Святослав Максимчук: “Я не продавався. І не продамся”

Правдиве свято до людини приходить лише по трудах праведних. Так було, тому й мусить саме так бути, якщо маємо творчу свою працю за щиру молитву. Хоча доста часто можна почути: “І що з тої молитви? Що вона дає?!” Або ще й таке мудрагель підкине: “Ага! Стріляють одне в одного й дуже моляться, щоби влучити…”. Але ж один цілиться, захищаючи свою землю від нападника! Натомість отой другий може молитися тільки Злу. Хіба комусь дозволено це не розуміти?! Особливо, якщо берешся за роботу зі словом.
А з іншого боку, невже справді так тяжко збагнути сьогодні, що було б із людством, якби люди не знали молитви?! Себто, просто не вміли б сердечно спілкуватися з Господом або Матінкою Божою?! Чи вціліла б у війнах наша планета? Чи збереглося б життя на ній?! Адже ми створені “за образом і подобою…”, відповідальні за Всесвіт.
Народний артист України Святослав Максимчук якнайщиріше молиться Слову вже понад 60 літ, усвідомлюючи своє покликання саме у служінні історичній правді та мистецтву спілкування зі слухачами. Це про нього видатний поет і дипломат, Герой України Дмитро Павличко сказав: “Я вважаю, що Святослав Максимчук є театром, але він так само є пам’яттю української літератури. Я – франкознавець, але коли наслухався Святослава Максимчука, до певної міри співавтора великої поезії, я сам починав перечитувати поновому поеми Івана Франка, поеми “Кавказ” і “Марія” Тараса Шевченка”.
Та ось театр і пам’ять літератури в особі Святослава Максимчука подарував українському читачеві, за благородної підтримки “Видавництва Старого Лева”, ошатну книгу “Мозаїка спогадів”. “Книжка спогадів від народного артиста України Святослава Максимчука, майстра художнього читання, актора театру імені М. Заньковецької у Львові, – сказано в анотації, – мозаїчно відображає життєвий та сценічний шлях становлення митця, карбування Слова великої літератури через його неабиякий вплив на слухача; показує процес формування його національної та громадянської свідомости у колі відомих представників шістдесятницького руху…”
Навряд чи можна перебільшити цікавість рівненців – літераторів, усієї просвітянської громади й просто читачів – до презентації книги спогадів земляка, що відбулася нещодавно в Рівному. До того ж, у просторому залі обласної бібліотеки її представили, разом із господинею пані Валентиною Ярощук, обласний голова Сергій Кондрачук, народна депутатка України Софія Федина та добірне гроно тутешньої інтелігенції. Але як було засумніватися в тому, що на всіх бажаючих волинян отих прецікавих спогадів Артиста не вистачить?!
Театр одного актора, започаткований Святославом Максимчуком ще понад пів століття тому, – єдиний у своєму роді. Маючи у декламаторському репертуарі прекрасні твори Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, Івана Котляревського, Лесі Українки, Степана Руданського та багатьох інших класиків української літератури, він самовіддано поринув у драматичний світ героїв Івана Франка. Так народжувалися незабутні моновистави “Мойсей”, “Похорон”, які просто потрясли напрочуд яскравим, динамічним виконанням і актуальністю розгорнутих історичних панорам. Максимчукові пощастило настільки наблизити до аудиторії, що чи не кожен із присутніх мимоволі відчув особисту відповідальним за долю України.
Поява мистецьки зрілої, цілеспрямованої особистості, котра несла суспільству ідеї національної самосвідомості, в радянський час вважалася небезпечною… Тож можна тільки уявляти собі, які тарапати довелося долати акторові, аби не загнати себе в глухий кут суто сценічної деградації, не розчаруватися в покликанні, заповіданому Франком.
Але не був би актор Максимчуком, якби здався на милість узурпаторам ідеології “уселюдського братерства”! Усі ці роки він цілеспрямовано й наполегливо вдосконалював майстерність сценічного перевтілення, освоював колосальну спадщину народної творчості, збагачував репертуар набутками майстрів красного письменства. Тому й величається, натхненно дзвенить його патріотичне слово по обидва боки Атлантики!
Можна переказати чимало повчальних, трагічних і смішних епізодів, образно й майстерно поданих у спогадах, проте зупинюся на одному, характерному для епохи майже півстолітньої давності.
“У 20х числах листопада мене викликав на розмову директор театру й ознайомив із листом, що надійшов за підписом секретаря парткому фізикомеханічного інституту В. Гордієнка, і запропонував написати пояснювальну записку. Звичайно, я таку записку написав. Та цього виявилося замало. 30 листопада збираються відкриті партійні збори театру ім. М. Заньковецької, бо я не був членом КПРС. На цих зборах розглядають мою “політичну незрілість і невміння орієнтуватися в ситуації”.
Прикметно, що Максимчук подає поряд і протокол зборів, і виступи колег, а завершує епізод пропозицією: “Отримавши на руки цей документ із Державного архіву Львівської області, я перечитав його багато разів, а оскільки не все записано, що промовляли ті, хто виступав, я дозволю собі з пам’яті зробити маленьку реконструкцію окремих виступів. Бо ці моменти закарбувалися в моїй пам’яті назавжди”…
Реконструкція багато що пояснює. Але про все це найповніше розповість мемуарна книга народного артиста. Тож не втратьте нагоди придбати її!
Чи на гастролях в Едмонтоні (Канада), чи мандруючи з Детройта до Чикаго (США), Святослав завжди відчував над собою зорю національної гідності, яку засвітив йому Іван Франко. Саме вона не давала (і не дає, як зізнається автор у спогадах) підупасти на творчому шляху. Щоправда, у неперевершеному діапазоні репертуару актора повнокровно б’ється живе слово таких титанів духу, як Василь Стефаник і Володимир Cамійленко, Василь Барка і Євген Маланюк, Генріх Гайне і Євген Плужник, Іван Світличний і Василь Симоненко, Ліна Костенко і Дмитро Павличко і ще багатьох вітчизняних і зарубіжних митців.
Коли не можна було ходити до людей ані з Василем Симоненком, ані з Ліною Костенко, Максимчук виходив із “Моїм Дагестаном” Расула Гамзатова – українською, ясна річ. І тоді сміявся над бюрократичним партпотороччям Абуталіб, і вперто чекав на слушну нагоду Шевченків “Кавказ”…
Здійснена понад двадцять п’ять років тому львівською телестудією постановка за поемою І. Франка “Похорон” (режисер В. Гребенніков) стала своєрідною віхою у творчому житті Майстра. А згодом, ідучи за вимогою часу, телестудія “Міст” зняла відеофільм за поемою І. Франка “Мойсей” (режисер В. Миронюк) та відеофільм за поемою Є. Плужника “Галілей” (режисер Неля Пасічник).
Отож є що згадати улюбленцеві слухачів художнього слова! Є від чого й ґречно застерегти молоду генерацію.
“Мозаїкою спогадів”, щойно презентованою у переповненому залі Рівненської обласної бібліотеки, народний артист України Святослав Максимчук продовжує свій шлях упевненої, звитяжної боротьби за Правду і Красу, за повносилля українського мистецтва слова, покликаного захистити “малих отих рабів німих”…”, – наголосила народна депутатка Софія Федина.
Як вельми радісно посвідчила пані Валентина Ярощук, терпляче очікуємо на другий том яскравих, дивовижно хвилюючих Максимчукових спогадів. Адже настільки життєдайної, правдивої літератури дуже й дуже не вистачає нашим середульшим читачам.
На завершення цієї мистецтвознавчої оповіді – моя акробалада, подарована Святославові Максимчуку до дня його мужнього 85річчя:
Сьогодні Світ у м е н е на д о л о н і –
Він мовби яблуко, що жде свого їдця.
Я з н а ю, що не всі зі мною згодні
Та не схитне любов невизнаність оця.
Отець Небесний все нам дав для щастя.
Себе, як Сина, Заповів на с п и т.
Лиш не схилилось людство до причастя,
А согрішило! Господи, прости…
В моєму серці – я б л у к о, як с л о в о.
Мені призначено зріднити Дух і Світ.
Але бридка безбожництва обмова
Катрупить д у ш і ще з дитячих літ.
Сумлінню протиставивши безвір’я,
Ич, як імперськи вгризлось надвечір’я!
Мистцю не треба л а ж і позолот
Чимраз огиднішій ув суєті москальній.
У нас мета: к р а с о ю стерти з л о,
Котре тирлує Світ невігластва оскалом.

Віктор ГРАБОВСЬКИЙ

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment