Пам’яті Світлани Йовенко
Микола ЖУЛИНСЬКИЙ
“Ім’я твоє падає в серце –
усе єство завмирає…”
Світлана Йовенко
Печально і світло звучить її ім’я. Поетеса лишила “зненацька свій дім і ніколи не вернеться”, – так написала Світлана Йовенко в елегії “Осінь” ген коли, в 1973 році, звісно, не про себе, а про когось дорогого. А ми, опечалені її відходом за межі земного життя в цю сумну пору року, коли пливуть вікна в струмках дощу, а в повітрі – щемливий запах першого снігу, коли гостро відчуваєш, що “умирання завше завчасне”, вже, на жаль, лише згадуємо. І в скорботі дорікаємо собі, що не сказали всіх тих захоплених сліввражень від її талановитих поетичних сповідей і прозових одкровень, на які вона заслужила і на які вона чекала, але гордо і спокійно мовчала та лише прислухалася до свого слова, яке “тихо замислилось” над тим, що “лишилось несказане”.
У книзі повістей, оповідань і поезій “Жінка у зоні” Світлана Йовенко після поеми “Вибух”, назву якої в 1986 році упродовж двох місяців не пропускали до друку в журналі “Вітчизна”, бо ж за офіційною версією жодного вибуху на ЧАЕС не було, помістила “Те, що лишилося за віршами”.
Лишилося багато. І зовсім мало людей, хіба що рідні, друзі та кінознімальна група Роллана Сергієнка, знали, з яким скорботним співпереживанням, із яким материнським болем, із якою любов’ю до тих людей, які постраждали від чорнобильського чорного лиха, творився цей “Вибух” страждань, переживань, благань, прощань, пересторог і вдячності тим, хто пішов на смерть заради порятунку України і Європи.
Небагато людей знали, що ця поема емоційно бурхливо “вибухнула” після повернення Світлани Йовенко з лікарні, де вона провела майже три місяці після складної операції.
“Навпіл розкраяне лягає серце…” – бо крізь її зболене хворобами і операцією серце перетікала ця жорстока правда про тих хлопчиків, мужніх синочків, воїнів честі, які своєю смертю відмінили “тисячі, може, смертей”.
Зойкнула Земля чаїним криком:
– Сину, вбережи і захисти! –
Вийшла Мати із іконним
ликом:
– Йди, синочку. Хто ж,
коли не ти?..
Спалахнуло небо,
впало крижнем:
– Сину, вбережи і захисти! –
Вийшла Жінка з немовлятком ніжним:
– Йди, коханий, хто ж,
коли не ти?
Поема “Вибух”, як зазначала поетеса, “належить саме часу першого потрясіння”, але “як художній документ лишається в емоційній площині самого першоосягнення факту злочину одних і затим, як це не рідко у нас буває, вимушеного подвигу інших”.
Світлана Йовенко багато часу провела в Чорнобильській зоні. Вона там перебувала усі пори року, спостерігаючи за роботою режисераподвижника, ім’я якого навіки вписано в історію багатостраждальної України, Роллана Сергієнка, який по “гарячих слідах” створив сім фільмів про Чорнобильську катастрофу.
…На подарованій мені в квітні 2017 року книзі “Жінка у зоні” авторка написала: “Миколі Жулинському Світлана Йовенко, якої він – Він – не знає! Будь завжди!” І справді, такої Світлани Йовенко я не знав. Дещо знав про її зону – Чорнобильську, в яку вона так часто вирушала з нашого будинку по вулиці Олеся Гончара, осяюючи мене своєю лукавою посмішкою і вітанням: “Привіт, Жулинський!” Але не знав поезій “З Чорнобильського зошита”, не читав її повістей “Про що мовчить “Книга Йова””, “Юлія”, “Жінка у зоні”, “Київ, вставай!”, у яких із нещадною правдивістю відтворено побачені й пережиті події у двох зонах – Чорнобильській та київській – на Майдані.
Я неприпустимо довго і повільно читав її повісті, оповідання і вірші, кілька разів перечитував вірш про ще одну зону на приозерних луках КончіЗаспи, яку витворилаобгородила майже двома десятками рядів колючого дроту нова “демократія”, можновладці, під назвою “Колючий дріт у санаторній зоні”. Правда, телефонував, розповідав про свої враження від прочитаного, казав, що образи жінок у її повістях – Інни та Уляни, дуже нагадують її – Світлану. Не заперечувала. Вона тоді перебувала майже поцілодобово на вулиці Мечникова біля своєї паралізованої мами і рідко з’являлася десь у товаристві. “Уже понад 700 днів не відходжу від 96річної мами. Позаторік вона була в комі, витягла її, але тепер відчуваю, що сама або збожеволію, або витягну ноги…”, – написала мені Світлана 14 квітня 2017 року.
Як і її улюблений поет і друг Микола Вінграновський, Світлана була “хвора Україною”, її страдницькою долею і тим, що їх, жінокписьменниць, “жебрачок на отчих полях”, “нема в Україні”, що не бачать, не шанують цю “жменьку співочих жінок”, які ледве тримаються гурту.
Але Світлана Йовенко, ця дивовижно талановита і красива жінка, “жінкатеатр”, за висловом Любові Голоти, знала, що своєю творчістю, своїм жертовним служінням Слову вона утвердилася “правом лишитися, бути!” Не випадково епіграфом до поезії “Шлях” Світлана Йовенко взяла слова Ольги Кобилянської: “Я глибока. Безмежно глибока. Се – моя сила. І моє багатство”.
Глибінь її творчості, її думок, переживань і осягнень в образному слові себе і свогонашого українського світу ще нам судилось пізнавати. А на питання, поставлене собі самій: “Нас нема в Україні?”, Світлана відповіла:
…Зі своєї покори
Виходим, як в повені ріки.
А коли, як сестра
многотерпна,
Нас приймає земля,
Чи це душі високі,
Чи зорі
заходяться криком?!
