Українськомовна Україна – наше безальтернативне майбутнє!

Павло ГРИЦЕНКО,
директор Інституту української мови
НАН України

Століття змагань українців за самостійну Українську Державу були невіддільними від збереження й утвердження української мови. У свідомості українців національна незалежність і українська мова завжди були єдиним цілим. Тому для українців є самоочевидними й закономірними розуміння особливої значущості української мови для майбутнього України, необхідність свідомого й послідовного її захисту. Закономірний і зрозумілий був не один дев’ятий вал громадського піднесення й активності, коли виникала чергова загроза українській мові, коли можливість зміни мовного коду держави ставала зримою. Можна сміливо стверджувати, що українська мова розколонізувала нашу свідомість, вивела із густого мороку залежності від чужої мови і чужої ментальності.
Колись гнітюча й принизлива для українців оцінка нашої мови нє било, нєт і бить нє может (чи осучаснений її варіант одін общій язик) втратила первісну силу впливу й сьогодні сприймається як самохарактеристика тих, хто не захотів побачити глибоких змін суспільної свідомості українців, які потужно виросли в боротьбі за незалежність України й української мови, навчилися самовіддано боронити національні цінності, демонструючи силу й непоступливість. Патріархальна імперська риторика сучасних російських політиків, що спрямована на консервування зверхності й старшобратства, а на практиці – колоніального стану України, вже не зачіпає струн душі українців, попри її наполегливе тиражування і пошуки нових форм інформаційного впливу, зміни погроз і агресії на удавану милостивість. В Україні перемогла орієнтація на національні цінності, історичну пам’ять, на урахування позитивного європейського досвіду побудови демократичного правового суспільства.
Каталізатором національного самовизначення українців в останні десятиліття значною мірою слугувала боротьба за українську мову, що навернула багатьох до роздумів над своїм глибинним національним Я. Українці відкинули антинаукові політиканські побудови, у яких заперечувалося саме́ існування української мови та українців як окремої нації, що ще й сьогодні повторює як мантру президент Росії, а за ним – хором і соло – проросійські нафталінові політики України.
…Гаряче літо 2012-го: регіонали зламали опір українських сил у парламенті й “продавили” закон “Про засади державної мовної політики”, створення якого приписують Сергію Ківалову й Вадиму Колесніченкові, хоча штампи кремлівської майстерні в тілі закону самоочевидні; кремлівський слід і загальне антиукраїнське спрямування закону не приховували, ба більше – відкрито підкреслювали, нагородивши згодом цих діячів медаллю Пушкіна. Твердий спротив антиукраїнському цинічному курсу змусила владу маневрувати, обіцяючи внесення змін до закону. Проте зміни внесла насамперед непримиренність української громади: протести тривали аж до 2018 року, допоки Конституційний Суд України своєю ухвалою не визнав закон неконституційним, таким, що підлягає скасуванню. Так українська мова вкотре стала каталізатором у самовизначенні громадян – за чи проти України.
Відкрита агресія Росії проти України 2014 року додала ясності в самооцінках національних начал кожного українця, переконливо продемонструвавши: там, де панувала українська мова, немає російських танків. Ці трагічні події розпочалися з витолочування національної самосвідомості українців, заміни її фальшивкою братерства народів, що виформовувало байдужість до внутрішнього українського Я, байдужість і зраду української мови, витіснення її зі щоденного уживання, заміну мовою російською. Загублені в дорозі від української мови до мови другої – російської – навички природнього й вільного мовокористування, мовотворення перетворили українську мову в суржикову недомову побутового рівня. Де поділася співуча, солов’їна і калинова… Суржиком заскреготіла іржа зденаціоналізованих душ, зашурхотіло мовне збайдужіння, артикулюючи нову якість – какая разніца. В обороні суржику нерідко лунає його виправдання обставинами політики уодномовнення в тоталітарному СРСР, насильницького за своєю сутністю витіснення національних мов на периферію функціонального мовного поля, зведення їх до побутової сфери, а в публічному просторі – виправдальної декоративності, мовляв, національні мови не тільки ще живі, а й розквітають. З такими об’єктивними оцінками не можна не погодитися. Проте бачення суржику як дороги можливого повернення в лоно української мови окрадених у минулому українців захоплення й оптимізму не викликає. Адже тридцятирічний досвід утвердження ідеї українськоцентризму й української мови в незалежній Україні для подолання суржику міг би бути достатнім. Проте цього не сталося: ні виховані в СРСР, ані нове покоління, народжене і виховане в нетоталітарних умовах незалежної України, не полишають (свідомо чи з обставин!) суржик, щедро декоруючи його новими елементами, тепер здебільшого англійського походження. Суржик завжди стояв на шляху постійного й природного використання в мовленні тих українськомовних питомих елементів, які, зокрема, передають визначальні поняття національної ментальності й культури. Концептуально українськозберігальне й національнобудівниче знову можуть залишитися в затінку байдужості, стаючи неактуальним, архаїзованим і малопривабливим.
– Чи десятки поколінь відданих поборників незалежної України прагнули самостійної держави без визначального національного осердя?
– Звичайно – ні!
– Чи цікава світові Україна без власного живого національного обличчя?
– Звичайно – ні!
Сильною й привабливою для нас і світу Україна може бути не лише економічно потужною й мілітарно достатньо захищеною, а насамперед українською – з непідважуваними позиціями єдиної державної мови – української, з домінуванням української зорієнтованості в політиці, культурі. Українське домінування не заперечує розвитку спільнот національних меншостей України, інтегрованих у єдиний соціум засобами української державної мови. Такий на позір ідеальний стан міжетнічної гармонії й суспільної мовної злагоди сьогодні є реальністю в багатьох розвинених країнах. Сучасного високого стану розвитку в економіці, соціальному комфорті ці країни набували, розв’язавши спершу мовні питання, які в різних форматах поставали в різний час. Для уникнення конфліктних ситуацій на мовному й етнічному ґрунті у різних державах використовували різноманітні засоби – від чітко сформульованих і дотримуваних у практичному повсякденні законів до постійного роз’яснювального слова духовних провідників нації, учених, громадських діячів. Сьогодні розквіт і високий рівень життя спостерігаємо в тих країнах, де виразно переважає, панує націєзорієнтованість, національна гордість громадян, де відсутній національний нігілізм і байдужість, де своє оцінювано як найкраще і найдосконаліше у світі, бо воно своє, рідне.
Національна гордість може виявлятися в зовнішніх атрибутах і символах, у демонструванні й підкресленні перед чужинцями їхніх принад і цінності; проте глибше й змістовніше вона оприявнюється в повсякденній природній пріоритетності свого питомого перед чужорідним. Таку модель національної самореалізації формують насамперед у родині й школі. Саме тут, де виростає свідомість особистості, має панувати українська мова, українське наповнення щоденного життя. З родини й школи виростають як успіхи, так і прорахунки кожної людини, з якими вона мандрує життєвими дорогами. Дуже важливо, щоб яскраві й потужні імпульси осявали мовне формування особистості.
Такою подією стало оголошення 9 листопада Днем української писемності й мови, який закріпив результат багаторічних змагань за українську мову Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка, очолюваного відомим поетом і громадським діячем-державником Павлом Мовчаном. Це була велика перемога над тліючою в суспільстві ідеологемою офіційної двомовності, яку проросійські сили в Україні в різному словесному й політичному “упакуванні” намагалися ожиттєвити, роздмухати потужний вогонь костра (не ватри!), який спалив раз і назавжди ідею українськоцентризму. Підписаний 1997 року Указ Президента України Л. Кучми про відзначення цього свята задля консолідації українського суспільства навколо високих здобутків української писемності – від ХІ століття до сьогодення – та потужних усеукраїнських реальних кроків задля удержавлення української мови відіграв і нині відіграє важливу роль у зміцненні українськомовного простору України.
Ідею наступу за українськомовний простір через формовану свідомість молоді підхопили Петро Яцик і Михайло Слабошпицький, які запропонували формат Міжнародного конкурсу знавців української мови. Цю ідею потужного інтелектуального й емоційного впливу задля утвердження українськоцентричної свідомості молоді підтримала Ліга українських меценатів, її голова Володимир Загорій, багато свідомих політиків, парламентарів-державників, провідних письменників, акторів, науковців… Енергією і працею Михайла Слабошпицького від першого конкурсу, який стартував 9 листопада 2000 року і протривав до сьогодні, сформовано все­світній рух за українську мову, який щороку охоплює мільйони учасників, організаторів, членів родин конкурсантів. Усього у світі щороку реєстровано понад 5 мільйонів безпосередніх учасників конкурсу, діють тисячі осередків його проведення.
Сьогодні годі переоцінити обсяги українського засіву в умах і серцях молоді в Україні і світі, що вдалося зробити завдяки громадським рухам, конкурсам, творчим спілкам – офіційним і неофіційним, різноманітним ініціативам письменників, науковців-філологів і не-філологів, діячів культури. Нове звучання українського художнього слова, розширення поля викладання української мови й українською мовою відчутно змінилися порівняно з далекими вісімдесятими – початком дев’яностих. І хоча ми традиційно нарікаємо на загрози російськомовного реваншу і бачимо його реальні прояви в просторі масової комунікації, теле- і радіо­просторі та книговиданні, все ж зміцнення українськості України видно кожному неупередженому. Необхідно лише плекати й підтримувати кожне таке проявлення українськоцентризму, використання української мови, які наближають для України безальтернативне українське майбутнє.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment