1 листопада 1918 року у Львові, Станіславові, Тернополі, Бориславі, Золочеві, Сокалі та навіть у Перемишлі завдяки рішучим діям українських командирів і вояків встановлено українську владу. Листопадовий чин. Революція поручників і четарів на чолі з сотником Дмитром Вітовським. Його ім’я у Львові носить вулиця, де розташоване обласне Управління СБУ – нехай його ім’я вселяє жах у наших ворогів і надію у наші серця, як вселяло тоді, восени 1918 р. Вітовський не дожив до Голгофи своєї армії – розбився влітку 1919 року на літаку, повертаючись із Паризької мирної конференції з порожніми руками – без миру та збройної підтримки. Все, як і тепер.
Згадаймо його сьогодні. А ще – поручника Ілька Цьокана, поручника Мартинця, поручника Паліїва, поручника Бубелу, четаря Огоновського та 17-річного Степана Паньківського, який вперше підняв на львівській Ратуші наш державний прапор. Завдяки їм Львів понині наш. Понині й довіку.
Українсько-польський фронт, що виник як суцільна 10-кілометрова лінія орієнтовно 4 листопада 1918 року, не змінювався упродовж наступних двох тижнів та розрізав місто на дві нерівних частини: поляки зайняли західну частину міста з головним залізничним вокзалом, українці тримали під контролем центральну та східну частини з Високим Замком, міською Цитаделлю та вокзалом Підзамче. У столиці молодої ЗУНР мешкало майже 200 тис. осіб, причому українців з-поміж них внаслідок імперської політики колонізації було не більше чверті, тоді як поляки переважали їх майже вдвічі.
Мозковий центр українського війська, що розміщувався в “Народному домі”, пережив серйозну кризу вже на другий день серйозних боїв: з’ясувалося, що понад половину українських стрільців після тріумфального Листопадового зриву просто розійшлися по домівках! Очікуючи прибуття головної ударної сили – легіону УСС з Чернівців, що добирався залізницею три дні з пригодами – українське командування гаяло дорогоцінний час, сподіваючись на професіоналізм та загартованість у боях.
Тоді як поляки, що переважали українців чисельно, зробили ставку на масову мобілізацію добровольців, мотивованих шовіністичним націоналізмом, які вважали українців меншовартісним та слаборозвиненим народом. У результаті наступними днями до Львова справді прибуло 1500 січових стрільців. Зате поляки мобілізували в свої загони 4000 бійців, не рахуючи існуючого збройного підпілля та волонтерів-цивільних!
У цій ситуації не витримав психологічної напруги та подав у відставку український командувач 31-річний Дмитро Вітовський. Його наступником став колишній стрілецький командир, 36-річний полковник Гриць Коссак, який керував боями за місто три дні (з 5 по 8 листопада); змінити його довелося підполковнику Гнату Стефаніву (32 роки), який і виконував обов’язки командувача увесь час, що залишався до відступу українців з міста 21 листопада.
Далі ламана лінія протиборства двох національних стихій веде нас за маршрутом: вул. Театральна – вул. Коперника – Цитадель – вул. Дорошенка – парк Івана Франка – вул. Городоцька – вул. Шевченка – Янівська рогатка.
Саме тут знаходилися ключові опорні пункти адміністративного центру Львова, за які велися криваві бої понурими листопадовими днями 1918 року: будівля Головної пошти та телеграфу, бібліотека імені Стефаника (тоді Оссолінських), казарми та бастіони колишнього австро-угорського 30-го полку піхоти, будівля Галицького сейму (регіонального парламенту, нині – Університет імені Франка), Дирекція залізниць, артилерійські казарми, поліцейський комісаріат та казарми австрійської жандармерії. Парк імені Франка був ареною одного за найбільших боїв часу генерального польського наступу на центр Львова, що розгорнувся 9 листопада 1918 року, коли спробу штурму Галицького сейму було впевнено відбито українцями, а кілька сотень польських бойовиків залишилися на імпровізованому солдатському цвинтарі поміж дерев. Тоді ж розгорнулися бої за оволодіння артилерійськими казармами імені Фердинанда на головній транспортній артерії Львова – вулиці Городоцькій, де інтенсивність українського спротиву досягала сучасних боїв за Донецький аеропорт, а будівлі залишилися під українським контролем, незважаючи на вогонь артилерії, підпали та спробу підриву стін вибухівкою. Активне сприяння українським захисникам Львова надавала артилерія у вигляді кількох гаубичних батарей, розміщених на панівних висотах на Цитаделі та Високому замку, які активно бомбардувалися поляками з повітря (захопленими австро-угорськими аеропланами на військовому летовищі Левандівка).
Ведення боїв у місті для українців ускладнювалося слабкою обізнаністю з вуличними лабіринтами, де поляки почували себе, немов удома, зате, коли фронт перейшов у позиційний стан, бої за оволодіння окремими будівлями та барикадами показали повну перевагу українців у ближньому та рукопашному бою.
Врешті-решт, все вирішило прибуття зовнішньої допомоги. Якщо на виручку побратимам-галичанам до Львова приїхало з Великої України 50 бійців під командою 25-річного випускника Одеської школи прапорщиків Андрія Долуда (які фантастично зарекомендували себе в боях у районі нинішнього ТРЦ “Форум”), то в складі польської колони з Перемишля прорвалося понад 1000 бійців. Співвідношення сил остаточно змінилося не на нашу користь: майже 5500 поляків проти 3300 українців. Успішний польський наступ на південному фланзі фронту 20 листопада 1918 року завершився проривом української оборони та наказом командування про відступ українців з міста – криваві вуличні бої переросли у виснажуючу піврічну облогу.
Центральний сектор української оборони вистояв навіть у цей критичний момент, тому наказ на підрив складів з боєприпасами та відхід за місто тут сприйняли не просто без ентузіазму, а навіть висловлювались за те, аби розстріляти його ініціаторів у порядку профілактики. Оборонці фортеці Цитадель, бібліотеки Оссолінських, будівель пошти та парламенту, артилерійських казарм, австро-угорського банку та жандармерії назавжди вписали свої імена у книгу подвигів українського війська.
При цьому у нас прийнято політкоректно мовчати щодо цікавого факту: в листопаді 1918 року (і до березня 1919 р.) Начальником Генштабу польських Збройних сил працював генерал-майор Станіслав Шептицький (1867–1950), рідний брат Митрополита УГКЦ Андрея Шептицького. А, отже, мав прямий стосунок до реалізації польської збройної агресії проти ЗУНР.
Українських захисників міста поховали на полях стрілецького пантеону Янівського цвинтаря, збудованого 1934 року за проєктом учасників бойових дій – січового стрільця Левка Лепкого та петлюрівського офіцера Петра Холодного – де у міжвоєнні роки польська поліція регулярно арештовувала українських ветеранів і молодь, що вшановували чин стрільців Вітовського. У 1970-х роках меморіал УГА було знищено радянською владою, з бідою відновлено в середині 1990-х, і навіть зараз він потребує додаткової реконструкції та облаштування, бо виглядає надто бідненько на тлі помпезного польського меморіалу на Личакові. Тут недалеко знайшли вічний спочинок генерал-четар Мирон Тарнавський, командир Другого корпусу Галицької армії в легендарній Чортківській офензиві, коли галичани контрнаступом відкинули поляків на захід від Тернополя, та пізніше головнокомандувач УГА в поході на Київ та Одесу влітку 1919 року. За рішення почати мирні переговори з денікінцями під час катастрофічної епідемії тифу, коли в бригадах УГА лишилося по 200–300 штиків, Тарнавського на вимогу Петлюри судили військовим трибуналом у Вінниці. І виправдали.
Поруч сплять і бачать дивні сни про омріяну Незалежну бойовики-оунівці Білас і Данилишин, які вправно ліквідовували депутатів польського окупаційного парламенту, і брат останнього командира УПА Ілларій Кук, провідник ОУН на Золочівщині, повішений поляками в 1938 у тюрмі “Бригідки”, і колишній ад’ютант Петлюри, старшина з особливих доручень Василь Бень, що після 1920 року працював директором у львівській школі імені Шашкевича, а в 1941 р. був розстріляний чекістами в тюрмі НКВС на Лонцького, і молодий професор-націоналіст з Львівської політехніки Андрій П’ясецький, міністр лісівництва в уряді Стецька в 1941, закатований гестапівцями, і розвідниця-нелегалка УВО, зв’язкова Коновальця Ольга Басараб, забита польськими поліцаями після триденних тортур в комісаріаті на вул. Яховича (тепер академіка Кучера, де Шевченківський райвідділ) 13 лютого 1924 року, і перший прем’єр-міністр уряду ЗУНР Кость Левицький, що працював в Тернополі після захоплення Львова поляками, і злетів з посади за продаж нафти закордон, і лемківський поет-геній Богдан-Ігор Антонич…
У 1960–1970-х роках радянська влада зруйнувала вщент стрілецькі меморіали на Янівському та Личаківському цвинтарях, а уламками потрощених кам’яних хрестів вимостили проїзну частину вулиці Суворова (тепер Сахарова) та тротуари, а зверху залили асфальт. У 1990 році, копаючи траншею для водогону на розі вулиць Суворова, Куликівської і Бойківської, робітники виявили та витягнули на поверхню кілька надгробків, на яких збереглися чіткі написи з прізвищами загиблих. Надворі буйним квітом цвіла перебудова і вчувалася незалежність, тому резонанс був колосальний; робітники вантажівкою відвезли надгробки в Інститут суспільних наук НАН УРСР, а після відновлення Янівського меморіалу з потрощених хрестів на залізних ланцюгах зробили пам’ятну композицію, аби нагадати, як окупанти воювали з мертвими. До речі, сотні потрощених стрілецьких хрестів до сьогодні знаходяться під асфальтом вулиці Сахарова.
