Українська філософія першої половини ХХ століття: Володимир Вернадський

Сергій ПРИСУХІН,
доктор філософії, викладач
Київської православної
богословської академії

Видатним досягненням української філософії­ ХХ ст. стало вчення про біосферу і ноосферу та оригінальний варіант антропокосмізму, презентовані геніальним мислителем і вченим Володимиром Вернадським (1863–1945 рр.). Відомо, що дитячі роки Вернадського пройшли на українській землі (у Києві, Полтаві та Харкові). Становлення ж як ученого натураліста відбулося вже за межами України: спочатку він закінчив фізико-математичний факультет Петербурзького університету, а потім набував нових знань в навчальних та наукових закладах Німеччини, Франції, Англії та ін. На початку ХХ ст. (в 1909 р.) В. Вернадський був обраний академіком Російської Академії наук, а в 1917 р. він повертається до України (живе в Полтаві, а потім у Києві). У 1918 р. був обраний президентом Української Академії наук, залишаючись водночас членом Паризької Академії наук та Чеської Академії наук.
За ініціативи Вернадського запрацювала Національна бібліо­тека України, започатковуються різноманітні наукові інститути, лабораторії тощо. Вернадський був відомий як непересічний інтелектуал, що вільно володів анг­лійською, французькою та німецькою мовами, а загалом читав п’ятнадцятьма мовами. Головними працями, в яких викладені його філософські (позитивістські) ідеї, стали “Початок і вічність життя”, “Біосфера”, “Наукова думка як планетарне явище”, “Хімічна побудова біосфери Землі та її оточення” та ін.
У зазначених працях В. І. Вернадський ставить та вирішує одну з найскладніших проблем природознавства й сучасної філософії: дослідження причин виникнення живої матерії, її роль і значення для розвитку форм живої речовини на Землі та в космічному просторі. Поставлене завдання було надскладним і мало враховувати динаміку розвитку і людини як особи, а також поступ людського співтовариства загалом, беручи до уваги той факт, що кожна окрема людина є конгломератом живої та неживої природи (містком між живим та неживим у природі).
Аналіз площини, яка поєднує в своїх межах живу і неживу природу, на думку природознавця, слід розпочинати з осмислення і вивчення такої складової планети Земля, як її ґрунт. У ґрунті проходять хімічні процеси (насамперед атомарні міграції), що з необхідністю спричиняють появу мінералів, які передують виникненню та розвитку окремих форм життя на Землі. Тому ключовою наукою, яка надає аргументи для адекватного розуміння першопричин життя, має стати мінералогія поряд із такими науками, як геохімія та біохімія. Наукові дослідження надали підстави вченому зробити висновок: поява живої речовини є наслідком активної взаємодії атомів та ізотопів у природі, ось чому життя в космічному просторі не є випадковим, а має об’єктивні причинно-наслідкові передумови.
Від початку жива речовина на Землі існувала у вигляді тонкої плівки і, подібно до акумулятора, накопичувала потік космічної енергії, але й водночас трансформувала її в різноманітні форми живого. Через самовідтворення і самоорганізацію жива речовина наростала на земній поверхні й ставала чинником упорядкування хаосу на користь гармонічної взаємодії між рівнями і формами живого. У такий спосіб жива матерія виконувала функцію прискорювача еволюційних процесів на Землі і не тільки за рахунок внутрішньої, але насамперед за рахунок зовнішньої попередньо акумульованої енергії з космосу. Отже, виникнення і розвиток усіх форм життя на Землі, безсумнівно, є наслідком об’єктивного впливу Космосу та Всесвіту на цей процес. Схожі геніальні здогадки існували ще в філософській традиції Стародавньої Греції, наприклад, ідея живого Космосу та його впливу на людське життя у філософії Анаксагора. Вчення про взаємодію між атомами, Космосом і живою речовиною, як першопричиною існування людського Буття, мало місце й у релігійно-філософських системах Стародавньої Індії. В Новий і Новітні часи природознавча наука поставила інтуїтивні здогадки минулого на рівень теоретичного осмислення та експерименту, підтвердивши той факт, що Космос і Всесвіт безперервно впливають на розвиток живого на планеті Земля, а також на процеси біологічної еволюції і формування планетарної оболонки Землі — біосфери, в межах якої народжується і відтворюється людське життя, яке прогресує в просторі і часі. А позаяк космічна енергія є умовно вічним явищем, то виникають підстави думати про те, що і людське життя на Землі може також тривати умовно вічно.
Розмірковуючи над проблемою залежності поступу людської цивілізації від отриманої космічної енергії, Вернадський наголошував на трьох різновидах такого впливу: по-перше, на безпосередньому впливові на реальність, що може зафіксувати людське око; по-друге, впливу на рівні мікроскопічної реальності, який не може бути зафіксованим візуально; по-третє, на рівні космічних масштабів, що потребує спеціальних методів і засобів дослідження. Окрім того, вчений уважав, що з появою людини виникає ще один чинник впливу на біосферу – людський розум. Досягнення науки, апробовані цінності духовної культури спричиняють перехід цивілізації на вищий, якісно новий щабель – ноосферу.
Ноосфера — це сфера (рівень) специфічної діяльності людини, яка організована і здійснює свою діяльність на основі розуму з метою якнайефективнішого і практично доцільного перетворення природи відповідною до потреб прогресуючої цивілізації. Концепція ноосфери Вернадського стала однією з найцікавіших і найпоширеніших у поясненні сутності появи і розвитку форм живої матерії на планеті Земля.
Відомо, що поняттям “ноо­сфера” філософи та окремі науковці послуговувались ще до філософських узагальнень Володимира Вернадського5, але він конкретизував його зміст власною системою аргументів, акцентувавши на тому, що феномен ноосфери характеризується появою на Землі раніше невідомого і якісно нового типу енергії у вигляді конгломерату енергій (біологічної, біохімічної та розумової) за визначального значення енергії духовного поряд із досягненнями наукового пізнання. Вчений констатував, що енергія ноосфери за своєю сутністю є феноменом біологічним, а за змістом – енергією людського розуму і духовності. Першою з функцій ноосфери він називав здійснення її інтегративних можливостей.
Користуючись інтегративними можливостями ноосферного мислення, можна ліквідувати більшість суперечностей в людському співжитті, подолати відсутність сталого розвитку цивілізації. Реалізації функції інтеграції сприяють спільність та єдність в людському розвитку, трансформація засобів зв’язку та обмін інформацією, відкриття нових джерел енергії, свобода наукового пошуку, підвищення матеріального рівня життя, рівність людей всіх рас і релігій, припинення війн як способу вирішення конфліктів. Показником розгортання потенціалу ноосферного мислення є перетворення його на практично доцільну діяльність (що перетворює ноосферну діяльність на геологічний чинник розвитку людства). В майбутньому ноосфера має стати основною формою і умовою існування людського життя на планеті Земля, а також гарантованим способом переміщення людини в Космос та Всесвіт.
Розмірковуючи над проблематикою суперечливої взаємодії між ноосферою й біосферою, Вернадський наголошував на значенні однієї з найважливіших і найактуальніших проблем – появі негативних наслідків неконтрольованого розвитку матеріально-технологічної культури, що загрожують людському життю (поява глобальних проблем сучасної цивілізації). В такому значенні можна говорити про дві перспективи (моделі) розвитку ноосфери: 1) апокаліптичну, коли розум може само знищити себе; 2) конвергенційну – гармонійне поєднання всіх типів енергії, які потрапляють на планету Земля (коеволюційний, прогресивний розвиток).
Загроза апокаліптичного сценарію спонукає працювати над планом протидії глобальним загрозам сучасній цивілізації, використовуючи для цього універсальні екологічні імперативи (принцип коеволюції), які, на його думку, обмежили би небезпечну соціокультурну діяльність людства в планетарному масштабі. У другій половині ХХ — початку ХХІ ст. постало ще одне завдання — наповнити ноосферну діяльність цінностями філософії гуманізму, які також покликані мотивувати людство відповідально зважати на особливо небезпечні наслідки неконтрольованої науково-технічної діяльності.
Відомо, що ідея позитивного впливу ноосфери на розвиток усіх матеріальних і духовних процесів на Землі має початок і не обмежується кордонами західної історико-філософської традиції. Вчені пам’ятають вислів фундатора філософії англійського матеріалізму Френсіса Бекона (1561–1626 рр.) “Знання – сила”, а також напрацювання православного філософа-богослова Павла Флоренського (1882–1937 рр.), з яким Вернадський мав дружні стосунки і вів довготривале листування.
Сьогодні є всі підстави говорити про те, що концепція Вернадського щодо суттєвих характеристик ноосфери певною мірою стала наслідком його захоплення філософією загалом і насамперед східними релігійно-філософськими системами. На думку частини істориків філософії, його антропокосмічна рефлексія має багато спільного з містичним вченням Агні-йоги (учення родини Рерихів). Антропокосмізм В. І. Вернадського має багато спільних рис із концепцією розумного й живого космосу біофізика і філософа О. Л. Чижевського (1897–1964), а також із вченням “філософії космосу” К. Е. Ціолковського (1857–1935), особливо в частині характеристики “променевих й людських цивілізацій”. Але, на відміну від інших підходів, філософський антропокосмізм Вернадського був наповнений практично значущими орієнтирами, які мали стати не тільки основою нової системи духовної культури людства, а й практично доцільною цінністю, що впливатиме на зміст виховання людини як суб’єкта і об’єкта космогенезу через досягнення ноосферного мислення (науки, філософії та мистецтва).
Надзвичайно важливою темою філософських роздумів Вернадського були перспективи розвитку науки (філософія науки). Вчений уважав, що наука у своїх основах має ґрунтуватись на чіткій логіці доведення істинності отриманих знань, але водночас існує ще й імовірнісне знання, яке мотивує науковця до отримання більш повних та істинних знань. На рівні теоретичного узагальнення наукові знання потребують безперестанного самоочищення, “стерилізації” від впливу псевдонаукових ідеологій, метафізики, політизованих філософських систем тощо. Таке ставлення Вернадського до логіки і методології наукового пізнання надавало йому аргументи назвати себе “філософським скептиком”, який прагне позбавитися жорст­кого диктату ненаукових ідеологій, політики і насамперед марксизму.
Критичне ставлення Вернадського до політизованої філософії ще не дає підстави вважати його аполітичним, відомо, що свого часу він був залучений до активного суспільно-політичного життя (був членом конституційно-демократичної партії), цікавився і переймався осмисленням процесів розбудови державного устрою в Україні13. Попри залучення до діяльності партії кадетів учений одразу після його обрання у 1919 р. президентом Української Академії наук вийшов із членів цієї партії через переконання, що науковець не має права в своїй діяльності керуватись вузько партійними симпатіями чи антипатіями. Заперечуючи будь-яку форму соціального насильства, він залишався симпатиком демократії, виступав за захист громадянських свобод, свободу слова і мислення тощо. Була відомою його теза про аморальність ведення політичної боротьби заради самої боротьби, що є виявом самогубства в людському співтоваристві. Соціальній помсті, пограбуванню, наживі необхідно протиставити алгоритми дій і вчинків ноосферного мислення (втілення принципу коеволюції) і водночас забезпечити правдиве міжособистісне спілкування як вияв особистісної свободи на користь космічної єдності та любові.
Останні роки життя академік В. І. Вернадський провів у Москві. Під час ІІ Світової війни у 1941–1943 рр. він перебував із родиною в евакуації (санаторій АН СРСР в Казахстані), звідки повернувся до Москви в серпні 1943 р. До свого 80-річчя отримав Сталінську премію “за багаторічні визнач­ні досягнення в галузі науки і техніки”, грошовий еквівалент якої Вернадський передав до Фонду оборони і на потреби членам родин репресованих і загиблих співробітників академії. Після смерті дружини Наталії Єгорівни Вернадської (03.02.1943 р.), з якою прожив 56 років, шукав можливості залишити СРСР і переїхати до дітей в Америку, але ці плани так і не здійснилися. Помер Володимир Вернадський 6 січня 1945 р. від наслідків обширного інсульту і був похований на Новодівичому цвинтарі у Москві.
Можемо висновувати, що революційні досягнення в науковій діяльності Вернадського були невід’ємними від його філософсько-позитивістських рефлексій, які стали трампліном початку і геніальних теоретичних висновків у дослідженні біосфери та ноосфери, їх суперечливої взаємодії та практичної доцільності використання принципу коеволюції у вирішенні найгостріших конфліктів сучасної цивілізації. Результати його досліджень вплинули на зміст сучасних філософії природи, філософії космізму, філософії життя, філософії науки, філософії політики тощо, понад те, призвели до формування революційно нової філософсько-наукової картини світу ХХ століття – “століття наукового атомізму”.
Література

  1. Тут і далі праці В. Вернадського цитуються за: Хроніка 2000. Український культурологічний альманах. Випуск 57–58. Володимир Вернадський. – К.: Фонд сприяння розвитку мистецтв, 2004. – 824 с.
  2. Там само. – С. 487.
  3. Там само. – С. 487.
  4. Там само. – С. 492.
  5. Термін “ноосфера” (від грец. “ноос” – розум, “сфера” – шар) у новітній філософії набуває поширення наприкінці 20-х рр. ХХ ст. завдяки працям французьких учених П. Тейяра де Шардена та Е. Елеруа. Є всі підстави стверджувати, що поняття ноосфери сформувалось у них під впливом спілкування з Вернадським, який у той час читав лекції в Сорбоні.
  6. Там само. – С. 492.
  7. Там само. – С. 493.
  8. Там само. – С. 494.
  9. Там само. – С. 436.
  10. В. І. Вернадський – П. О. Флоренському. – С. 662.
  11. Там само. – С. 451.
  12. Там само. – С. 452.
  13. Перебуваючи у своїй садибі Шишаки на хуторі Ковиль-гора на Полтавщині, В. Вернадський пише статтю “Українське питання і російська громадськість” (1915 р., вперше вийшла друком в українському перекладі 1988 р.), в якій аналізує історію україно-російських відносин, починаючи з XVII ст., і піддає гострій критиці прояви російського шовінізму, особливо політику царського уряду і позицію російської інтелігенції, спрямовану на повне злиття українців із “панівною російською народністю”, нівелюючи особливості культури українського народу тощо. Вчений наголошував на приреченості російського шовінізму в критиці перспектив українського руху, “оскільки народний рух – органічний і живиться коріннями народного життя, остільки він ніколи не згасне” (Цит. за: Вернадський В. Українське питання і російська громадськість // Касян Л. Г., Семенюченко О. В. Практикум з українознавства. – К.: НДІУ, 2008. – С. 49–52).
  14. Там само. – С. 736.
  15. Там само. – С. 445.

“…Я дивлюся на значення філософії в розвитку знання зовсім інакше, ніж більшість натуралістів, і надаю їй величезного продуктивного значення. … Філософія завжди містить зародки, іноді навіть передбачає цілі галузі майбутнього розвитку науки, і лише завдяки одночасній роботі людського розуму в цій галузі виходить правильна критика неминуче схематичних побудов науки. В історії розвитку наукової думки можна ясно і точно простежити таке значення філософії, як коріння й життєвої атмосфери наукового шукання” (З листа В. І. Вернадського до дружини Н. Є. Вернадської, 24 липня 1902 р.)11.
“В історії філософії шукають здебільшого появу філософської думки у творах, які за формою ближчі до сучасних робіт з філософії, або в працях осіб, тісно пов’язаних з філософськими питаннями. Але буття тієї ж філософської думки — нерідко незалежної — завжди було живе і сильне в працях учених, у творах митців” (Нотатки з історії філософії)12.

“Звичайно, наука не політика і не пов’язане з нею життя – але в трагічні моменти немає нічого більшого, на що можна було б зіпертися, крім особистісного “я”. Ті, хто може, можуть спиратися на соборну свідомість, на кшталт церкви, – але для мене воно чуже, й, надаючи йому величезного значення, я вважаю його рівноцінним – але не вище – правдивій і творящій особистій свідомості” (З листа І. І. Петрункевичу, 08 січня 1925 р.)14.
“Ми поставлені у тяжке становище, у нас зав’язаний рот, заткнуті вуха, ми майже не маємо можливості впливати на вчинки тієї держави, громадянами якої є, не можемо сповідати віри, яка нам дорога, тощо, тощо; але є й гарна сторона в нашому житті — це те, що для нас особливо дорогий, що нам особливо близький і гожий той ідеал свободи, який для наших західних сусідів є не предметом бажання, а предметом володіння” (З нотаток, серпень 1892 р.)15.

“Не далекий той час, коли людина одержить в свої руки атомну енергію – таке джерело енергії, що дасть їй можливість будувати своє життя, як вона захоче.
Чи зуміє людина скористатись цією силою, спрямувати її на добро,а не на самознищення?
Чи доросла вона до вміння використовувати ту силу, що неминуче має дати їй наука?
Вчені не повинні заплющувати очі на можливі наслідки їхньої наукової роботи, наукового прогресу. Вони мусять відчувати себе відповідальними за всі наслідки їхніх відкриттів. Вони мусять пов’язати свою роботу з кращою організацією всього людства” [Про відповідальність учених]9.

“Ми сьогодні переживаємо дуже відповідальний злам у науковому світогляді. Вперше до наукового світогляду мають увійти явища життя, і м[можливо], ми підходимо до послаблення того протиріччя, що спостерігається між науковим уявленням про космос і філософським або релігійним його осягненням. Адже зараз усе дороге для людства не знаходить у ньому – в науковому образі космосу – місця” (З листа В. І. Вернадського П. О. Флоренському, 13 жовтня 1929 р.)10.

“Ноосфера є нове геологічне явище на нашій планеті. В ній уперше людина стає величезною геологічною силою. Вона може і мусить перебудувати своєю працею і думкою сферу свого життя, перебудувати докорінно порівняно з тим, що було раніше…” (З праці “Декілька слів про ноосферу”)6.
“Ноосфера – останній з багатьох станів еволюції біосфери в геологічній історії — стан наших днів” (З праці “Декілька слів про ноосферу”)7.
“Ми входимо в ноосферу.
Ми вступаємо в неї – в новий стихійний геологічний процес – у грізний час, в добу руйнівної світової війни.
Але важливий для нас факт, що ідеали нашої демократії йдуть в унісон зі стихійним геологічним процесом, із законами природи, відповідають ноосфері.
Можна дивитися тому на наше майбутнє впевнено. Воно в наших руках. Ми його не випустимо” (З праці “Декілька слів про ноосферу”)8.

“Людство, як жива речовина, нерозривно пов’язане з матеріально-енергетичними процесами певної геологічної оболонки землі — з її біосферою. Воно не може фізично бути від неї незалежним жодної хвилини” (З праці “Декілька слів про ноосферу”)1,2.
“В нашому столітті біосфера набуває цілком нового розуміння. Вона виявляється як планетне явище космічного характеру” (З праці “Декілька слів про ноосферу”)3.
“Вперше в історії людства інтереси народних мас – всіх і кожного – й вільної думки особистості визначають життя людства, є мірилом його уявлень про справедливість. Людство, взяте в цілому, стає могутньою геологічною силою. І перед ним, перед його думкою і працею, постає питання про перебудову біосфери в інтересах вільно мислячого людства як єдиного цілого” (З праці “Декілька слів про ноосферу”)4.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment