Ставлення до Української Мови – ставлення до України

Георгій ФІЛІПЧУК,
академік НАПН України

8 листопада відбулася онлайн-конференція “Без мови немає нації” з нагоди Дня української писемності та мови (організатори: ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка разом з ІПООД ім. І. Зязюна НАПН України, Національним педагогічним університетом ім. М. П. Драгоманова, Сумським та Слов’янським державними педагогічними університетами, Київською міською та обласними організаціями „Просвіта“ імені Тараса Шевченка). Просвітяни, вчені, письменники, педагоги обговорювали широке коло питань, пов’язаних із мовною політикою в Україні, важливою місією української мови в консолідації українського суспільства. Однією з визначальних рис цієї просвітницької академії була ідея О. Потебні про роль рідного Слова (“Думка і мова”): “Як окреме слово стоїть між людиною і природою, так мова стоїть між людиною, народом і природою, зовнішнім світом. Кожний народ обведений колом своєї мови… Мова є форма засвоєння світу людиною, пізнання світу, пізнання себе… Мова є справою божою і ніщо не може зрівнятися з нею. Немає нічого рівного мові, окрім самого духу; разом з духом мова підноситься до свого божественного початку… А тому ніхто не наділений правом укладати в мову народу те, чого сам цей народ у цій мові не знаходить”.
Справді, на цей божий дар рідної мови ніхто не вправі зазіхати, оскільки поза нею “живі” народи стають “мертвими”. Високе етичне призначення кожного – оберігати й зміцнювати цей духовний скарб Нації. Той, хто ігнорує природовідповідний принцип людського буття, накликає загрози й трагедії для свого народу, рідної землі. Очевидно, мав рацію доцент кафедри історії України Національного педуніверситету ім. М. Драгоманова, учасник бойових дій російсько-української війни Володимир Лущай, заявивши, що втрата української мови, русифікація Донбасу і Криму призвели до війни. На жаль, навіть найтрагічніше не засвоюється нами як жорстокий урок. Бо на восьмому році російської агресії Україна в багатьох сферах життєдіяльності так і не позбавилася постколоніального, совкового синдрому. “Завдяки” багатолітній недолугій гуманітарній політиці стають дедалі відчутнішими прогалини в боротьбі за людські душі, світоглядні цінності, духовні важелі впливу на свідомість. Так, соціологічні виміри останніх років засвідчують невиразну політику щодо української книги. Передовсім така оцінка опирається на згубну тенденцію неухильного скорочення тиражу книгодруку. 30-річчя своєї Незалежності Український народ зустрів новим “рекордом” – 0,25% книги на душу населення, що в понад 20 разів гірше європейських показників.
Один із критеріїв “здоров’язбереж­ного” середовища суспільства – забезпечення дитини, учня, студента, дорослого книгою. Проблема полягає не лише в мізерному забезпеченні нею населення, але й в різкому погіршенні ситуації з культурою читання, оскільки понад 56% громадян не читають книг. Соціально-економічний стан країни, зубожіння суспільства “винесли” питання культури, духовного розвитку за межі людських пріоритетів. Нещодавно проведені соцопитування Українським інститутом майбутнього висвітлили найбільш хвилюючі для українців проблеми: низькі зарплати і пенсії (38%); російська війна (32%); корупція (32%); тарифи (31%); пандемія (30%). У деморалізованій бідністю, воюючій країні важко надіятися на інші рейтинги суспільної уваги в шкалі ієрархії цінностей. Така ситуація є передусім зручним плацдармом для кремлівських інформаційних холдингів, а також для їхніх філій на кшталт “наш-телеканалів”, щоби маніпулювати антиукраїнськими темами, зокрема і на мовному грунті. Запам’яталося, з якою майже фізіологічною радістю “мураєво-ньюс-ванівці” підсумовували “власне” вивчення громадської думки щодо необхідності захисту державної мови в Україні, оскільки за їхніми результатами 97% респондентів заявили, що вона не потребує ніякої захищеності, і лише 3% вважають, що їй необхідний захист. В унісон цьому “волевиявленню” потакають штатні завсідники-політологи олігархічних телеканалів типу “карасьових-кулікових-співакових“, одні заявляючи про свою “прінціпіальную позіцію разговарівать только на руськом”, інші, що питання мови не на часі, а головне, коли буде гаряча вода, яка консолідуватиме, об’єднуватиме, посилюватиме суспільство. Ці та інші нісенітниці мусуються вкупі з абсолютно провокаційними тезами, які підпадають під кримінальне право, що нібито серед українців на Західній Україні побутує думка, що “це не наша війна”. Хоча всім достеменно відомо: військові, воїни з усіх країв та областей щоденно вмирають за Україну, яку обліпили з різних боків москвороті паразити та україноненависники разом з нуворишами-олігархами, продовжуючи обезкровлювати народ і державу.
Прикро, що просування руськомірських наративів безкарно здійснюється “доморощенцями”, які повністю утримуються тими ж олігархічними фінансово-промисловими групами. І то є брехнею, коли заявляють про невтручання власників у редакційну політику телеканалів. Хоча, насправді, їм воно й непотрібне, бо підібраний персонал настільки приручений, що й так запопадливо глядить лише в рот господарю, добре вивчивши його смаки та вподобання. А коли достовірно відомо з якого тіста зліплені ці пани-господарі, то марно сподіватися на їхню підтримку української мови, національної культури. Бо це не Чикаленки, Шептицькі, Терещенки чи Ханенки. Оскільки головна мета, яку переслідує дюжина “українських” глитаїв із списку журналу Forbes, – сформувати в створеній ними ж олігархічній моделі держави роз’єднаний, напівсвідомий, напівосвічений, зубожілий народ, де патерналізм і милостиня є вищим проявом “гуманізму”. Такими легше управляти, помикати, володіти, обмінюючи свободу на “дарований” хліб.
А ще їхньою забаганкою є “приручення” інтелігенції, воліючи, щоби вона знаходилася в такому стані, коли змушена підтанцьовувати під їхню музику, особливо під час виборчих “заїздів”. У той час невеликій частині стурбованих “нациків” відводиться роль методичних “плакальщиків” за рідною мовою, культурою, історичними святощами, водночас переконуючи суспільство про неформатність таких вартостей. Кожен рік нам дозволяють занурювати себе й подібних у нішу “кирило-мефодіївців”, згадувати Нестора-літописця, писати український диктант, проводити конкурси, “призначати” шевченківських лавреатів однойменним і водночас “безіменним” комітетом, який чомусь схильний “губити” дорогою навіть Шевченків образ. Але, насправді, українська справа стоїть на місці. Бо концентрований вираз поваги до державної мови, усвідомлення її значущості для Нації, міститься не в гучній фразеології політиків, а в мізерному бюджеті країни на культуру, мову, книгу. Саме в ньому має бути передбачено фінансування комплексу заходів по “наданню підтримки громадським ініціативам щодо поширення і популяризації української мови, підвищення престижу її використання в усіх сферах суспільного життя”; проведенню інформаційної кампанії, спрямованої на збільшення інформаційно-довідкового контенту українською мовою в українській Вікіпедії, інтернеті; на значне розширення мережі центрів вивчення державної мови. Адже все це передбачено Стратегією популяризації української мови до 2030 року “Сильна мова – успішна держава” (розпорядження КМУ від 16.12.2020 р. № 1585-р).
Уже який рік не вдається змінити на користь української мови книговидання в різних сегментах знань, професій, вікових та соціальних груп. Загальний баланс складає третину україномовної і майже дві третини російської книги, зокрема: дитяча література (41% – українська, 57% – російська); науково-технічна (29% / 69%); бізнесова (28% / 70%); художня (27% / 60%); духовно-світоглядна (10% / 88%); інформаційно-комп’ютерна (1,35% / 98,38%). Такою ця позиція була при зміні влади 2019-го, нічого посутнього не сталося й нині. Особливо боляче за показник у сфері ІТ-технологічної літератури – абсолютний параліч і повна капітуляція перед московським контентом.
Лише один із прикладів. Україна може гордитися видатним (майже не знаним на своїй батьківщині) ученим-винахідником Любомиром Романківим (Жовква, Львівщина). Без нього не уявляємо створення Стівом Джобсом свого першого комп’ютера. Романків нагадує, що “коли включається комп’ютер, то одразу працюють 7 моїх патентів, а ще 7, коли набираємо першу букву”. Усього 67 патентів, 150 винаходів у цій сфері. Розробив магнітні головки, які значно тонші волосини, для збереження неймовірних обсягів інформації. Винахідник світу, який знаходиться у Націо­нальному залі слави (Вашингтон). Таким же знаковим творцем у цій сфері є і виходець з Буковини Стів Возняк, який з 2000 року входить до цього ж Національного Залу Слави Винахідників. Адже саме він, друг і соратник Джобса, почав конструювати перший в історії персональний комп’ютер.
Ми не реципієнти, а донори й творці світової культури, які не мають права нехтувати своїми духовними надбаннями, мовою, традицією, історією. Не уявляю, як можна “політично” пертися в Європу, викинувши узбіч власний національний доробок, ослаблюючи когерентність національного поля, віддаючи на поталу рідну (державну) мову, використовуючи “язик” колонізатора, впавши в безпам’ятство, споживаючи руськомірські “цінності”. Суспільне обурення стосується не кухонних домогосподарок, а патентованої “еліти”, яка керує, управляє, навчає, володіє й презентує Україну в світі.
Але якщо цивілізована Європа, куди ми так прагнемо, розуміє значущість мови для сили і єдності держави, то чимало наших політиків мислять категоріями, закладеними Сталіним, Кагановичем, Постишевим, Маланчуком, Путіним… Бо саме так можна оцінювати нещодавнє рішення восьми членів комітету ВР України з питань освіти, науки та інновацій, які підтримали повернення для іноземців російської мови (замість державної) в університетах!? Певен, що такі продажні й нікчемні антинародні вчинки осудять нинішні й грядущі покоління українців. Боротьба за Волю й Українську Мову є святою. Зрадникам, колаборантам і запопадливим “офіціантам” не місце в українській владі.
Якщо законодавство визначило, що “Мовою освітнього процесу в закладах вищої освіти є державна мова” (стаття 48), тож за чиїми тоді правилами, в чиїх інтересах граємо?
Хоча й так очевидно, оскільки “скабєєво-соловйовсько-кісельовські” пропагандони Кремля журити цих нечестивців не збираються. Отакими “своїми” політиками часто утрамбовані вищі органи влади, які не перестають марити потребою “работать над созданием русскоязычия в Украине, открыть институт русского языка в Институте языкознания им. Александра Потебни Национальной академии наук Украины, чтобы работать над созданием русскоязычной Украины уже как собственного явления”. Свого часу від цієї напасті застерігав Тарас Шевченко: “Схаменіться! Будьте люди, Бо лихо вам буде”. Прикро, що на такі дії всевладців реагує лише громадськість, бо складається враження, що ті державні органи, які відповідають за конституційність функціонування української мови, сидячи на шиї народу, нібито пішли на вакації.
М. Драгоманов 130 років тому писав про подібних так: “Наші українські національники, хоча на словах і бунтують проти Москви, а на ділі живуть московськими думками і московськими способами думати, навіть не дуже перелицьованими”.
На мить уявляю Францію, в якій “Міністерство культури і французької мови” не зреагувало б жодним чином, коли б в її університетах запроваджували замість французької державної німецьку чи італійську мови. Проте там, на щастя для них, відповідно до Конституції Франції і “Закону Тубона” від 1994 р. французька мова – основоположний елемент ідентичності й національне надбання Франції, є мовою викладання, трудових відносин, торгівлі, державної служби, обов’язковою в рекламі, написах, оголошеннях, маркуванні, публічних заходах… І не менш важливо – міністр культури і французької мови та всі інші міністри, депутати повсюдно спілкуються (і вдома також!) ріднодержавною мовою. А в Україні, серед цього допоки терплячого народу, чомусь розповсюджена практика серед вищих посадовців “використовувати” державну мову як просту формальність (а не цінність), як ключ-інструмент до ларчика влади; запрошувати на відповідальні посади зарубіжних і свійських “професіоналів”, ще й до того кривощелепних, які ні працювати, ні розмовляти. Хіба що мурликати під шансонову “мурку” та спритно цупити все, що попадає під руки. Жаль, що так і нічому не навчились.
Адже історія засвідчує, що з приходом поневолювачів на українські землі завжди першою уярмлювалася рідна мова, а чужинська (особливо московська) перетворювалася на засіб досягнення ворожих для українства завдань. Сьогодні воююча проти нас Росія ухвалила Стратегію національної політики до 2025 року щодо захисту, розвитку і експансії в освітньому просторі російської мови. Отож Україна на рівні влади і громадянського суспільства зобов’язана зробити все для захисту й утвердження державної мови як гаранта політичної незалежності й національної ідентичності.
Це аксіоматичне право. На цьому вибудовано всю політику державотворення європейських країн. Ті ж поляки (як і французи), наприклад, законодавчо утвердили і свято дотримуються як національної заповіді, що польська мова є основним елементом національного самовизначення та найбільшим багатством національної культури. Українці також зобов’язані, врахувавши історичний досвід, усім миром, силами, засобами захищати й зміцнювати національну самобутність, рідну Мову, а, отже, державність. Це не удаване й надумане завдання Нації, оскільки боротьба ворогів-московитів та інших зайд проти нашої мови мала на меті знищення українського народу, його ідентичності. Лінгвоцид (мововбивство) був ефективним інструментом нищення української народності. Тому особу, інституцію, владний чи публічний орган, які гальмують процеси по зміцненню авторитету української мови (часто протидіючи), слід уважати недругами Українського народу. Такий підхід і є нашим законним правом захисту української державності й ідентичності. Гадаю, що настав час, коли необхідно обов’язок захисту Державної Української Мови формалізувати законодавчо для кожного громадянина та публічного інституту, поставивши її в один ряд (Конституційно!) нарівні з державними символами України – Державним Прапором України, Державним Гербом України, Державним Гімном України. Тоді й справді “покажем, що ми, браття, козацького роду”.
Нині вже й нібито ніхто та ніщо не заважає. Промосковські комуністи опинилися поза законом і парламентом, “патріотів” на телеканалах “хоч греблю гати”. Усі карти в руки, щоби чинити добро й звеличувати українську мову. Але якщо для цього тонка “кишка” в деяких владців, які відповідають за мовну, гуманітарну, інформаційну політику, то чому вони мають бути при “кермі”. У кращому випадку вони мають “сидіти” на призьбі. Оскільки ставлення до Української Мови, національної культури є тотожним ставленню до України. Вона є тим бастіоном Української держави і Нації, який ніколи не можна здавати, особливо це мають усвідомлювати постколоніальні народи, до яких належать і українці. Важливо, щоби “підвищенням ролі української мови як національної цінності” (Стратегія національно-патріотичного виховання молоді) переймалися передусім всі передні ряди нації – влада, політики, інтелігенція.
Але попри всі труднощі й негаразди Україна й українці вже ніколи не зійдуть зі шляху утвердження національної ідентичності, що твориться національною культурою, історичною пам’яттю, традиційною вірою і Рідною Мовою. Дослідження, проведені Інститутом української мови НАНУ спільно з Ґіссенським інститутом славістичних студій (Німеччина), показали, що українська мова дедалі впевненіше відвойовує свої позиції. На запитання “чи згодні ви з твердженням, що українська мова є одним з атрибутів державності України?” ствердно відповіли майже 80 відсотків. Мова стає нашим оберегом, дороговказом, націє­творчою енергією. Адже однією з причин втрати територіальної цілісності України було ігнорування в Криму і Донбасі питань захисту та розвитку україномовного світу, підтвердивши умовивід О. Потебні – без знань і поваги до української мови українські устремління виявляться збудованими на піску. Бо спочатку на мовно-культурному фронті програли душі людей, а потім і землю. Тому Українська мова, будучи основою формування національної ідентичності, мусить дедалі впевненіше утверджуватися в суспільному просторі як пріоритет державної політики і головний складник національної безпеки. Цю відповідальну духовну працю слід розпочинати з найбільш раннього віку, з дошкільної установи, коли дитина поперек, а не вздовж лави лягає.
Україна за всіма світовими стандартами є мононаціональною державою (останні соціологічні дослідження – 90,6% громадян визнають себе українцями). І найдорожчою ріднодержавною Мовою для нас є Українська. Бо “хто горнеться до чужого, / Того Бог карає”, – писав видатний просвітник Сидір Воробкевич.

Георгій ФІЛІПЧУК

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment