“Республіка духовних потрясінь, озера сині, Небеса на злоті…”
Василь Старун – автор поетичних збірок “Абетка світла”, “Сніг ополонок”, “Столітній знак”, “Кора нації”, “Безвісти живий”, “Душа змії”, “Намистина мостів” та ще десяти. Цьогоріч вийшла друком книга “Золотий перетин води”.
– Діду, сідайте!
– Та мені до Данилівки…
– Ну то шо? Сідайте вже!
– О, Оленко, тут мене підвезти хочуть, я потім зателефоную…
О. Б.: Раз на місяць ти раненько з’являвся на порозі нашої з мамою луганської однокімнатки з торбинкою віршів. У прямому сенсі – з полотняною торбинкою, повною рукописів. Ми пили чай і говорили про поезію. Потім ти йшов далі – одному тобі відомими дорогами. Щоб увечері повернутися до своєї Данилівки. До кузні, господарки і дбайливо прошитих зошитів із віршами. Що вело тебе за будьяких пори і погоди до Луганська, а подеколи й далі – до Києва?
В. С.: Оце вже 54 роки минуло, як написав першого кострубатенького віршика. Полотняна торба з’явилася десь усередині 70х, після п’яти років навчання в “академії” Миколи Мірошниченка (відомий поет, перекладач, паліндроміст. – О. Б.) – людини знаної в поетичному світі України, Європи, та й світу, що про неї варто написати велику книгу…
Позаяк у селі ані обговорювати поезію, ані ділитися своїми екзерсисами не було з ким, то шлях мій пролягав до Луганська. До Миколи, до тебе, Оленко, до Євгена Марголіта, Михайла Біленького, Віктора Філімонова…
На той час у педінституті я вже не навчався – довелося хутенько “закосити” під академку, аби сховатися від КДБ (“контора” хотіла зробити з мене свого агента в студентському середовищі, то я махнув рукою на диплом – і гайда до рідного села, працювати в кузні, а вечорами – вірші писати). Позбувшись уваги кадебістів, я гуляв, де хотів і з ким хотів. Частенько їздив до Адріянополя, де мешкав Василь Голобородько. Через нього зазнайомився з “Київською школою поезії”: В. Ілля, Валентина Отрощенко, М. Воробйов, В. Кордун… Пізніше заприязнився з Павлом Мовчаном, В. Герасим’юком, І. Малковичем, І. Римаруком…
Але всі дороги незмінно вели до… та ні, не до Риму – до рідної Данилівки…
О. Б.: Якось ти цитував мені свого тата: “А він (тобто ти) все куре та пише, куре та пише…” Як воно – бути поетом у селі?
В. С.: Та як… Поетом у селі бути важко – і психологічно, і матеріяльно. Бо ж справжня Поезія не може служити ні Неронові, ні Калігулі. Я, звичайно, не почувався Овідієм, якого знав цілий світ. І мене – крізь ширму свого невігластва — не помічали однокласники. І 220 рублів мені в кузні не платили: “Ото віршики шкрябаєш – гонорар і отримаєш!”. Направду, мені видається, поетом варто бути тільки в селі. Лише там ти нікому не потрібен – ні за “совка”, ні тепер…
А от Україна мені потрібна завжди. І мова наша, якій мало не десять тисяч років. Один із моїх рукописів називається “Слобожанський словник Української Мови Арія”.
Зрештою, на мою думку, Поезії немає місця зараз ані в селі, ані у місті. Немає місця Сім’ї. Талантові. Творчому геномові…
Змінити кут сприйняття суспільних зв’язків здатні лише Український Президент, Українська Влада. Може, завтра…
О. Б.: Деякі “колеги з літцеху” вважали тебе, скажімо так, диваком. Надто ті, що славили “партію Леніна” під опікою “кураторів” з обкому та КДБ. Що це за історія з “дивацтвом” і КДБ?
В. С.: “Дивак”, бо писав “не так, як усі”. А ще – бо відмовився “стукати”. “Та зроби їм вже, що вони там від тебе хочуть, то й перестануть тебе терзати. Книжечку видадуть, роботу легшу дадуть…” Отако нашіптували з усіх боків “доброзичливці”. Один із них писав до “контори” – і не лише на мене – “рецензії”, в яких боровся з націоналізмом і “реалізмом без берегів”.
Якось наш мудрий і людяний Микита Антонович Чернявський (на той час – голова Ворошиловградської обласної організації СПУ. – О. Б.) – тихенько віддав мені одну з таких “рецензій”, сказавши, кого слід стерегтися. Ти, Оленко, його знаєш.
О. Б.: Знаю. Він і на мене, й на інших українських авторів “рецензії” писав…
В. С.: Багато з тих, хто писав про “партію Леніна”, нині пишуть про національне відродження. “Перевзулися” просто в польоті…
О. Б.: Оце згадала твого тата, і спливла у пам’яті загадкова історія твого народження та походження…
В. С.: Мій тато Володимир Іванович з поважного роду: на перетині ХІХХХ століть його дід, а мій прадід, був сільським головою в Бараниківці, що на Біловодщині. Старун у тлумачному словнику Бориса Грінченка – “рассуждающій какъ старікъ”: “Найпаче про старунів, що люблять старувать, кажуть, що вони не так старі, як давні”. По батькові мій рід походить від писарів Лубенського козацького полку.
Батько чи не єдиний зпоміж п’яти братів (а всього дітей у родині було семеро), хто багато досягнув – усупереч суспільним та ідеологічним перешкодам. Гадаю, з нього міг бути чудовий міністр освіти чи сільського господарства. Та мусив переховуватися від переслідувань сталінських посіпак втечею на Фінську війну, а затим – і на Другу світову. Під Великими Луками опинився в полоні, поневірявся у концтаборах. Повернувшись додому, пішов працювати. Ні, не за фахом, тобто у школі. Хто ж недавнього військовополоненого, від якого примусово відмовилися родичі, пустить виховувати “майбутніх будівничих комунізму”? Та, маючи освіту не лише педагога, а й зоотехніка, “ворожий елемент” працював і завфермою, й головним зоотехніком…
Саме тоді у Потівці (Первомайці) з’явилася моя майбутня мати, Стефанія Андріївна Тарабанська. Приїхала вона аж зпід РавиРуської, разом з двома синами. Її чоловік воював у боївці УПА, був заарештований, дістав 25 років і карався у Карлагу. Вона ж, аби не занапастити весь рід, утекла на Слобожанщину. Так я і з’явився. А тримісячним винесла мене мати в кожусі й віддала татові. От і була в мене ціле життя інша мама – батькова дружина Галина Петрівна. Вона була доброю до мене. Своїх дітей у неї з батьком не було, то, мабуть, це була певна домовленість зі Стефанією Андріївною про дитину…
О. Б.: І жодного разу ти свою першу маму не бачив?
В. С.: Ні, не бачив. Якось у четвертому класі покликали мене з уроку, мовляв, до тебе гості. То були материні родичі, їхали до сусіднього села – там багато лемківпереселенців лишилося. Певне, мати просила на мене подивитися. То вони передали мені на словах від неї вітання, та й подались. А я, приголомшений, почвалав до класу…
Вже коли матері не було на світі, знайшли мене брати – Володимир і Мирон, ми листувалися. Їх вже теж немає…
О. Б.: Твоя поезія – потік, із якого несила виринути. Як ти сказав: “Плин часу і простору, темної любові й світлої ненависті”. Це світ нашої бАтьківщини в обіймах України. Це кров коріння. Фантастичний сплав. Як ти сам називаєшся? Неоромантик? Імпресіоніст? Чи, за В. Герасим’юком, неомодерніст?
В. С.: Всілякі “ізми” – породження матеріальності світу. Поезія ж – відчуття душі, поєднання майже непоєднуваних лексем, ритм і музика, контрапункти, безліч варіантів – не мільйони, мільярди… Між Природою і Людиною живе Мова. Свята Трійця… Поезія – все. Все – не Поезія…
О. Б.: Якщо вчився, то в кого (крім “академії” Мірошниченка)? І ще: самобутній – від “бути самому”?
В. С.: Нерідко писання, дитячі писання, починаються з любові до дівчинки. У мої часи, як правило, на рік молодшої. Муки творчості призвели до появи немічнобезтілесного “вірша”. Було це… ага… 26 лютого 1967 року.
Зайшов в українську мову і дисциплінувався (“ні дня без рядка”, в моєму випадку – ні дня без вірша), відколи зустрівся з Миколою Мірошниченком. Він і навчив мене “бути самому” – не лише у віршуванні, а й у житті…
О. Б.: Я вигадала собі твоє життя. І з цим живу понад 40 років. А як насправді? Син далеко. Такесяке господарство, такасяка пенсія… Друзі – Петро Біливода, Микола Мірошниченко — які вже за небокраєм… І війна – мало не під боком… Де там місце поезії?
В. С.: Син і невістка далеко, і троє онуків – у віконці вайбера, і ми з дружиною в Данилівці – центрі України й Землі… І зраджений луганською елітою Петро Біливода – в сузір’ї Оріона, на святих зірках Аріїв… І десь там Микола Мірошниченко – великий поет, другтовариш мало не половини слов’янського і мусульманського культурних світів… Та тішуся з того, що у цей смугастий час не уриваються ниточки: Василь Герасим’юк, Іван Малкович, Тарас Федюк, Любов Голота, Олена Бондаренко, Степан Процюк… Когось не назвав, та тримаю при душі…
“Тримайся” – кажуть. Я тримаюся. За самописку. Своєму й чужому червакові розвиднюю очі. Хай побачить те, що й має угледіти чиста душа, не втрачена для Природи, естетично врівноважена і розумна…
О. Б.: Скажи про війну. Вона день і ніч ходить поруч. Про героїв – їх, ти говорив, багато у ваших краях.
В. С.: Щодня і щоночі війна ходить у кожному з нас. Серед героїв багато – за віком – моїх дітей. Не кожен із них живий і здоровий. Сьогодні для них є найбільшою нагородою Тиша і Велич, Прихильна Любов і Рясна Калина в кожному серці.
О. Б.: Що нас тримає на світі?
В. С.: Понад усе нас тримає життя Неповторного Голосу – Мови України.
…Моя Ріка стоїть в усій красі рясні дощі рясніють по росі душа злітає і торкає плоті озера сині Небеса на злоті…
Розмовляла Олена БОНДАРЕНКО
Перші дні листопада 2021 р.