи прилягла.

І так хотілось грушку ту провідать,
Але ж воно завжди діла, діла…
А дні ж летять, ну а куди – Богвіда!..
І ось вже осінь стежкою прийшла.

Ото ж іду, бо їй сказати мушу:
Хай буде довгим на землі твій строк.
Зітхає мовчки вдячна дика груша,
Соромлячись своїх старих гілок.

Жовтий світ
І знов мене веде дорога в ліс.
Вітрець доносить гавкотню собачу.
Перебіга через шосейку лис –
Такий рудий, на жовтому й не вбачиш.
А жовте зараз, мабуть, тут усе:
І ця ж трава, і це ж опале листя.
Лиш стовпчики низенькі вздовж шосе
Як чорно-білі гетри футболістів.

Крокую поруч з ними певну мить
Й вірші собі читаю, без упину.
І сонце – це ж не літнє! – не палить,
А лиш ласкаво гріє мою спину.

Ліхтар
І знову осінь, облітає лист.
Попід ногами дощові калюжки.
Ліхтар, стрункий, як той баскетболіст,
Під вітром, в металевім капелюшку.

Він капелюх цей зроду не зніма,
Немов весь час милується собою:
Хоч літо там, хоч осінь, хоч зима –
Стоїть, комусь киває головою.

Ми друзі з ним. Він часто теж не спить.
Можливо, як і я, складає рими.
А то, бува, й здригнутись може вмить,
Коли сусіди гримають дверима.

Це, певне, вже останній з ліхтарів,
Що мали ось такого капелюха.
Звичайно, що і сам він постарів,
І капелюх той наповза на вуха.

А поруч скрізь сучасні ліхтарі –
Вони скляні і через те пихаті…
Але давно зізнатись на порі –
Не вміють ні вітатись, ні кивати.

Захмарні журавлі
О, як кричать захмарні журавлі,
Немов віщують про своє нам горе!
Летіти і не бачити землі –
Це як над сірим і суворим морем.

Почуєш і зупинишся умить,
Відпустиш навіть знайдену вже риму.
І щось в душі так гостро защемить,
Немов її прищемлено дверима.

А тут іще й тумани залягли,
Відомо всім: де тонко – там і рветься…
І крик отой, оте сумне “курли!”,
Ще довго буде як та голка в серці!
У цій хатинці
Цю хатинку поміж інших і не видно.
Поруч неї і машини не гудуть.
В цій хатинці, невеличкій, незавидній,
Літні люди, доживаючи, живуть.

В цій хатинці пам’ять спогади колише,
Бо й наразі ще жива в душі вона.
В цій хатинці оселялися колись вже
Голод, холод, тричі проклята війна.

В цій хатинці, невеличкій, незавидній,
Ви не вбачите якогось там добра.
Навіть “сволок”, трудівник наш старовинний,
Й досі стелю, як Атлант той, підпира.

В цій хатинці будь-якої пори року
Завше тихо, як бува в старих людей.
Тільки маятник настінний, крок за кроком,
Як солдатик, марширує цілий день.

Вікна
Було, прокинешся малим
Й одразу – до віконця:
На вигоні крилатий млин
Стоїть, жонглює сонцем.

Радієш, з бубличком в руці, –
Який чудовий ранок!
А потім вскочиш у штанці
Й скоріш собі на ганок.

Які були щасливі дні,
Й тих днів було немало,
Коли віконечка мені
Весь світ цей відкривали!

А як писалися пізніш
Біля вікна сонети!
А потім все пішло під ніж
Та й кануло у Лету.

Тепер далеко милий край,
Очей моїх відрада.
Тому, хоч на сопілку грай,
Нічому вже не радий…

Бо скоро й сьомий рік мине,
А я ніяк не звикну,
А вдома ж згадують мене
Й тихенько плачуть вікна.

Донбас – Наддніпрянщина

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment