Таїна БратЧенко,
м. Біла Церква
Дехто вважає, що незамінних людей не існує. Але Володимир Іванців усім своїм життям спростовує цю думку. Хоча його з нами немає вже третій рік, але Володимира Опанасовича пам’ятають просвітяни, письменники, жителі міста Білої Церкви. Недарма ж його – поета і публіциста, літературного критика і краєзнавця, громадського діяча і редактора, наставника багатьох письменників і багаторічного очільника міськрайонного об’єднання ВУТ “Просвіта” удостоїли звання “Почесний громадянин міста”. Недарма ж, коли він захворів, то в лікарню до нього щодня приходили просвітяни, письменники, журналісти, працівники бібліотеки, вчителі, колишні колегизаводчани та військові. Життя його було насичене, навіть перенасичене, адже завжди ставив собі понад завдання і завжди виконував задумане. Але, на жаль, не дожив до виходу своєї останньої книги “Смак води, або Бог не пустомолот”.
Його творчість – різножанрові та різнотематичні книги: поетичні збірки, літературні альманахи, документальні матеріали, збірки віршів слов’янських поетів, які він переклав українською, аналітичні та критичні літературні статті, а також історичні і краєзнавчі. Його статті з мовознавства науково обґрунтовані і цікаві для будьякого читача. Як публіцист, на кожну подію в країні і житті народу, політичному, культурному чи релігійному, він відгукувався полум’яними рядками, які нікого не могли лишити байдужими. Недарма за документальну збірку матеріалів “Голокіст” був удостоєний міської літературномистецької премії імені І. НечуяЛевицького. Він – автор майже тридцяти книг, різножанрових і сучасних. А якщо перерахувати книги всіх наших письменників, які він редагував, то в бібліотеці для них не вистачить і кількох полиць.
Чи не найбільше свого часу Володимир Опанасович віддавав роботі в місцевій “Просвіті”. Щотижня обов’язково зустрічалися активісти, яких залучав її очільник, обговорювали державні події, все стосовно розвитку і збереження нашої мови, все, що її утискало або заважало розвитку. І не лише обговорювали: його публікації в міських газетах, у тижневику “Слово Просвіти” розворушували навіть байдужих обивателів і змушували їх згадати, що вони українці.
Щороку Володимир Іванців організовував фестиваль “Соборний дзвін”. У ньому брали участь не лише місцеві письменники, а й гості з Києва та Київщини. Цей захід відбувався навіть у снігопади й люті морози, коли не лише у школах, а і в деяких вишах призупиняли заняття. У нього був постійний і дружній зв’язок з усіма бібліотеками міста. І нині бібліотека № 10 (завідувачка – Ганна Нагорна) проводить конкурс юних читців поезії імені Володимира Іванціва.
Він популяризував творчість багатьох своїх колег по перу з Києва. Завдяки Володимиру Опанасовичу наші літератори могли познайомитися, поспілкуватися, обмінятися думками і книгами. Найбільш пам’ятні зустрічі – з Олегом Чорногузом, Віктором Грабовським, Євгеном Голібардом, дисидентом і Героєм України Левком Лук’яненком.
Володимир Іванців інколи випереджав час. У цьому можна переконатися з його публікацій. Його принциповість одних запалювала, інших дратувала. Але ніхто не міг не погодитися, що понад усе було його загострене почуття справедливості. Не любив нещирості, ненавидів брехню і пристосуванство. Але вмів прощати помилки інших, якщо людина їх визнавала. Ніколи не хизувався вмінням відчувати психологію людей. А про ці здібності свідчать його влучні характеристики деяких білоцерківських письменників.
Про Віктора Міняйла: “Він один із тих, хто в умовах бездержавності захистив і зберіг ядро нашої культури”.
Про Андрія Гудиму: “Визначальною рисою творчості письменника є народність”.
Про Галину Невінчану: “Нема загадки таланту, є вічна загадка любові. Пейзажі в книгах написані рукою художника”.
Про Петра Розвозчика: “В літературу прийшов свідомий свого джерела і призначення”.
Про них та інших колег по перу, про літературний процес у нашому місті, про ставлення до мови та наших національних героїв можна прочитати в останній книзі автора “Смак води, або Бог не пустомолот”. Вона побачила світ завдяки меценатам: голові міського управління освіти Юрію Петрику і директору гімназії № 1 Борису Смутку. Прикро, що видавець Костянтин Климчук, роботу якого щедро профінансували згадані шанувальники творчості Володимира Іванціва, не запросив на презентацію майже нікого з десяти білоцерківських письменників (за винятком двох). Прикро, що нікому з них не подарував жодної книги. Навіть згадав про запрошення його дружини і його доньки за півтори години до початку презентації (хоча знав, що вони за межами міста). З п’яти членів сім’ї Володимира Опанасовича лише двоє були удостоєні подарованих книг. Щоправда, певну кількість примірників отримали деякі бібліотеки і школи. Проте пан Климчук на останній сторінці книги надав свою електронну адресу з пропозицією для оптових покупців на свою користь. Прикро, що так сталося. Тому що Володимир Опанасович завжди дарував свої книги бібліотекам і школам, і ніколи йому б не спало на думку займатися книжковою комерцією. Я маю право заявляти про це з повною відповідальністю як його багаторічна учениця, що добре знала свого наставника. У подібній ситуації щодо його колег він би не змовчав…
В одному зі своїх інтерв’ю я запитала у Володимира Опанасовича: “Які риси ви найбільше цінуєте?” Він відповів: “Людяність, принциповість чесність і працьовитість”. “А яка ваша найбільша мрія?” “Мир, злагода і процвітання в Україні!” Не сказав, що йому зі скаліченою ногою дуже б знадобилася машина. Не сказав про свої творчі плани, які мріє здійснити. Це тому, що його мрія, як і життя, нерозривно пов’язані з Україною.
Не сприймав графоманів. Майже в кожній з його публіцистичних збірок є статті, в яких він висміює і критикує таких “писак”. Не любив багатослів’я і цінував лаконізм. Тому деякі рядки з його творів уже самі по собі є афоризмами: “Український письменник в політиці уже тим, що він український” або “Встаньте, судді! Свідки йдуть!”.
Володимиру Іванціву вдалося вернутися не лише дощем, який напуває землю, щоб на ній зростали зерна талантів його учнів, а й променем, який обігріває теплом, щоб вони зростали і дарували щедрі плоди творчості.
