Володимир Короленко: “Твори Шевченка — це була любов і захоплення”

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,
доктор історичних наук,
лавреат Національної премії України
імені Тараса Шевченка
Ми вже повідомляли, що Володимир Мельниченко завершив проєкт “Подробиці Шевченкового життя”, в якому він умістив у 2019–2021 роках понад 40 статей, а також опублікував у видавництві “Либідь” узагальнюючу книгу з однойменною назвою.
Новий проєкт “Тарас Шевченко у творчій долі видатних письменників” автор відкриває публікацією про Володимира Короленка, приуроченою до 100річчя з часу смерті письменника (грудень 1921 року).

Михайло Грушевський:
“Зробив певне вражіння голос
російського письменника”
Володимир Галактіонович Короленко (1853–1921) народився в Житомирі у родині повітового судді, котрий походив із старовинного козацького роду. Мати — полька. Після переведення батька до Рівного навчався в Рівненській гімназії (1866–1871). Через понад чотири десятиліття на сторінках автобіографічного чотиритомного твору (не закінченого) “Історія мого сучасника” Короленко розповів, як познайомився з поезіями Тараса Шевченка завдяки вчителю Веніаміну Авдієву, котрий одразу попередив, що цей поет “у програму не входить”. За словами Володимира Галактіоновича, “знайомство з творчістю Шевченка – це була любов і захоплення”. Спочатку з поезією Кобзаря в його душу ввірвався романтизм старої України, потім сприйняття деяких поетичних творів Шевченка почало суттєво змінюватися. Втім, прочитаємо в оригіналі:
“А затем коегде из красивого тумана, в котором гениальной кистью украинского поэта были разбросаны полные жизни и движения картины бесчеловечной борьбы, стало проглядывать коечто затронувшее уже и меня лично. Гонта, служа в уманьском замке начальником реестрових казаков, женился на польке, и у него было двое детей. Когда гайдамаки под предводительством того же Гонты взяли замок, иезуит приводит к ватажку его детейкатоликов. Гонта уносит и режет обоих “свяченым ножом”, а гайдамаки зарывают живьём в колодце школяров из семинарии, где учились дети Гонты.
Думалось невольно: ведь он на ней женился, зная, что она католичка, как мой отец женился на моей матери… Я не мог разделять жгучей тоски о том, что теперь…
Не заріже батько сина,
Своєї дитини,
За честь, славу, за братерство,
За волю Вкраїни…
Это четырёхстишие глубоко застряло у меня в мозгу. Вероятно, именно потому, что очарование националистского романтизма уже встречалось с другим течением, более родственным моей душе… Я нашёл тогда свою родину, и этой родиной стала прежде всего русская литература…”1.
Свого часу Михайло Грушевський з усією серйозністю поставився до мотивувань Володимира Короленка, зауваживши, що такі признання в устах письменника, для котрого гуманний, етичний момент був провідним мотивом творчості, мусив вразити кожного, хоч трохи ближче ознайомленого з духом Шевченкової поезії — настільки вони суперечать основному гуманному тонові сеї поезії. Грушевський переконливо показав, що любування в поверхневих ефектах української минувшини грає у Шевченка дуже малу роль, особливо в пізнішій творчості. Він шукав передусім моральних, етичних вартостей в українській минувшині й зневажливо відкидав зверхній блиск і “славу куплену кровію”…2

Володимир Короленко:
“Поукраїнськи не говорив ніколи й
ніколи поукраїнськи не думав…”
Після закінчення Рівненської гімназії зі срібною медаллю Володимир Короленко вступив у 1871 році до Петербурзького технологічного інституту, а 1874 року переїхав у Москву, де вчився в Петровській землеробській і лісовій академії. Через два роки він був не лише виключений з академії за участь у студентських заворушеннях, але й арештований і висланий з Москви у Кронштадт під нагляд поліції. З того часу за революційнонародницьку діяльність Короленко провів із невеликими перервами в тюрмах і на засланні понад шість років життя. До речі, в уже згаданому творі “Історія мого сучасника” письменник розповів, як на засланні в місті Вишній Волочок Новгородської губернії в’язні відзначали Шевченківські роковини: було виголошено промову про значення творчості українського Кобзаря, прослухану зі співчутливою увагою. За словами Короленка, про Шевченка знали навіть ті в’язні, які не розуміли української мови.
У 1881 році сталася подія, що повною мірою виявила рішуче неприйняття Короленком російського самодержавства та його незламний крицевий характер — він відмовився присягнути цареві Олександру ІІІ, за що був знову засланий на три роки в Якутію, в Сибір. Очевидно, що така життєва позиція викристалізувалася не без впливу творчості Шевченка, який, говорячи словами незабутнього Івана Драча, носив у собі “лютий гнів на всіх царів”. Звісно, не випадково в своїх записах за 1898 рік Володимир Короленко занотував цитату з болісного листа Шевченка до Василя Жуковського (січень 1850 р.) про заборону йому малювати на засланні. Показово й те, що до 40ї річниці від смерті Кобзаря Володимир Галактіонович опублікував у журналі “Русское богатство” (1901, № 2) статтю “Матеріал до біографії Шевченка”, в якій додав нові штрихи до перебування Шевченка на засланні, посилаючись на… документи, знайдені ним в Уральському архіві, де письменник працював над історичними джерелами для роману “Царьнавальник” про пугачовський бунт.
Письменник постійно брав участь у вшануванні пам’яті Тараса Шевченка під час його роковин. Цікаво, що його було обрано до організаційного комітету відзначення 33ї річниці з дня смерті поета в Петербурзі. Наприкінці 1913 року, очевидно, готуючись до від’їзду за кордон на лікування, письменник завчасно вмістив у газеті “Полтавский день” статтю “Ювілей поетаселянина”.
Мудрий Володимир Галактіонович добре розумів історичну силу й нездоланність українського національновизвольного руху під покровом Тараса Шевченка, як і важливість осягнення ним Шевченкової мови в багаторічній духовній присутності в Україні. Про це хвилююче свідчить цікавий і характерний запис у щоденнику відомого громадського діяча і публіциста Євгена Чикаленка в березні 1912 року. Якось він стрівся з Володимиром Короленком у залізничному вагоні й той говорив йому: “От тепер я зрозумів, що український національний рух – це не штучне явище, не фантазія купки української інтелігенції, а глибоко народний органічний рух, який, певне має будучність. От чому я й почав студіювати українську мову, бо я на Україні, мабуть, назавжди оселився”3.
Проте українська мова не стала йому рідною, тому й зізнався чесно Володимир Короленко в листі до Максима Горького 10 червня 1913 року: “Поукраински не говорил никогда и никогда поукраински не думал. Пробовал здесь, просто даже из любопытства, и вижу, что ничего не выходит. Не хочу поэтому и заигрывать с украинской литературой, делая вид, что могу писать поукраински”.

Сергій Єфремов: “Короленко убрав
у себе кращі сторони української
народної стихії…”
У царині російської журналістики й літератури Володимир Короленко з’явився наприкінці 1870х років, а перші книги побачили світ у 1886 році, коли він мешкав у Нижньому Новгороді. Десять літ творчої праці в цьому місті (1885–1895) стали надзвичайно плідними. З 1895 року Короленко жив у Петербурзі, де редагував журнал “Русское богатство”, в якому й було опубліковано головний твір письменника – “Історія мого сучасника”.
У 1900 році академік Володимир Короленко переїхав у Полтаву, де й жив до кінця свого життя. Так! На початку того року його було обрано Почесним академіком Академії наук Росії разом з Львом Толстим і Антоном Чеховим. Від престижного звання Короленко відмовився 1902 року у зв’язку з протестом проти анулювання Миколою ІІ обрання Почесним академіком Максима Горького. Блискучий приклад всеросійського визнання великого письменника і – Короленкового кришталевого благородства!
Його визнали російським літературним генієм, а називали ще й “моральним генієм”. Особливо важливо нагадати слова Максима Горького: “Как неутомимый возбудитель этических чувств и правосознания В. Г. был активнее и ближе к жизни, чем Л. Н. Толстой”. Рішучі й безстрашні виступи письменника проти шовінізму й антисемітизму, єврейських погромів, зокрема, цикл статей “Справа Бейліса” (1913) ввійшли в історію засудження міжнаціональної ворожнечі. Недарма наприкінці минулого століття Єврейська Рада України присвоїла Короленку звання “Праведник України”. Письменник брав участь в організації захисту селян на судових процесах у Харкові й Полтаві в зв’язку з селянськими заворушеннями в Україні, виступав у пресі з вимогою судити не їх, а поліцейських чиновників, які організували масові розправи над селянською біднотою, зокрема, йшлося про начальника каральної експедиції у великих Сорочинцях статського радника Ф. В. Філонова. Про “похмуру драму, що розігралася в містечку Сорочинцях (прославлених колись веселими оповіданнями Гоголя)…”, Короленко розповів у нарисах “Сорочинська трагедія” (1907). За його словами, вони мали величезний резонанс у суспільстві: “чиновництво сполошилось, як мурашник, суспільство… і селянство підбадьорювались”. Корній Чуковський згадував, як письменник зізнався йому, що в період написання таких статей він страждав безсонницями: “Особливо сильно вони дошкуляли йому… коли викривав бузувіра Філонова, який катував українських селян”.
Рівно через десять років опісля Михайла Грушевського ще один великий українець Сергій Єфремов особливу увагу звернув на саму сутність духовного вибору Володимира Короленка на користь російської літератури й геніальностисло проаналізував його:
“З Короленка був насамперед російський письменник… Таке він дуже часто проказує і не раз вертається до цієї новотвореної “батьківщини” на сторінках своїх творів, мов щитом укриваючись нею кожного разу, коли наверталася настирлива думка про таки національну приналежність. А вона, думка цяя, все верталась…
Видко, питання не було вирішене до краю… І справді – серед численного гурту письменників, що постачила Україна російському письменству, важко одшукати більше з цього погляду виразну постать, аніж Короленко: перед ним чи не поступався тут навіть сам Гоголь, що ніяк не міг розібрати – яка у його душа… Зовсім несвідомо для себе, не культивуючи, не дбаючи про те, Короленко убрав у себе кращі української народної стихії сторони, зібрав мов у фокусі типові риси національної творчости й надзвичайно яскраво одбив їх у своїй особистій творчости”4 (виділено мною. – В. М.).
За словами нашого знаного сучасника, літературознавця Михайла Наєнка, коли Володимир Короленко “брався за художнє перо, то воно в нього писало… українською кров’ю”. В цьому виразно виявився також і непроминальний могутній вплив творчості Тараса Шевченка, який уже ніде й ніколи не відпускав талановитого письменника з українською душею. Українська тема пронизує твори письменника “Ліс шумить”, “Сліпий музикант”, “У поганому товаристві”, “Судний день”5, “Без язика”, “Історія мого сучасника” та ін.
Володимир Короленко був одним із небагатьох російських письменників, який із початку й до кінця своєї творчості вільно вживав у своїх творах лексеми “українець”, “українці”. У повісті “Сліпий музикант”, що побачила світ, коли Володимир Галактіонович був у віці Ісуса Христа, є дивовижний за геніальною простотою й глибокою українськістю текст: “…У украинской дудки нашлись союзники, так как она была у себя дома, среди родственной украинской природы. Прежде чем Иохим срезал ее своим ножом и выжег ей сердце раскалённым железом (Йдеться про дудку, вирізану з верболозу. – В. М.), она качалась здесь, над знакомою мальчику родной речкой, её ласкало украинское солнце, которое согревало и его, и тот же обдавал её украинский ветер, пока зоркий глаз украинцадударя подметил её над размытою кручей”.
Справді, так міг написати лише письменник, талант якого проріс в українському духовному ґрунті, душа якого належить Україні…
Стосовно публіцистики, то Короленко справедливо вважав, що приділив Україні й українському національному рухові значну увагу. Він зізнавався, що “письменницька совість примушує його занурюватися з головою в публіцистику”. Переконливим і яскравим прикладом системного й пристрасного публіцистичного захисту письменником української мови є стаття “Котляревський і Мазепа” (1916), в якій йшлося про відкриття у 1903 році пам’ятника Івану Котляревському в Полтаві. На тому торжестві були присутні й українці зі Львова, який тоді входив до складу АвстроУгорської імперії. Так от, їм не посміли перечити у виголошенні привітань українською мовою, а “місцевим” українцям – зась. Адже цією мовою “говорив проклятий Мазепа”: “Выходило таким образом, что язык Котляревского и Шевченка, привлекший в русскую Украину зарубежных паломников, законен только в Австрии. На своей родине, у своей колыбели он запрещён”. Тоді як Полтава мала стати центром “торжества української мови”, все вилилося фактично в “злочинне торжество” її могильників… Володимир Короленко в’їдливо нагадував про те, що нібито через кілька років у Петербурзі було визнано незаконність полтавської заборони промов українською мовою, втім, очевидно, той сенатський документ перетворився в гоголівську “пропалу грамоту”:
“И не оказалось никакого гоголевского запорожца, который бы сумел разыскать “пропавшую грамоту” и применить её к делу, чтобы незаконно высланный за рубеж язык Котляревского и Шевченка был вновь водворён по месту своего рождения и старого жительства…” (виділено мною. – В. М.).
Вагомим свідченням вростання Володимира Короленка в український культурний ґрунт є його дружні стосунки з багатьма українськими письменниками, культурними та громадськими діячами. Михайло Коцюбинський називав його своїм улюбленим автором, а творчість визначав як “книгу життя”, в якій воно дивовижно вірно відображено великим художником. Володимир Короленко спілкувався з Іваном КарпенкомКарим, Панасом Мирним, Марком Кропивницьким, Гнатом Хоткевичем, Христиною Алчевською… Леся Українка вважала, що твори Короленка необхідно перекласти українською мовою…
Після революційних подій 1917 року Володимир Галактіонович висловився з національного питання в “Листах із Полтави”:
“Вывод: нужно признание национальных культур, полное проявление национальных особенностей. Отныне нельзя преследовать ни одного вероисповедания, ни одного языка, ни одного племени, ни одного национального сознания”.
Та про самостійну незалежну Україну в Шевченковому розумінні не йшлося: “…Будущее великой России рисуется мне в виде своего рода федерации наподобие американских штатов…” І ще раз: “А разумная федерация – это несомненное будущее свободной России”.

Володимир Короленко: “Як завжди я висловлював одверто своє негативне ставлення до більшовизму…”
Про безпосереднє сприйняття Короленком крутозламних революційних подій 1917 року в Петрограді свідчить його запис у щоденнику 29 жовтня: “В Петрограде большевистский мятеж”. А 13 листопада додав: “Ленин и Троцкий идут к насаждению социалистического строя посредством штыков и революционных чиновников… Во время борьбы ленинский народ производил отвратительные мрачные жестокости”.
На початку 1919 року Головою Раднаркому України став ленінський посланець, давній знайомий письменника Християн Раковський, який ще навесні 1918 року врятував його від більшовицького розстрілу і став надійним щитом у роки громадянської війни. Уже 20 березня Короленко писав йому: “…С кем или с чем вы воюете? Достаточно ли того, чтобы данный человек принадлежал к буржуазии или к хлеборобам, чтобы объявить его врагом народа, поставленным вне закона?… Приглядываясь к происходящему, я ниоткуда не вижу того, что мог бы признать настоящим, правильным, верным… Говорят, предстоят расстрелы. Берегитесь этого средства. Виселицы не помогли Романовым, несмотря на 300летние корни”.
У рік своєї смерті Короленко залишив у щоденнику кілька записівзойків, із якими він і відійшов у Засвіт: “Разве можно сравнить эту статистику (йшлося про кількість розстрілів у період царювання Миколи ІІ. – В. М.)… с миллионами жертв красного террора?!” (12 січня 1921 року); “Сколько лжи! Ленин тоже уже запутался…” (6 лютого); “Но коммунизм лицемерен до мозга костей” (25 травня); “…Насильственный коммунизм вызывает и на Украине и даже в России глубокую вражду” (28 серпня).
На мою думку, потрясаючий драматичний щоденник Володимира Короленка, написаний у Полтаві у 1917–1921 роках, не поступається видатним “Окаянним дням” Івана Буніна, створеним переважно в Україні, в Одесі у 1919 році, силою історичних емоційних свідчень про кровопролитну громадянську війну та ненавистю до Володимира Леніна і більшовиків. Водночас Короленко вражає власною неперевершеною зануреністю в історичні події, безприкладною участю в рятуванні людей від розстрілів і допомозі знедоленим і голодуючим.
Очевидно, що Короленковий щоденник необхідно видати в перекладі українською мовою з обов’язковими науковими коментарями. Це дасть змогу сучаснику переконатися, що Володимир Галактіонович був не лише великим письменником, лицарем правди і справедливості, а й мислителем, який осягнув для майбутнього жорстокі післяреволюційні роки в Україні й у наш час допомагає позбутися від будьяких ілюзій щодо нинішньої Росії.

Мирослав Попович: “Короленка можна назвати гордістю України…”
Аби читач у повній мірі спостеріг амплітуду суперечливих, і, навіть, несумісних оцінок історичної фігури Володимира Короленка, наведу дефініцію знаного професора Євгена Онацького зі створеної ним “Української малої енциклопедії”6:
“Короленко Володимир (1853–1921) – московський письменник українського роду, що належав до категорії тих “усердних малоросів”, що, живучи в Україні, зневажали культуру рідного народу і віддавали всі свої сили на збагачення культури окупанта”7.
На такий одномірнокатегоричний підхід до велетенської постаті Володимира Короленка нині можна відповісти суто українським крилатим вигуком його героя з оповідання “Судний день”, який у письменника й наведений українською мовою: “Цур тобі, пек тобі”.
Бо вже згаданий великий українець, видатний історик Михайло Грушевський також зараховував “усердних малоросів”, енциклопедично затаврованих Євгеном Онацьким, до “національнобайдужої інтелігенції, української родом, але вповні відданої службі російській культурі…” Проте ми вже знайомі з науково мотивованою і толерантношанобливою відповіддю вченого Володимиру Короленку й виваженою оцінкою його творчості мудрим Сергієм Єфремовим…
Про тісні зв’язки Короленка з Україною та його захоплення Шевченком писали радянські літературознавці Н. Крутікова, Г. Ігнатенко, П. Малий, О. Міксон та ін. У сучасному короленкознавстві глибоко й всебічно досліджуються світоглядна й громадянська позиція, правозахисна діяльність Володимира Короленка та його видатний внесок у гуманітарну думку в Україні, в розвиток української культури, розкриваються українознавчі мотиви творчості великого письменника.
Не заглиблюючись у цю простору тему, нагадаю про Короленківські читання в Полтавському національному педагогічному університеті імені В. Г. Короленка та монографічну працю його дослідників8. Особливо відзначу також системне проведення, починаючи з кінця минулого століття, Короленківських читань у Харківській державній науковій бібліотеці імені В. Г. Короленка та результативне видання наукових Короленківських збірників.
Знаний український філософ, історик культури Мирослав Попович акцентував на тому, що “характеристика гуманістичних концепцій в культурі України неможлива без згадки про Володимира Галактіоновича Короленка” і вважав його “духовним батьком пізнішого безоглядного гуманістичного дисидентства, правозахисного руху”. У цьому контексті, за словами Мирослава Поповича, його “можна назвати гордістю України”…9
Сучасні дослідники з Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка доктор філософських наук, професор Петро Кравченко та кандидат філософських наук, доцент Ярослав Блоха цікаво міркують про Володимира Короленка як ідеолога українського культурного націоналізму, наполягають на тому, що його спадщина “і сьогодні повинна бути джерелом національного єднання українського народу, який відстоює своє право на незалежність у протиборстві із зовнішніми та внутрішніми ворогами нашої держави”10.
Між іншим, як історик, можу засвідчити, що публіцистичні праці Володимира Короленка та його щоденник, написані в Полтаві, є дуже цінними, повчальними і недостатньо використаними джерелами з історії України. Сьогоденної пильної уваги заслуговують чимало призабутих мудрих спостережень і максим видатного письменника, який, зокрема, зауважив, що “російська душа якась безскелетна”. Та й нашим неперебірливим владущим на користь пішла б історична засторога прямохарактерного Короленка про згубну неморальність політиканства й, особливо, “найгіршого з політиканств, політиканства урядового”.
У хаосі російського лихоліття, Першої світової війни, революційної смути Володимир Короленко вивищувався в Україні як видатний син українського народу, великий людинолюбець планетарного масштабу, народний заступник, непоборний захисник знедолених і принижених, мужній борець із тоталітарними режимами, всесвітній безкорисливий лицар совісті, справедливості й громадянської доблесті…

Замість післяслова
Більшу половину життя Володимир Короленко прожив в Україні – з часу народження й до від’їзду в Петербург у 1871 році, тобто, перші 18 літ, а у 1900 році він поселився в Полтаві, де й помер у грудні 1921 року, там же й похований. Отже, майже 40 років українського буття за царизму й радянської влади.
В Україні пам’ять про Володимира Короленка увічнена в музеях його імені в Полтаві (з 1928 року), Рівному (з 1940 року), Житомирі (з 1973 року), на його пошану названі вулиці в містах Бровари, Дніпро, Житомир, Київ, Львів, Полтава, Харків, Черкаси та ін., а в Житомирі й Рівному – майдани, зведено пам’ятники у Житомирі та надгробок на могилі у Полтаві, відкрито барельєф на стіні колишньої Рівненської гімназії (нині – обласний краєзнавчий музей), меморіальні дошки в Житомирі, Полтаві, Харкові. Ім’я Володимира Короленка носять Полтавський національний педагогічний університет (з 1949 року), бібліотеки у Запоріжжі, Маріуполі, Рівному, Харкові, Чернігові, школи в Житомирі й Полтаві (Народний дім імені Володимира Короленка)… Ці підвалини народної пам’яті закладено ще в радянські часи, але кріпко тримаються, більше того, зміцнюються в незалежній Україні. У 1990 році Національна спілка письменників України встановила літературну премію імені Володимира Короленка за кращий твір, написаний російськомовними літераторами України. Цікаво, що в Полтаві до Дня міста вручається щорічна міська премія його імені, лауреатом якої в різних номінаціях стають не лише знані люди, а й школярі та студенти. 2003 року Національний банк України випустив у серії “Видатні особистості України” пам’ятну монету “Володимир Короленко”, випущено також поштову марку з його портретом…
Відчуваєте всеукраїнський розмах і масштаб ушанування й вдячної пам’яті? Звісно, насамперед, ідеться про сутнісні заслуги Короленка саме перед Україною. Тоді як українські сучасні енциклопедії називають його переважно “російським письменником, прозаїком і публіцистом” чи фактично безнаціональним “письменником”. У Вікіпедії – “російський письменник українськопольського походження”.
Увага! В наявності випинання російськомовної іпостасі Володимира Короленка й фактичне відсторонення від його українськості в заголовних рядках українського енциклопедичного формату, що вимагає наукового виправлення, уточнення. Відповідні напрацювання відображено в цій статті. Наприклад, уже згадані Петро Кравченко і Ярослав Блоха ідентифікують Володимира Короленка як одного “з найбільш відомих українських мислителів, письменників і громадських діячів…”. Мені видаються дуже важливими міркування доктора філософських наук, професора Павла Ямчука, який відносить Володимира Короленка “до особливого типу вітчизняних філософів”, який вбачав у цивілізаційному феномені українства “альтернативу як імперії, так і революції”.
На мій погляд, такі глибокі різнобічні роздумування суттєво наближують у нашому випадку до шуканої енциклопедичної формули заслуг Володимира Короленка перед Україною…
Дає підказ навіть продуманий текст меморіальної дошки, встановленої у Харкові в 2003 році і поновленої у 2013 році:
“В цьому будинку, під час відвідання Харкова неодноразово перебував великий гуманіст, письменник, публіцист, захисник прав знедолених, Праведник України Володимир Галактіонович Короленко”.
Пам’ятаєте, як у Шевченка?
Отакийто муж праведний
Був він на сім світі.
Сучасне сприйняття інтелігентними земляками великого подвижника української землі щиро висловив у поемі “Полтавець Короленко. Книга про борця” відомий полтавець, письменник Микола Костенко (1939–2016):
Коли душу сумнівом тривожу
І не знаю, що рятунком є, –
Знов до Короленка я приходжу
Свій до свого ходить по своє.
Головне, не забувати й наголошувати, що творчість Володимира Короленка становить російськомовне відгалуження української ментальності, духовності, крові. Тобто Володимир Короленко – український російськомовний письменник… І далі – визначення, що вже згадувалися, достойні енциклопедії.
Чи був Шевченко поруч із Короленком у його праведних діяннях? У липні 1918 року Володимир Галактіонович сказав на його публічному вшануванні з нагоди 65річчя в Полтаві: “Как ни темно впереди, есть всётаки несомненное, незыблемое, чему стоит и надо служить без вопроса о скором успехе. Эти незыблемые маяки – истина, право, справедливость”. А мені відразу згадується, що за п’ять років до того в статті про Тараса Шевченка в газеті “Полтавский день” Короленко назвав самого поета “запаленим маяком, який освітлює величезні простори” – письменник ідентифікував Кобзаря з істиною, правдою й справедливістю. Ось і відповідь…

  1. Короленко В. Г. Собрание сочинений: в 5 т. Т. 4. Л., 1990. С. 268–270.
  2. Грушевський М. Твори: у 50 т. Т. 2. Львів: Світ, 2005. С. 430–431.
  3. Чикаленко Є. Щоденник: у 2 т. Т. 1. Київ: Темпора, 2004. С. 221.
    Євген Чикаленко називав Володимира Короленка “славнозвісним московським письменникомгуманістом”, “одним з найбільших сучасних російських письменників”.
  4. Короленко В. Твори: в 3 т. Т. 1. Київ: Державне видавництво України, 1923. С. ХХХVII.
    Як відомо, в цьому виданні вміщено твори письменника в українському перекладі під редакцією Сергія Єфремова.
  5. До цього оповідання, читаючи яке згадуєш Миколу Гоголя, письменник узяв епіграфом рядки з Шевченкової поеми “Відьма”: “Огонь погас, а місяць сходить, / В яру пасеться вовкулак…”. Відомо, що на початку 1890х років Короленко хотів сам перекласти твір українською мовою.
  6. Вийшла в світ у БуеносАйресі у 8 томах, 16 книгах протягом 1957–1967 років; перевидання здійснюється в Києві видавництвом “Пульсари” з 2016 року.
  7. Українська мала енциклопедія. Книжка VI. Літери Ком. – Л. БуеносАйрес, 1960. С. 729.
  8. Див.: Ревегук В., Кочерга Н. В. Г. Короленко. Громадська діяльність письменника (1917–1921). Полтава: Дивосвіт, 2014.
  9. Попович М. В. Нарис історії культури України. Київ: АртЕк, 1998. С. 533.
  10. Кравченко П., Блоха Я. В. Г. Короленко як ідеолог українського культурного націоналізму // Філософські обрії. 2016. № 36. С. 18.
Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment