Соборність «листопадового чину»

Георгій ФІЛІПЧУК,
академік НАПН України
За сірими буднями “червоних” порогів пандемії проглядається світло далеких (понад столітньої давності) жовтнево-листопадових подій, які закладали підмурівок нашої Державності, торували шлях до проголошення Незалежності та Всеукраїнського референдуму 1 Грудня. Вітчизняний інформаційний простір, засмічений всіляким непотребом на кшталт того, чи пристане до очікуваного політичного новоутворення (очевидно, злоякісного) Разумкова група гордона-комаровського, не завжди здатен реагувати на подібні дати. Проте вони завжди були, є і будуть у споминах українства. Тому варто берегти через століття вікопомні діяння наших славних предків – державних і політичних діячів, воїнів, мистців, просвітників, творців і борців, що у непрості часи мужньо й гідно утверджували національну ідею, яку, як заповіт, сотворив і благословив Шевченко – “Свою Україну любіть!”

Такий перебіг думок супроводжує нас, коли згадуються події тих осінніх днів 1918-го, передусім 1 і 3 листопада у Львові та Чернівцях. Мусимо про це знати, оскільки вони навічно вплетені в соборний вінок Української Державності.
Сьогодні є особлива суспільна затребуваність говорити, висвітлювати, пропагувати життєтворчість і благородство чину тих, які вірою і правдою служили національній Ідеї. Адже істина в тому, що безглуздо політикам розпочинати історію національно-державного будівництва України з себе, для себе, під себе. Оскільки основи державності виборювалися багатьма поколіннями на всіх українських землях. Саме ці листопадові дні засвідчують про ті буремні часи, коли на коротку історичну мить вдалося матеріалізувати велику ідею національної Свободи, Державності.
Національно-визвольні рухи на західноукраїнських теренах (Галичина, Буковина, Волинь, Закарпаття) вписані славною сторінкою в творення української державності, утверджуючи соборність і суверенність віками розділеного чужинцями народу. Саме тоді на сесії австрійського парламенту (4 жовтня 1918 р.) українець С. Вітик заявив нечуване для тих часів, що “…Український нарід жадає для свойого національного життя між свобідними державами Європи сполучення всіх українських областей в Одну самостійну республіканську державу, яка стане независимою від усіх сусідніх держав”.
Очевидно, що з боку провідників тодішньої української Парламентської Репрезентації, зокрема Є. Петрушевича, К. Левицького, були деякі сподівання про отримання державності з рук австрійської влади, створивши “союз народів”. Австрійська орієнтація частини українських політиків насправді дуже шкодила справі творення державної самостійности. Адже інші народи (німці, угорці, південні слов’яни, італійці, румуни…) не тішили себе ілюзіями щодо здатності Австро-Угорщини вирішувати їхню державницьку долю. Тому політичний український провід став все більше схилятися до альтернативної концепції “з’єднання західноукраїнських земель із Наддніпрянщиною”. А тому вже тоді той же Петрушевич заявив про “найсвятіше для нас право на з’єдиненнє всіх українських земель в самостійну українську державу…”. З політичної трибуни висловлювалася неприпустимість злучення з Польщею, “заявляючи, що наша дорога не веде до Варшави, але до Києва і мусить піднести свій клич з’єдинення всіх українських земель в самостійній українській державі” (К. Левицький).
Саме ця велика ідея спонукала тодішніх політичних провідників скликати 19 жовтня представницькі збори з українських земель Австро-Угорщини й утворити Українську Національну Раду. Вона складалася з делегатів-українців в австрійському парламенті, галицьких і буковинських сеймів, національних політичних партій Галичини й Буковини. Її історичне значення полягало, насамперед, у тому, що Рада (69 делегатів) проголосила про створення Української держави, сформованої з українських земель Австро-Угорщини. І та ІІ статті цього доленосного документу проголошували, що “Східна Галичина з граничною лінією Сяну з влученням Лемківщини, північно-західна Буковина з містами Чернівці, Сторожинець і Серет та українська полоса північно-східної Угорщини – творить одноцільну українську територію і уконституйовується як українська держава”. Хоча голоси про негайне возз’єднання західноукраїнських земель з Великою Україною не отримали тоді більшості. Процісарські ілюзії, австрофільські настрої продовжували жевріти в політичному керівництві. Правда, в національному середо­вищі сформувалося військове крило (ЦВК) на чолі з Д. Вітовським, активним націоналістом – самостійником, що мав великий авторитет серед військових. Можливо саме завдяки йому та його соратникам Львів уранці 1 листопада замайорів синьо-жовтими прапорами, незважаючи, що агонізуюча імперія в особі намісника фон Гуйна застерегла українських представників, що вишколені німецькі та угорські військові частини “здушать прояв ворохобні у Львові”. Тим паче, що поляки, підтримувані США та Антантою, заявили про перехід Галичини під польське урядування. Уже 2-3 листопада планувався збройний виступ поляків. Тому, коли ми віддаємо належне Петрушевичу, Левицькому, Цегельському, Голубовичу та іншим тодішнім керівникам УНР, то не забуваймо, що вирішальну роль зіграли старшини УСС, Українська Генеральна Команда на чолі з Д. Вітовським, С. Горуком, які віддали накази військовим перебрати владу на місцях. Перед цим Вітовський заявив Левицькому, що справу слід робити тільки неодмінно зараз, бо якщо вночі не візьмемо Львів, то завтра його візьмуть поляки.
Отож, зранку 1 листопада Львів прокинувся під українською владою Національної Ради. На ратуші майорів синьо-жовтий прапор, піднятий 17-літнім Степаном Паньківським. Це воістину легендарна постать, яку мали б знати в сучасному молодіжному середовищі, у школах, ліцеях, гімназіях, університетах. Член Пласту, таємної “Драгоманівської організації молоді”, вояк (з 16 років) Українських січових стрільців, поручник Української Галицької Армії, який загинув у 19 років за Україну, воюючи з поляками. Славною є і його родина, яка присвятила своє життя українській справі. Батько – один із засновників наукового Товариства імені Т. Шевченка, а молодший брат – голова уряду УНР в екзилі, очолював українські студентські товариства в Празі, був заступником В. Кубійовича, членом уряду Я. Стецька. Натомість суспільство знає, як, зазначив минулого тижня професор Чернівецького університету Ю. Макар, про Космодем’янську, іменем якої продовжують називати вулиці українських міст. Тому хай не стає подібний абсурд перешкодою для нашої національної пам’яті. Згадаймо, коли національне військо без втрат заволоділо Львовом, а заступник цісарського намісника В. Децикевич передав владу від імені Австрії Українській Національній Раді. А стало це можливим лише завдяки тим відомим і незнаним українським борцям за волю свого народу. Цього ж дня з’явилися відозви, в яких зазначалося, що “Волею українського народу утворилася на українських землях бувшої австро-угорської монархії Українська Держава… Український Народе! Віднині Ти господар своєї землі, вільний горожанин Української Держави”. Згідно з наказом Центрального Військового Комітету 1 листопада українцям була передана влада без значного спротиву в більшості міст і сіл Галичини.
А на Буковині боротьбу очолив Український Крайовий Комітет, очолюваний О. Поповичем, який 25 жовтня (3 листопада) вирішив скликати віче українців. Проте 27 жовтня на крайових зборах румунів було заявлено, що Буковина є “румунською землею” і має бути об’єднана з Банатом і Трансільванією, повністю зігнорувавши історичні права українців. Хоча за переписом 1910 року на всій Буковині (Південній і Північній) проживало 38% українців, 34% румунів, 13% євреїв, 8% німців, 5% поляків, 1,3% угорців, а також незначна кількість чехів, словаків, вірменів, старо­обрядців, ромів та ін. Варто віддати належне українським студентам Чернівецького університету, які одразу 28 жовтня в Народному домі в Чернівцях прийняли резолюцію про підтримку ідеї заснування Української держави із українських земель Австро-Угорщини та її об’єднання в єдиній суверенній Державі – Україні, різко засудивши при цьому намагання румунських провідників, зокрема румунського духовенства, захопити українські землі. Дуже важливим були 5 та 6 пункти резолюції, у яких студенти “завзивають всю українську інтелігенцію і свідоме селянство до найскорішого організування українських сил” та закликають Українську Народну Раду зробити “найрішучіші заходи в справі перенесення всіх кадр українських полків на територію української держави”.
Гідним прикладом стала позиція Українського православного духовенства Буковини – прийнявши важливу резолюцію на своєму третьому з’їзді, підтримавши “однодушно” об’єднання всіх українських земель в одну українську державу, українське духовенство підтримало Українську Народну Раду як найвищу організацію і владу Українців, засудило посягання на українські землі з боку румунів, урочисто заявивши, що “буде всіма своїми силами боронити українські села і околиці Буковини і ніяк не згодиться на прилучення української частки до румунської держави”. Нарешті, в 4 пункті резолюції з’їзду було озвучено досить патріотичну позицію українських священників, які “зобов’язуються брати чинну і живу участь в зорганізованню буковинського українського народу в його визвольних змаганнях”.
1 листопада було оприлюднено заклик Буковинської делегації Української Народної Ради до українського населення краю взяти участь у Всенародному вічу 3 листопада, твердо окресливши позицію, що “ніякого Семигороду ми не знаємо і не хочемо знати. Нам наша Україна мати! Українська земля для українського мужика!.. Наша влада буде народна. Це ми осягнемо на своїй землі. Своїми голосами, а не чужими…”.
А вчительство Заставнівського повіту, підтримавши проголошення самостійної української держави, висловило рішучий протест проти “посягань будь то Румунів, будь то Поляків, на яку-небудь частину української території, постановило добровільно оподатковуватись на зібранє фонду національної оборони”.
3 листопада 1918 року багатотисячне віче заявило, що “український нарід чужого не бажає, але своєї рідної землі боронитиме до останнього… Віче бажає прилучення австрійської часті української землі до України”.
Проте не сталося. Поляки та румуни, маючи свої держави, зуміли знову поневолити українські землі. Боротьба тривала. Підтвердженням цьому є відозва (“Від хати до хати – з рук до рук”, грудень 1921 р.) Буковинської делегації Української Національної Ради за підписом її голови І. Семаки з промовистим Шевченковим закликом “Вставайте, кайдани порвіте!”. Звертаючись до Українського народу Буковини, проголошувалось, що румунський наїзник став систематично нищити весь національний і культурний Твій доробок, Твою Українську Православну Церкву замінив на румунську. Твої середні школи понищив, народні школи зрумунізував, Твоїх дітей не допускає вчитися на рідній українській мові, найкращих Твоїх Синів і Доньок або вигнав з Рідного Краю, або томить по тюрмах… Пам’ятай, що боротьба за волю є свята, що Ти за свій крок відповідатимеш перед історією. Твої славні подвиги або нікчемність осудять грядущі покоління.
“Перекладаючи” події столітньої давності на сучасну мову українських реальностей, усвідомлюєш значимість для часів нинішніх уроків минувшини. Їх не лише треба згадувати, пам’ятати, а й багато чому вчитися. Бо не можна не захоплюватися ідеалами і чином бездержавних українців, які, не маючи ні внутрішньої, ні зовнішньої політичної та мілітарної підпори, жертовно виборювали незалежну, єдину, соборну Україну.
Які ж уроки маємо засвоїти з національно-визвольних рухів часів української боротьби 1917–1921 років?
Найперше. Вони довели життєствердну істину, що найвищою цінністю буття Нації є СВОБОДА; що Людина, Народ можуть бути рабами, не будучи в кайданах, і можуть бути вільними навіть закутими. Цих ідеалів загальнолюдськості передова українська верства дотримувалася в найскладніші періоди буття нації. Їхня сутність у свій час обґрунтував відомий український просвітник-педагог Г. Ващенко. “Народ, – писав він, – шануючи свою національну гідність і захищаючи свою державну незалежність, не має права у будь-якій формі поневолювати інші народи”. Цю універсальну вартість ми завжди свято сповідували, проте, на жаль, дуже часто ця гуманна етика не отримувала (і не отримує) взаємності.
Друге. Ніколи, за жодних обставин не треба “привчати” українців, що на їхній землі можуть панувати “кращі” (замість “гірших”) чужинські держави чи імперії. Бо ідеалізація “ліберальніших” окупацій є отрутою для національної свідомості та згубою для державності.
Третє. Гідні вчинки, самопожертви, відданість українській ідеї, які проявляли військові, студенти, вчительство, духовенство, інтелігенція, трудовий народ у часи української революції заради “осягнення святої волі – свободи – національного ідеалу: злучення з цілим Великим Українським Народом”, є достойним прикладом для нинішнього покоління і мають стати в основі виховання Нації.
Четверте. Необхідно безперервно показувати суспільству, що на цьому благородному тлі патріотичного чину ганебними й антидержавними є дії сьогоднішнього обмосковленого попівства, яке служить не своєму народу, а кремлівській мамоні; частини інтелігенції, яка прямо й опосередковано, проте завжди запопадливо, обслуговує руськомірську ідеологію; тих військових, що на початку російсько-української війни зрадили Україну; тих політиків, які нині із сатанинською одержимістю, люто ненавидячи все українське, випрошують ласку в московитів за свою продажність.
П’яте. Очевидно, що події “листопадового чину” є повчальним уроком і для патріотичних сил в українському політичному та громадському середовищах. Бо кинутий клич єдності заради великої мети – творення соборної Української Держави спонукає до консолідації українства, не доводячи його роз’єднаність корисливими партійками (“до мишей”), до стану, коли постає безальтернативний вихід – піти в найми до олігархів. Тому Народ наділений правом запитати наступне: Якщо тоді українцям вдалося в надзвичай несприятливих умовах створити Українську Національну Раду з українських патріотичних сил, то хто і що зараз є перепоною для творення подібної й дуже затребуваної інституції?! Кому краще домовлятися з чужинцями, москвофілами, нуворишами, аніж зі своїми? Хто, насправді, управляє цими неукраїнськими “несолідарними” процесами, які є поза національними інтересами? Чому безглузде сидіння в парламенті (і не тільки), чванливий вождізм і дурний гонор стали фетишем та самоціллю багатьох “ура-патріотичних” глашатаїв? Чому окремі “вожді” весь час силуються окупувати національну ідею, ставши тромбом в українському національному кровообігу?
Шосте. Настає пора Правди. Усім варто запам’ятовувати озвучене сто років тому українськими провідниками визвольних змагань – “за свій крок відповідатимеш перед історією”.
Сьоме. Так, історія може навчати, але вона не вміє прощати. Досвід, виборений нашими попередниками в звитяжній боротьбі за вільну й незалежну Україну є для нас великою життєвою наукою. І треба сповна скористатися цим дарунком долі, щоби остаточно звільнити Українську Душу й Державу від зовнішніх і внутрішніх ланцюгів, на повний голос заявивши Світу, сказане нашими батьками, що “чужого не бажаємо, але свою рідну землю боронитимемо до останнього”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment