Щоби «душа не знемагала»…

Георгій ФІЛІПЧУК,
академік НАПН України

Коли не лише на поріг, але й у твій дім приходить ворог, – вся міць родини спрямовується, аби позбавитися цього лиха. Сьогодні це вже не абстраговані прогнозування, а невідворотна реальність.
В Україну ввірвався хижий московит. Він – одна з найнебезпечніших загроз (серед багатьох інших), оскільки посягнув на українську Державність, політичну й духовну Суверенність, Ідентичність, національну Гідність, людську Свободу. З цією напастю живемо роками, століттями. В. Дорошенко, який очолював Бібліотеку Наукового товариства імені Т. Шевченка (заснована 1894 р.), писав, що “вже з Нестора знаходимо характеристики окремих племен, зокрема полян, як найкультурнішого, та чужих племен – новгородців, а надто в’ятичів, що жили “звіриним життям”.
Минуло багато часу, а звіриний оскал ординського племені нікуди не подівся, не пішов на “спочинок”, а ще більше звироднів.
Очевидно, захищаючись від безперервної агресії Московії, мусимо протиставити адекватну стратегію держави – мілітарну, економічну, духовну, культурно-освітню, соціальну, інформаційну, дипломатичну, енергетичну, зовнішньополітичну тощо. Ця сув’язь різнобічних безпекових факторів життєдіяльності є тим потенціалом, який здатен протистояти небезпечному супостату…
Саме такі підходи окреслювали учасники Всеукраїнської конференції з питань національно-патріотичного виховання нації, організованої ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка напередодні свята Покрови Пресвятої Богородиці.
Просвітяни, науковці, відомі письменники та художники озвучували проблеми та завдання, визначені Конституцією, державними законодавчими та нормативними актами і спрямовані на захист національних інтересів. Тим паче, що публічне обговорення актуалітетів суспільного розвитку, національної безпеки є конституційною нормою та стосується всіх громадян України.
Укотре наголошувалося, що в реалізації цих питань мають брати участь не лише державні органи, а й громадські інституції. Адже і в Указі Президента України № 392/2020 “Про Стратегію націо­нальної безпеки України” сказано, що “громадянське суспільство здійснює громадський контроль за діяльністю органів державної влади щодо реалізації Стратегії”.
Ба більше, нинішні державні стратегії опираються на ті ціннісні орієнтири, які давно пропагує й утверджує національна інтелігенція, “Просвіта” та інші громадські об’єднання, зокрема з таких напрямів національної безпеки, як: рішуче протистояти гуманітарній агресії, розвивати українську культуру як основу консолідації української нації та зміцнення її ідентичності; модернізувати систему освіти, привести освітні стандарти до потреб суспільного розвитку та до найкращих світових зразків; створити умови, необхідні для культурного розвитку та збагачення громадян України, популяризації українського та світового мистецтва, музики, літератури; військово-патріотичне виховання молоді, що зміцнить бойовий потенціал Збройних Сил України, інших органів сил оборони….
Якщо серед окреслених завдань спробуємо знайти ту спільність, що визначає сутність успіху в цій справі, то це виявиться людський капітал. Оскільки саме від Людини, Громадянина залежить доля країни, народу, їхня безпека, виживання, розвиток. “Людський капітал – запорука майбутнього України”, – проголошено в Стратегії.
30 червня 2021 року Кабінет Міністрів України затвердив Державну цільову програму національно-патріотичного виховання на період до 2025 року. Її мета – “удосконалення та розвиток цілісної загальнодержавної політики національно-патріотичного виховання шляхом формування та утвердження української громадянської ідентичності”. Укотре вищі офіційні органи влади навертаються на думку про значимість творення української ідентичності, поза якою немислимо існування та збереження державності.
Побіжний аналіз показує, що завдання патріотичного ставлення громадян до своєї держави України є надзвичайно важливим (стратегічним) аспектом внутрішньої державної політики, яка формально стала україноцентричною.
Проте досвід засвідчує, що вирішення цього завдання – надскладна справа, якщо оцінювати ситуацію в загальнонаціональному вимірі. Адже впродовж трьох десятиліть суспільно-політичні та культурні процеси здійснювалися відповідно до таких усталених тенденцій, які в низці регіонів держави сформували негативну світоглядну й діяльнісну парадигму громадськості, що означала подальше від українськості. Причому відбувалося це не без підтримки владних структур. Хибна політична лінія (на жаль, у власній державі) спрямовувала суспільство в бік інтернаціональності, полікультурності, всесвітності, ліберальності, проте не націєкультурності.
У цьому контексті об’єктивну оцінку подібним явищам сформував ще 55 років тому (1966) Ю. Пундик, видавши в Парижі книгу “Український націоналізм”. Там сказано, що “для багатьох втеча від націоналізму (національного) є втечею від відповідальности за долю власної нації і оправдання власного бажання у покірній співпраці з російським окупантом як найкраще влаштувати своє життя”… Заперечення націоналізму дає змогу втекти принаймні морально від цих обов’язків, сховатися за ширмою загальних кличів відповідальности за людство. Інтернаціоналізм цих людей – політичний нігілізм і негативізм в ім’я досить примітивних інстинктів вдоволення своїх потреб і служіння особистому Я”.
Тому абсолютна більшість наших державних очільників заявляли, що “будують” політичну націю, переймаючись багатьма її сегментами, передовсім багатонаціональністю, проте зовсім не сприймаючи суспільно затребуваної вимоги, що УКРАЇНА є державою національною. Для цього влада часто, а не про всяк випадок, розробляла і пропагувала всілякі придумані страшилки та темники на кшталт “русофобії”, “антисемітизму”, “правого радикалізму”, “печерного націоналізму”.
Справді, в Конституції зазначено: “Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава” (стаття 1). Проте згадаймо, що впродовж одного року періоду відродження цінність “національного” вдалося дещо знівелювати, оскільки в Декларації “Про державний суверенітет України” від 16 липня 1990 року було проголошено: “Українська РСР як суверенна національна держава…, здійснює захист і охорону національної державності, будь-які насильницькі дії проти національної державності України… переслідуються за законом”. Саме такі правові означення національної держави відповідають духові статутних положень ООН, які визнають мононаціональність держав, коли їхнє корінне населення становить не менше 2/3. Україна повністю відповідає цим усталеним міжнародним параметрам.
Проте допоки українці позбавлені цього конституційного статусу, то в їхньому життєвому просторі й надалі відбуватимуться стихійні та осмислені процеси дезавуювання прав і свобод титульної нації. Адже впродовж 30 років Незалежності українська мова, освіта, інформаційний простір та інші сегменти життєдіяльності перебувають у стані безперервного процесу обстоювання українцями свого національного “Я”. Причому в Україні розвелось чимало таких політиків, організацій, угрупувань, ЗМІ, що є категоричними противниками реального розширення прав українців на власній землі.
Викинувши в публічний простір провокаційний лозунг “тут наша земля”, відомі автори цього чужинського кліше та їх однодумці відкрито заявляють про наміри жити “в неукраїнській Україні”, продовжуючи грабувати і принижувати народ. На жаль, це не є популістською фразою, а категоричним ствердженням, що підкріплюється вбивчими фактами діянь подібних глитаїв-“нашистів”. Оскільки сума 470 мільярдів доларів (!), які вивезені з України і відмивалися через кіпрське відділення „ПриватБанку“, є найбільшою оборудкою-грабежем в історії світової банківської справи. Ця інформація лунає в українському етері впродовж останніх двох років у контексті розгляду справи Коломойського в США, проте з “якихось” міркувань вона замовчується і не спростовується.
Наші “достойники” мовчать, хоча чимало людей обізнані з “клінічною історією” цієї справи. Також покірно німує, приспане “патерналістськими” подачками, і зомбоване суспільство. Усе, як за Шевченком: “А ми дивились та мовчали, / Та мовчки чухали чуби”. Воно, може, так і треба. Але кому, чому і для кого?
А коли зуміємо відповісти, то зрозуміємо, чому Україна стала найбіднішою і найменш захищеною європейською країною. Щоправда, ця відповідь давно оприлюднена олігархатом. Вона звучить дуже моторошно у виконанні “сильними світу цього” – “це наша земля”. У могильному кличі закладено жахливу істину про те, що олігархи ніколи не вважали Україну своєю державою, а лише територією, де вони (ненаситні) “За край світа зазирає(ють), / Чи нема країни, / Щоб загарбать і з собою / Взять у домовину”.
Адже якби в Україні не панувала така модель олігархічної держави, то не зникло б за чверть століття понад 12 мільйонів населення!
У такому ж ключі риторично звучить й інше ствердження. Якби Україна була національною, єдиною, духовно суверенною, а не олігархічною державою, то чи посміли б напасти на неї ординські номади. Мабуть, ні. Бо зберігають же недоторканість своїх кордонів країни Балтії та Фінляндія. І не лише тому, що вони (Литва, Латвія, Естонія) є членами НАТО, а насамперед тому, що вони національно згуртовані. Фінський народ саме цю істину доводить уже понад століття. Не уявляю, щоби в Крим чи на Донбас могла б увірватися жменя “зелених недочоловічків”, якби московити не розуміли, до кого й куди йдуть, якби обмосковлена юрба не ревіла “навєкі с рассєєй”. Прикро, що в цьому антиукраїнському шабаші брали участь чимало молодих людей. Вочевидь, проґавили (свідомо), програвши в чисту вигляді гуманітарну війну, яка безперервно велася Росією проти України.
Як правило, громадська думка традиційно до уваги владою не бралась, кволий голос розхристаної української інтелігенції мало чули, а соціологія (не замовлена) була поза увагою політичних рішень. Дарма. Бо в цьому застережливому багатоголоссі часто містилися раціональні зерна для здорової політики. Пригадується 2009 рік, коли під час соціологічного опитування з єдиного питання “Чи зміцнить безпеку України продовження на 25 років угоди про базування в Севастополі Чорноморського флоту Росії?” відповідь “так” дали: 35,7% (Україна); 6% (Захід); 16% (Центр); 61% (Південь та Схід).
Результати в південно-східних областях та Криму засвідчили дуже тривожну ситуацію. Адже вона вже тоді окреслила підготовлену в Криму і на Донбасі соціальну та політичну базу для агресії Росії. Було очевидно, що Україна повністю програє Московії в стратегії і тактиці “м’якої сили”. Українська культура, державна мова, освіта, національна історія були витіснені “руськомірством” з інформаційного соціокультурного простору. Однак, як завжди, належної реакції не спостерігалося.
Спочатку втратили людей, а пізніше й українську землю. Власне за світогляд й душу Людини на цих територіях (і не тільки) ніхто по-справжньому і не боровся. Держава створювала то “вільні” (читай – кримінальні) економічні зони, то обдаровувала податковими пільгами олігархічні галузі, то виділяла (для розкрадання) мільярдні бюджетні дотації. Проте поза увагою залишалася Українська культура, освіта, інформаційний простір, духовне життя, врешті-решт головне – українська людина. А вона й була повністю окутана не лише московською “наукою”, а й доморощеним москвофільством влади. Столичні владці віднайшли найзручнішу нішу – терпіти, мовчати та погоджуватися, не покаравши навіть антиконституційний кагал у Сєвєродонецьку чи антиукраїнські висловлювання і погрози харківського “губернатора” та нефартового полювальника К*, який метафорично весь час нагадував про “близькість” Харкова до Росії (40 км) і “далекість” до Києва (470 км). Цікаво, чи продовжуватиме цю москвофільську політику свого батька новообрана ректорка Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна Тетяна Кагановська. Проте й так зрозуміло, що яблуко завжди біля яблуні. Тому при такій кадровій політиці до справжньої інтелектуально-духовної українізації знакового для України університету (як і Харкова) ще дуже далеко.
Напрошується закономірний висновок, котрий якось незручно владоможцям озвучувати, хоча це конче потрібно. Бо правдою є те, що обмосковлена інтелігенція – одна з реальних загроз державності. Вона є тією “мислячою тростиною”, яка вихована в “руській” ментальній культурності та живиться “цінностями” колабораціонізму. Для прикладу, попередня ректура п’яти харківських національних університетів уже “успішно” довела свою відданість московству, підписавши звернення-підтримку про вандальне знищення “кернесами-добкіними” пам’ятної дошки видатного українознавця Юрія Шевельова (Шереха). Невже освіта (вища!) так і ніколи не вийде з цієї московсько-радянської орбіти, а нові покоління майбутньої інтелігенції продовжуватимуть зростати на ґрунті російської ідентичності та слобожансько-московського язика.
Будь-який міністр мусить усвідомлювати, що сильною стороною національної освіти має стати її культурна україноцентрична модель, яка найбільш посутньо впливатиме на реальний навчальний процес і суспільну свідомість. Колись відомий український учений-педагог К. Ушинський, вивчаючи освітні практики в країнах Європи, стверджував, що корінна відмінність їхньої національної освіти полягає в сильному, особливому ставленні до своєї Батьківщини та ріднокультурних цінностей. Цей умовивід й пересторога видатного педагога зберігає свою значимість донині. Для України принцип культуровідповідності містить підсилену актуалізацію. Оскільки зовнішня військова агресія, внутрішня колаборація зумовлюють необхідність удосконалення всієї освітньої політики – найбільш ефективного і надійного інструменту патріотичного, громадянського виховання молоді.
Але щоби виховувати, треба самому бути вихованим і свідомим обов’язку українського інтелігента. Бо немає страшнішої загрози для існування нації, ніж інтелігенція, що виплоджена і вихована чужинською культурою. А якщо долучити сюди ще й зрадництво влади та зневажжя олігархату до національних інтересів, то сформується реальний виклик українській державності, який допоки ще не внесений у перелік реальних небезпек.
На жаль, реальність цього явища є очевидною. Не коментуючи, наводжу показовий приклад кадрової політики, що ймовірно слугувала розв’язанню війни проти України.
Ключові посади України за каденції четвертого президента (Януковича) займали в основному проросійські елементи: М. Азаров – прем’єр-міністр України; А. Клюєв – голова Адміністрації президента; А. Портнов – “керуючий” судами та “таємним судочинством” України; В. Сівкович – заступник голови Ради національної безпеки і оборони;
І. Калінін – голова Служби безпеки в 2012-2013 рр.; О. Якименко – голова Служби безпеки в 2013-2014 рр.; Г. Ілляшов – голова Служби зовнішньої розвідки; П. Лебедєв – міністр оборони; Ю. Ільїн – начальник Генерального штабу Збройних Сил; Д. Березовський – контр-адмірал Військово-морських сил; С. Єлісєєв – перший заступник командувача ВМС; В. Захарченко – міністр внутрішніх справ. Окремі з них мали російське громадянство.
Де перебувають ці “зверхники” нині? Поза Україною. Проте ними залишений гіркий урок. Зрада, що відбулася в Криму 2014-го, є головною відповіддю на причини трагедії. Зрадниками України (офіцери й солдати) виявилися: Міністерство внутрішніх справ – 99,2%; Служба безпеки – 89,2%; Збройні Сили – 70,4%; Державна прикордонна служба – 70,3%.
Коли вищі ключові політичні та безпекові посади обіймають проросійські зрадники, чужинці, то це не просто ослаблення України, а закладка фундаменту для майбутніх агресій і трагедій народу.
Слава Богу, що Україна в усі часи народжувала й виховувала тих, хто вірою, правдою, талантом, своїм коштом, часто жертвуючи життям, служив її, підтримував українську справу, національну культуру, ідеали державності.
Переносячи на сьогодення оцінку та згадку про князів Острозьких, Сагайдачного, Галшку Гулевичівну, Мазепу, Галагана, Шептицького, Ханенка, Кониського, Чикаленка, Симиренка, Терещенка та інших великих українців, доводиться констатувати: чужинці ніколи не ставали своїми. Паспортизовані іншими державами, вони сьогодні знаходять там “свою батьківщину” і не воліють (бо нездатні) бути помічними для України.
Можна лише мрійливо сподіватися, щоби сучасні олігархи з їх мрячними “ідеалами” могли наслідувати високі приклади служіння Україні. Згадується зовсім дрібне, але суть показове щодо запопадливості “українських” товстосумів та владних мужів перед кобзонами, меладзе-співунами, кіркоровими чи сьогоднішнім вишаркуванням перед малініним, гастролі якого навіть супроводжуватиме український симфонічний оркестр. Проте цинізм найбільший в тому, що ці московські скигління відбуватимуться в центральній залі столиці в дні вшанування жертв голодомору-геноциду українців. І дуже обурливо, що цьому сатанізму не противляться, не перечать ті, хто відповідає за безпеку національного інформаційного простору.
На тлі такого святотатства згадуються світлі вчинки справж­ніх українських меценатів.
“Коли стало відомо, що полтавська міська дума дістала від уряду дозвіл на відкриття пам’ятника Котляревському, – пише в своїх творах Є.Чикаленко, – то постановлено було взяти в цьому святі найактивнішу участь і поширити якнайширше відомість про те свято, щоб з’їхалося якнайбільше українців не тільки тутешніх, а й закордонних, і таким чином за маніфестували силу українського духу… Так роблено було щодо ювілею Лисенка, І.Нечуя-Левицького і перед кожним археологічним з’їздом на Україні – 1899 року в Києві, 1902 року в Харкові, потім в Катеринославі. Так само дбали про щорічне, коли можливо, прилюдне святкування роковин Шевченка і т. д. На всіх ювілеях, з’їздах, роковинах намагалися показати світові, що українська нація живе, а що її тільки придушено”.
Що ж намагаються підтримати й показати “наші” доморощені, які витрачають у стилі сучасного “меценатства” не менше зусиль та капіталів? Зрозумілим є одне, що тут немає ніякого українського сліду, оскільки така “підтримка” служить Молоху, відображаючи істинні бажання гріховного єства. Один із сучасних нуворишів, що “сидить” на українському титані, навіть примудрився під час війни виділити близько 1,4 млн доларів на проведення в окупованому Криму військово-патріо­тичної гри “Таврида”. Чужинець для чужинця. Так вони ставляться до держави, економіки, культури, української людини.
Тож не варто дивуватися нинішньому стану країни, суспільному зубожінню народу, коли надра, землі, банки, інформаційні ресурси перейшли (здебільшого незаконно) у власність тих, які давно відвернулися від інтересів України. Не чекай на добро від того, хто чинить зло. У цьому криється одна з вагомих причин нашої руїни.
Проте вихід із цього трагедійного стану знаходиться не в них, а в нас самих, адже за Конституцією “єдиним джерелом влади в Україні є народ”. Він здійснює владу через вибрані і найняті ним владні органи. Це аксіома, яка нібито й не дискутується, але й не виконується.
Упевнений, що якби вдалося належно зреалізувати лише цю 5 статтю Конституції (із 161), то ситуація б змінилася радикально. Бо тоді Народ з прохача перетвориться в господаря своєї долі. А поки що маємо те, що маємо.
І нібито живемо в демократичній країні, проте на кожному кроці безперервно зустрічаються факти зловживання владою то державою, то її бюрократичними органами, то зухвалими, чванливими й ненаситними посадовцями. А в сухому залишку Україна отримує замість вільної покріпачену демократію, замість народної влади – олігархічну, замість націо­нальної і соціальної держави – деспотичну.
Бо замало лише слухати (як цитати з дацзибао), що “людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю”. Цю засадничу конституційну річ слід, нарешті, виконувати. Передусім тим, хто знаходиться “за кермом”.
Треба бути, особливо в нинішні часи російської агресії, відповідальними перед Українським народом і покінчити із звироднілим олігархатом, не влаштовуючи забалакування на салонних посиденьках. Бо складається враження, що “політикум”, розділившись навпіл, веде боротьбу не за те, щоби позбутися назавжди цієї страшної й небезпечної суспільної виразки, а тільки силується (не за так і не натщесерце) всілякими способами, прикриваючись солодкими фразами, винагородити й захистити “своїх” і притлумити “чужих”. Але якщо справа рухатиметься за цим давно написаним сценарієм, то нас очікує черговий “договорняк”, що вже жевріє на “офшорному” небосхилі. Перенесення цього “смороду” у залу Венеційської комісії (в якій Україну свого часу представляв Ківалов) лише підтверджує безпорадність, кволість і неспроможність “передніх рядів” наводити лад “у своїй хаті”. Таке вже було (дежавю!). Неодноразово. Ще недавно мало не нашим “спасінням”, галасуючи про реформи, стали іноземні “специ”, що як рокери, експедитори, “активісти”, фарцовщики, кримінальники були розставлені на важливі державні посади. Результат? Гігантські “мильні бульбашки”, скандали, провали і корупція на доручених ділянках. Стидно і совісно, бо за цей час за кордон виїхали мільйони молодих людей, які часто знаходять там пристанище для своїх здібностей, праці, таланту, а з України їх продовжують виганяти остракізмом як непотреб. Хіба може так чинитися в національній і соціально справедливій державі? Очевидно, що ні. Проте такий глум відбувається десятиліттями, а припинявся він тільки на коротку мить боротьби двох Майданів. Проте після обнадійливих революційних гасел все поверталося на “круги своя”.
Усе, що відбувалося можна називати неповносправною революцією, оскільки не знищена олігархічна система, чужинці за духом верховодять, демографічний колапс наростає, зневірений народ зубожіє, а українські нафтогазові свердловини (і не тільки) пришвидшено викачують народні багатства, насичуючи ненаситні пазухи доморощених нуворишів.
Особливо ганебно нестерпною виглядає така антидержавна й антинародна політика, коли клановики барижничають на крові тих, хто жертовно боронить свободу й суверенність України від московської орди.
Але чи може бути інакше? Бути то може, але якщо в Україні практично немає політичних сил (парламентських, урядових, самоврядних), які б не знаходилися під впливом тих чи інших фінансово-промислових олігархій, то дарма надіятись. Бо вони влізли скрізь, у всі шпарини – біля влади, з владою, водночас і є тією істинною (не)українською владою.
Парадоксально, але в Україні, оцінюючи її сьогоднішній стан, сталося так, як у свій час його описував відомий європейський філософ Е. Фромм (“Мистецтво бути”), коли “людина стала рабом, не будучи в кайданах. Зовнішні кайдани перемістилися в середину людини і вона тішить себе ілюзією про власну свободу, навіть не знаючи про існування цих внутрішніх кайданів”.
Проте знаймо: в історії обмаль прикладів, коли б “верхи” йшли назустріч людям, рабовласники розковували, феодали розкріпачували, а “наші” олігархи, наприклад, милосерднішали, піклуючись про Україну.
Не діждемось! Варто надіятись лише на власні силу, мрію, ідею, розум і непогамовну боротьбу із вселенським та національним злом задля визволення, щоби Україна стала, нарешті, українською. Спроби подолати фатальну кризу таки завершаться успіхом. Але тоді, коли через національну освіту, культуру, правдиве Слово Просвітника, героїчний чин Воїна народ усвідомить справжню природу своїх зовнішніх та внутрішніх оковів, зрозумівши, що немає на світі огиднішої речі, аніж наручники.
На нинішнє покоління випала непроста місія остаточного звільнення українства від невільничого ланцюга. Пам’ятаймо, що українська Історія переживала й складніші часи, але Народ вистояв. “Хоч руки гризло нам кайдання, / Але душа не знемогла”, – писав Д. Павличко. Тож наш обов’язок – гартувати Дух Нації!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment