До 80-річчя від дня народження Леоніда Талалая
Інна ЖАРЮК,
м. Київ
Завершується перша декада листопада. Дедалі просвітленішим стає світ навкруги і всередині нас, гостро передчувається невідворотність перших морозів. У цю світлу пору, 80 осеней тому, прийшов у світ надзвичайно талановитий український поет, представник так званої “тихої” лірики, майстер вишуканого поетичного слова Леонід Талалай. У побуті (і навіть у власних віршах) він часто називав себе “дитиною листопада”, бо і справді його дитячий світ був хистким і незатишним у ті страшні воєнні і повоєнні роки. Але попри все майбутній митець знаходив сили протистояти вітрам часу:
А в центрі тільки я,
Дитина листопада,
Єдиний диригент і чародій на мить,
Дарма, що народивсь під зіркою,
що пада,
В саду, що обліта, на вітрі, що горить!
(“Глибокий сад”)
Хоча тодішня дійсність була жорстокою і безпросвітною, хоча світ зустрічав дітей воєнного покоління холодно і непривітно, наш поет згадує своє дитинство, як неповторні, золоті часи, коли:
Ще палахкоче ранній схід,
ще сонце дивиться у небо,
і на траві дитячий слід,
який веде тебе до тебе.
(“Ще палахкоче ранній схід…”)
Дитинний внутрішній світ поета – чистий і прекрасний, бо такий же прекрасний і гармонійний світ навколо, так хочеться щодня нестримно той світ пізнавати, дивуватись його таємницям:
І сонця плями біля хати
гарячі, мов дитячі п’яти,
якими світ кудись біжить…
(“Така роса, палахкотінь…”)
Останні рядки привертають увагу вдумливого читача незвичною метафорою – “біжить” не дитина, а світ. І мимохіть перед внутрішнім зором постає рухомий образ світу і часу. Час і простір пов’язуються воєдино і слухаються “гарячих, дитячих п’ят”. І справді поезія Л. Талалая – напрочуд легка, пройнята небуденною, оригінальною образністю, наскрізь метафорична. “В поета немає жодного слова у номінативному розумінні”, – зазначає Тарас Салига, ці слова абсолютно справедливі і для поетичного світу Л. Талалая. Його вірші струмують свіжим асоціативним ладом, несподіваністю образівсимволів, генеруванням нових художніх смислів.
Під кроною
навскіс
пробірка проміння
де праху земного святкове роїння,
як бал безтілесності,
світла і тіні, –
це все, що від літа лишилося нині,
це все, що невдовзі лишиться від нас…
Та як до дітей
усміхається час,
і сонячним зайчиком
сонячна мить
по стежці з окрайчиком щастя біжить.
(“Під кроною навскіс…”)
Метафора “мить по стежці з окрайчиком щастя біжить” творить калейдоскоп світлих уявлень, переживань, дитинних відчуттів. Час втілюється у щось зриме і віщує невідворотність щастя. Іманентні асоціації розвивають специфічну оптимістичну світобудову, гармонійну в її найсправжнішій суті.
Ця поезія суголосна творам В. Свідзінського, В. Мисика, Є. Плужника. Леонід Талалай успішно розвиває традиції класичного вірша, його лірика цікава неповторним, суто “талалаївським” звучанням, поліфонічністю смислів, образною повнотою. Вважається, що поет – це людина, яка через свій власний досвід здатна виражати загальні почуття, близькі мільйонам. Поетичне слово Л. Талалая близьке і зрозуміле не лише представникам елітних мистецьких кіл, а й пересічному читачеві, естетичний вплив “талалаївського” слова на особистість – беззаперечний.
Володимир Базилевський зазначає: “Талалай із тих поетів, чиє слово абсолютно невіддільне від природи, яку він умів читати доглибинно”. Поет і справді вибудував неповторний поетичний світ, якому притаманні висока одухотворена неодномірність образів, взаємозв’язок природи із внутрішнім світом людини, гармонійне поєднання розмислового та емоційного. Вчитаємось в опис тиші і будемо намагатися її відчути:
Як стій стоять комиші,
навколо – ані душі,
лише прибува, як повінь,
як з потойбіччя тиша.
Із лісу виходить олень –
і тиші стає ще більше.
(“Осліплює обрій нікелем…”)
Ще М. Вінграновський зазначав, що “у поезіях Талалая багато простору, повітря, що дозволяє читачеві почути не лише звук самого слова, а й відлуння цього звуку”.
Ранок такий дзвінковий!
Холодно від роси.
Боюся вимовить слово –
тиша, як терези.
(“Ранок такий дзвінковий!”)
Поезіям Л. Талалая властиві сугестивність, медитативність, світла замисленість, притишена розмова з собою, інтроспективність. Бо серед справжнього народжується справжнє, бо заглиблення в себе – це завжди здіймання над собою і світом. Поезії Л. Талалая такі ж природні і справжні, як свіжість води у спеку, як глибина небес, як шерехи осіннього плину.
За Л. Талалаєм, “фіксує око, проявля душа”. Чутливе око і вухо автора вловлює найтонші зміни, відтінки в природних явищах, автор точно співвідносить їх із внутрішнім світом ліричного героя, створює як вражаючі об’ємні панорамні образи так і майстерно “подрібнює”, деталізує художні картини.
Ліричний герой поета – “чистий” лірик, людина глибоко одухотворена, вознесена над буденністю. Духовність ліричного героя – беззаперечна, він чітко вибудовує свою власну концепцію буття. “Світлішим стає вночі, те, що за день намовчиш”, – зізнається він. В. Базилевський стверджує: “Талалай – носій мудрого ліризму, якості рідкісної у нашій поезії”. За визначенням В. Базилевського, у своїх творах Л. Талалай виступав “думаючим серцем”:
Ти самотньо стоїш серед плину,
що уже дістає до гілок,
і стискають твою серцевину
нашаровані кола думок.
Серцевина, як голка у небо,
колам обрії стали тісні,
райські птиці сідають на тебе
і співають про пекло пісні.
(“Дерево серед плину”)
Поезія Л. Талалая сповнена душевним теплом, зворушує емоційною глибиною, відзначається високою художньою інформативністю. Прикметно, що для своїх творів автор вибирає буденну основу, і через неї відкриває читачеві небуденний зміст, багатошаровий підтекст, непомітні на перший погляд деталі. Відтак твориться особливий світ, в якому незриме стає видимим, де починає звучати те, що раніше мовчало:
Дрібен дощик на осінній сад,
світиться стоокий виноград,
багряніє крона поріділа,
в яблука заплакана щока,
і на світ дивитися несила
з висоти осіннього листка.
(“Дрібен дощик на осінній сад”)
Плинність світу і людини, просвітлену тиху радість, замислений сум поет гостро відчував саме восени. Л. Талалай – поет “осінній”, співець “оголених тополь”, “саду без листу і пісень”, “жовтня в гаї”, “димів листопада”. Напевне, “осінніх” віршів у творчому доробку поета, порівняно із іншими авторами, найбільше.
Натурфілософська спрямованість, сама природа налаштовують ліричного героя на розмисли про таємниці світобудови, нагадують про нерозривний взаємозв’язок людини і природи. Тому у вдумливого, схильного до емпатії читача, ця поезія викликає глибокий душевний трепет, малює перед його внутрішнім зором щемливі картини:
Серце защемить – усе позаду.
Все позаду… Догоряє день.
Все позаду і не вийти з саду,
що уже без листя і пісень.
(“Хтось неначе дивиться у спину…”)
У творах поета розвиток теми пам’яті і часу, як філософської буттєвої категорії, зустрічаємо найчастіше. Анрі Берґсон стверджує, що “по суті всі відчуття – це вже пам’ять”. Поезія Л. Талалая насичена почуттями і відчуттями, що переносять нас назад, у минуле, до чогось несказанно дорогого і нездійсненного:
Волого чорніє
знайома дорога,
яку не пройти,
не спіткнувшись об спогад.
(“Все глибшає осінь…”)
Жалкує за часами,
де щастя відбила
душа молода,
як тінь перелітну
стояча вода.
(“Все глибшає осінь…”)
Минуле повертається знову, щоби зближуючись із теперішнім, засяяти ще яскравіше.
Платон визначає пам’ять, як “відбиток персня на воску”. Такі “відбитки”, “сліди” зустрічаємо і в поезіях Л. Талалая.
…і щастя відбила
душа молода,
як тінь перелітну
стояча вода.
(“По вінця наповнений світ…”)
Так світиться течія,
що повертає спомин
туди, де снопом соломи
дощик сліпий стояв.
(“Так світиться течія…”)
Свідомо насичуючи статтю цитатами, авторка прагне єдиного – поділитися з читачем світлом високого мистецтва, відчуттям незрівнянного духовного багатства українського слова.
Останні роки свого життя Л. Талалай втишено провів наодинці з природою, на острові Водників на Дніпрі, він – уважний спостерігач, що пильно підглядає таємниці природи. Небуденна свіжість сприйняття, здатність зазирнути у глибинну суть речей наділяє його поезію глибоко індивідуальними, особистісними рисами.
Поетиці Л. Талалая притаманне екзистенційне бачення дійсності крізь призму усамітнення. Це поет глибокої печалі, просвітленого суму, наскрізного катарсисного оновлення. Абсолютне поринання в нутро одинацтва, не пригнічує ліричного героя – навпаки, сповнює його оновленням духовних сил, істотним духовним переродженням:
Світло так, що не бува світліше,
тільки це вже світло без тепла,
осінь оголилася до тиші,
пісня до молитви знемогла.
(“Світло так, що не бува світліше…”)
Поет відчуває незнищенність душі у незатишному, хисткому світі, йому відкривається її невмирущість:
Сніг від зорі палахкотить
і сад чорніє… Скоро смеркне.
Душа болить. Нехай болить –
її не жаль, вона безсмертна.
(“Сніг від зорі палахкотить…”)
Лірика Леоніда Талалая – це справжній храм поезії, непідробний камертон, найсправжніший акт величі людського духу. Це – поезія серця в найповнішому, найтоншому її вияві.
