Свої: Василь Старун, голос нашої Мови

“Республіка духовних потрясінь, озера сині, Небеса на злоті…”

Василь Старун – автор поетичних збірок “Абетка світла”, “Сніг ополонок”, “Столітній знак”, “Кора нації”, “Безвісти живий”, “Душа змії”, “Намистина мостів” та ще десяти. Цьогоріч вийшла друком книга “Золотий перетин води”.

– Діду, сідайте!
– Та мені до Данилівки…
– Ну то шо? Сідайте вже!
– О, Оленко, тут мене підвезти хочуть, я потім зателефоную…
О. Б.: Раз на місяць ти раненько з’являвся на порозі нашої з мамою луганської однокімнатки з торбинкою віршів. У прямому сенсі – з полотняною торбинкою, повною рукописів. Ми пили чай і говорили про поезію. Потім ти йшов далі – одному тобі відомими дорогами. Щоб увечері повернутися до своєї Данилівки. До кузні, господарки і дбайливо прошитих зошитів із віршами. Що вело тебе за будьяких пори і погоди до Луганська, а подеколи й далі – до Києва?
В. С.: Оце вже 54 роки минуло, як написав першого кострубатенького віршика. Полотняна торба з’явилася десь усередині 70х, після п’яти років навчання в “академії” Миколи Мірошниченка (відомий поет, перекладач, паліндроміст. – О. Б.) – людини знаної в поетичному світі України, Європи, та й світу, що про неї варто написати велику книгу…
Позаяк у селі ані обговорювати поезію, ані ділитися своїми екзерсисами не було з ким, то шлях мій пролягав до Луганська. До Миколи, до тебе, Оленко, до Євгена Марголіта, Михайла Біленького, Віктора Філімонова…
На той час у педінституті я вже не навчався – довелося хутенько “закосити” під академку, аби сховатися від КДБ (“контора” хотіла зробити з мене свого агента в студентському середовищі, то я махнув рукою на диплом – і гайда до рідного села, працювати в кузні, а вечорами – вірші писати). Позбувшись уваги кадебістів, я гуляв, де хотів і з ким хотів. Частенько їздив до Адріянополя, де мешкав Василь Голобородько. Через нього зазнайомився з “Київською школою поезії”: В. Ілля, Валентина Отрощенко, М. Воробйов, В. Кордун… Пізніше заприязнився з Павлом Мовчаном, В. Герасим’юком, І. Малковичем, І. Римаруком…
Але всі дороги незмінно вели до… та ні, не до Риму – до рідної Данилівки…
О. Б.: Якось ти цитував мені свого тата: “А він (тобто ти) все куре та пише, куре та пише…” Як воно – бути поетом у селі?
В. С.: Та як… Поетом у селі бути важко – і психологічно, і матеріяльно. Бо ж справжня Поезія не може служити ні Неронові, ні Калігулі. Я, звичайно, не почувався Овідієм, якого знав цілий світ. І мене – крізь ширму свого невігластва — не помічали однокласники. І 220 рублів мені в кузні не платили: “Ото віршики шкрябаєш – гонорар і отримаєш!”. Направду, мені видається, поетом варто бути тільки в селі. Лише там ти нікому не потрібен – ні за “совка”, ні тепер…
А от Україна мені потрібна завжди. І мова наша, якій мало не десять тисяч років. Один із моїх рукописів називається “Слобожанський словник Української Мови Арія”.
Зрештою, на мою думку, Поезії немає місця зараз ані в селі, ані у місті. Немає місця Сім’ї. Талантові. Творчому геномові…
Змінити кут сприйняття суспільних зв’язків здатні лише Український Президент, Українська Влада. Може, завтра…
О. Б.: Деякі “колеги з літцеху” вважали тебе, скажімо так, диваком. Надто ті, що славили “партію Леніна” під опікою “кураторів” з обкому та КДБ. Що це за історія з “дивацтвом” і КДБ?
В. С.: “Дивак”, бо писав “не так, як усі”. А ще – бо відмовився “стукати”. “Та зроби їм вже, що вони там від тебе хочуть, то й перестануть тебе терзати. Книжечку видадуть, роботу легшу дадуть…” Отако нашіптували з усіх боків “доброзичливці”. Один із них писав до “контори” – і не лише на мене – “рецензії”, в яких боровся з націоналізмом і “реалізмом без берегів”.
Якось наш мудрий і людяний Микита Антонович Чернявський (на той час – голова Ворошиловградської обласної організації СПУ. – О. Б.) – тихенько віддав мені одну з таких “рецензій”, сказавши, кого слід стерегтися. Ти, Оленко, його знаєш.
О. Б.: Знаю. Він і на мене, й на інших українських авторів “рецензії” писав…
В. С.: Багато з тих, хто писав про “партію Леніна”, нині пишуть про національне відродження. “Перевзулися” просто в польоті…
О. Б.: Оце згадала твого тата, і спливла у пам’яті загадкова історія твого народження та походження…
В. С.: Мій тато Володимир Іванович з поважного роду: на перетині ХІХХХ століть його дід, а мій прадід, був сільським головою в Бараниківці, що на Біловодщині. Старун у тлумачному словнику Бориса Грінченка – “рассуждающій какъ старікъ”: “Найпаче про старунів, що люблять старувать, кажуть, що вони не так старі, як давні”. По батькові мій рід походить від писарів Лубенського козацького полку.
Батько чи не єдиний зпоміж п’яти братів (а всього дітей у родині було семеро), хто багато досягнув – усупереч суспільним та ідеологічним перешкодам. Гадаю, з нього міг бути чудовий міністр освіти чи сільського господарства. Та мусив переховуватися від переслідувань сталінських посіпак втечею на Фінську війну, а затим – і на Другу світову. Під Великими Луками опинився в полоні, поневірявся у концтаборах. Повернувшись додому, пішов працювати. Ні, не за фахом, тобто у школі. Хто ж недавнього військовополоненого, від якого примусово відмовилися родичі, пустить виховувати “майбутніх будівничих комунізму”? Та, маючи освіту не лише педагога, а й зоотехніка, “ворожий елемент” працював і завфермою, й головним зоотехніком…
Саме тоді у Потівці (Первомайці) з’явилася моя майбутня мати, Стефанія Андріївна Тарабанська. Приїхала вона аж зпід РавиРуської, разом з двома синами. Її чоловік воював у боївці УПА, був заарештований, дістав 25 років і карався у Карлагу. Вона ж, аби не занапастити весь рід, утекла на Слобожанщину. Так я і з’явився. А тримісячним винесла мене мати в кожусі й віддала татові. От і була в мене ціле життя інша мама – батькова дружина Галина Петрівна. Вона була доброю до мене. Своїх дітей у неї з батьком не було, то, мабуть, це була певна домовленість зі Стефанією Андріївною про дитину…
О. Б.: І жодного разу ти свою першу маму не бачив?
В. С.: Ні, не бачив. Якось у четвертому класі покликали мене з уроку, мовляв, до тебе гості. То були материні родичі, їхали до сусіднього села – там багато лемківпереселенців лишилося. Певне, мати просила на мене подивитися. То вони передали мені на словах від неї вітання, та й подались. А я, приголомшений, почвалав до класу…
Вже коли матері не було на світі, знайшли мене брати – Володимир і Мирон, ми листувалися. Їх вже теж немає…
О. Б.: Твоя поезія – потік, із якого несила виринути. Як ти сказав: “Плин часу і простору, темної любові й світлої ненависті”. Це світ нашої бАтьківщини в обіймах України. Це кров коріння. Фантастичний сплав. Як ти сам називаєшся? Неоромантик? Імпресіоніст? Чи, за В. Герасим’юком, неомодерніст?
В. С.: Всілякі “ізми” – породження матеріальності світу. Поезія ж – відчуття душі, поєднання майже непоєднуваних лексем, ритм і музика, контрапункти, безліч варіантів – не мільйони, мільярди… Між Природою і Людиною живе Мова. Свята Трійця… Поезія – все. Все – не Поезія…
О. Б.: Якщо вчився, то в кого (крім “академії” Мірошниченка)? І ще: самобутній – від “бути самому”?
В. С.: Нерідко писання, дитячі писання, починаються з любові до дівчинки. У мої часи, як правило, на рік молодшої. Муки творчості призвели до появи немічнобезтілесного “вірша”. Було це… ага… 26 лютого 1967 року.
Зайшов в українську мову і дисциплінувався (“ні дня без рядка”, в моєму випадку – ні дня без вірша), відколи зустрівся з Миколою Мірошниченком. Він і навчив мене “бути самому” – не лише у віршуванні, а й у житті…
О. Б.: Я вигадала собі твоє життя. І з цим живу понад 40 років. А як насправді? Син далеко. Такесяке господарство, такасяка пенсія… Друзі – Петро Біливода, Микола Мірошниченко — які вже за небокраєм… І війна – мало не під боком… Де там місце поезії?
В. С.: Син і невістка далеко, і троє онуків – у віконці вайбера, і ми з дружиною в Данилівці – центрі України й Землі… І зраджений луганською елітою Петро Біливода – в сузір’ї Оріона, на святих зірках Аріїв… І десь там Микола Мірошниченко – великий поет, другтовариш мало не половини слов’янського і мусульманського культурних світів… Та тішуся з того, що у цей смугастий час не уриваються ниточки: Василь Герасим’юк, Іван Малкович, Тарас Федюк, Любов Голота, Олена Бондаренко, Степан Процюк… Когось не назвав, та тримаю при душі…
“Тримайся” – кажуть. Я тримаюся. За самописку. Своєму й чужому червакові розвиднюю очі. Хай побачить те, що й має угледіти чиста душа, не втрачена для Природи, естетично врівноважена і розумна…
О. Б.: Скажи про війну. Вона день і ніч ходить поруч. Про героїв – їх, ти говорив, багато у ваших краях.
В. С.: Щодня і щоночі війна ходить у кожному з нас. Серед героїв багато – за віком – моїх дітей. Не кожен із них живий і здоровий. Сьогодні для них є найбільшою нагородою Тиша і Велич, Прихильна Любов і Рясна Калина в кожному серці.
О. Б.: Що нас тримає на світі?
В. С.: Понад усе нас тримає життя Неповторного Голосу – Мови України.
…Моя Ріка стоїть в усій красі рясні дощі рясніють по росі душа злітає і торкає плоті озера сині Небеса на злоті…