«Жіноча справа»

Галина ДАЦЮК,
журналістка
Анатолій ЛУКАЩУК,
історик

У жіночих слідчих справах – історії матерів, сестер, тіток, онучок, бабусь, племінниць – родичок учасників кордишівської станиці ОУН, УПА, які були репресовані каральною системою НКВС. Є одна “справа дружини” – Марії Кондратюк, підрайонного провідника ОУН Володимира Кондратюка – “Коваля”, члена ОУН з 1943 р.
25 вересня 1947 р. співробітник відділу 2Н УМДБ капітан Бугай, розглянувши матеріали справи № 7325, отримані із Шумського РВ МДБ на сім’ю учасника ОУН Кондратюка В. Д., знайшов, що він в 1943 р. зрадив батьківщину, вступив в ОУН. У березні 1944 р. брав участь у боротьбі проти Радянської армії. Перебував на нелегальному становищі. 13 вересня 1947 р. у криївці був виявлений у момент чекістськовійськової операції і при вчиненні опору вбитий. Вважав би сім’ю Кондратюка В. Д. у складі дружини Марії і сина Григорія виселити у віддалені місця Радянського Союзу. “21 жовтня 1947 р. сім’я вислана на ст. Усяти Томської залізниці, ешелон № 20049, начальник варти лейтенант Куриленко”.
На залізничній станції Томської області Марія разом з десятками тисяч переселенців з Волині чекали на визначення їм постійного місця. 29 січня 1948 р. Особлива нарада при Міністрові ДБ СРСР постановила: “Кондратюк Марію, як члена сім’ї учасника банди ОУН, виселити на спецпоселення в Кемеровську обл., при ній син Григорій, 4 р.”.
Через рік Марія на спецпоселенні вийшла заміж. “Прошу зняти мене зі спецобліку, так як я зі своїм чоловіком Кондратюком В. Д. не в шлюбі, бо він убитий у вересні 1947 р., і в даний час я дружина Мокрецова В. К., який працює в радгоспі “Осман” експедитором, і з ним зареєстрована. У нас двоє дітей: син від Кондратюка В. Д., 1942 р. н., і донька від Мокрецова В. К., 1949 р. н. Працюємо з чоловіком в радгоспі “Осман”, і я вже Мокрецова Марія. Проживаємо в Кемеровській обл., Кузедєєвський рн. Прошу задовольнити моє прохання. 2.03.1953 р.”. 21 квітня 1953 р. Марії в клопотанні відмовлено.
Написала в Москву Ворошилову. “Я була вислана 1947 р. за чоловіка Кондратюка В. Д., який був убитий радянськими військами на території Західної України. 1948 р. вийшла заміж за Мокрецова В. К. (народився в Курській обл. – Авт.), який брав участь у фінській кампанії 1939 р., учасник вітчизняної війни 1941 р., контужений – погано чує на обидва вуха. Від першого чоловіка є син, навчається в 4му класі Обрамовської школи. Вчиться добре і відмінно, так як Мокрецов В. К. батько нерідний, сам виховує на російський лад. Від нього є дочка Тетяна, 11 жовтня 1949 р. н. Прошу, тов. Ворошилов К. Є., зняти мене зі спецобліку, так як я працюю на посівних і збиральних кампаніях, як це потрібно для нашого тваринництва, і виконую державну норму на 105 і 110 відсотків. 2.02.1954 р. Мокрецова”.
Маріїне прохання було переправлене в Тернопільське УКДБ. Начальник 4 відділу УКДБ Лещенко відправив його в Шумський РВ УКДБ, і виконавець капітан Каймакан приступив до розслідування.
26 травня 1954 р. в. о. уповноваженого КДБ в Шумському рні допитав свідка Липку Якова, 1888 р. н., освіта 4 класи церковноприходської школи. Яків сказав, що Кондратюка знає добре як близького сусіда, з 1944 р. він перебував в ОУН, і 1947 р., “при озброєному опорі ліквідований військами біля мого дому в полі. 1940 чи 1941 рр. він женився на односельчанці з дому Дацюк, нині Кондратюк Марії, мав малолітнього сина. Сім’я виселена на спецпоселення. Марія у 1946 р. деякий час переховувалась від органів радянської влади, але конкретно про її зв’язок з ОУН мені не відомо”.
26 травня 1954 р. Дацюк І. А., 1927 р. н., українець, член ВЛКСМ, освіта 4 класи, на запитання, що йому відомо про зв’язки з ОУН Кондратюк Марії, відповів, що сам особисто не бачив, але “зі слів начальника міліції Голощапова, котрий ліквідував Кондратюка, мені відомо, що Марія підтримувала зв’язок зі своїм чоловіком, що його і ще трьох членів ОУН, які переховувались разом з ним, Голощапов знайшов у схроні на полі біля села в той момент, коли Марія принесла їм їсти”.
Незабаром виконавець Каймакан відзвітував Тернопільському КДБ. “Направляю заяву спецпоселенки Кондратюк М. Ф., яка клопочеться про відміну спецпоселення, і матеріали розслідування. Одночасно повідомляю, що її чоловік – Кондратюк В. Д., у 1944–1947 рр. перебував у банді ОУН, і в серпні 1947 р. ліквідований. Сама Кондратюк короткий час, 1946 р., також була на нелегальному становищі”.
15 червня 1954 р. у клопотанні Марії про відміну спецпоселення було відмовлено.
На засланні Марії постійно потрібні були різні довідки. І вона щоразу зверталася в Шумський РВ МДБ, де працювали ті ж люди, які свого часу відправили її в Сибір і вбили чоловіка. Тепер Марія починала нове життя, але її доля цілковито залежала від каральної системи, яка володіла довідками, протоколами, рішеннями і тримала в кулаку Маріїну радість.
“Спецпоселенку Кондра тюк М. Ф. дозволяю під охороною направити в Кузедєєвський рн на возз’єднання з чоловіком Мокрецовим В. К. Начальнику РВ МДБ з прибуттям Кондратюк М. Ф. взяти її на облік спецпоселення і під нагляд органів МДБ”.
18 грудня 1954 р. Марія написала спецкомендатурі МВС № 31 розписку про те, що на новому місці їй оголошено, що вона не має права без дозволу спецкомендатури виїжджати за межі Кузедєєвського рну, і що за самовільний виїзд (втечу) з місця поселення буде притягнута до кримінальної відповідальності.
Відповідно до постанови РМ СРСР від 1.07.1954 р., Маріїні діти – Кондратюк Г. В. і Мокрецова Т. В. – з обліку спецпоселення були зняті 18.12.1954 р. Сама Марія знята з обліку спецпоселення 20 лютого 1956 р. на підставі Постанови РМ СРСР від 24.11.1955 року, про що їй було оголошено під розписку 14 березня 1956 р.
Син Григорій і донька Тетяна порушували питання про реабілітацію.
“В комісію з прав реабілітованих, від Кондратюка Г. В., проживаю в Кемеровській обл., м. Осінніки. Я народився 10 березня 1942 р. в Тернопільській обл. За рішенням адміністрації, 1947 р. мене з мамою Марією Федорівною було виселено на спецпоселення, де ми проживали до нового указу. На підставі Закону України “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні”, від 1991 р., прошу вислати мені довідку про реабілітацію”.
Кондратюк М. Ф. і Кондратюк Г. В. – реабілітовані 15 вересня 1994 р. УМВС України в Тернопільській обл.
4 червня 2004 р. Мокрецовій (Шамровій) Тетяні, Маріїній доньці, дано відповідь, що під дію Закону України від 17.04.1991 р. “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні” вона не підпадає. Очевидно, як народжена в РФ, батько росіянин, відношення до справи підрайонного провідника ОУН “Коваля” вона не має.
Марія Кондратюк мала відношення до “Коваля”, будучи його дружиною, за що репресивна машина покарала її на все життя. Енкаведисти діставали всіх і вся. Від цього недремного хижого ока несила було сховатися навіть під землею.
Печальна доля спіткала рідну Маріїну сестру Пелагію Швець, що була дружиною загиблого Швеця Петра Івановича – заступника кущового, члена ОУН, УПА.
15 січня 1945 р. нач. Шумського РВ НКВС капітан Держбезпеки Трєско розглянув матеріал на грна: Швеця П. І., 1911 р. н., уродженець с. Кордишів, українець, освічений, перебуває на нелегальному становищі, знайшов: що він в березні 1944 р., будучи вороже налаштованим проти радянської влади, добровільно вступив в банду УПА, займав командну посаду. Брав участь в бою з частинами Червоної армії в лісах Мізоцького рну Ровенської обл. 24. 06. 1944 р. і в с. Биківці Дедеркальського рну Тернопільської обл. у жовтні 1944 р. Проводив активну збройну боротьбу проти радянської влади.
Сім’я Швеця П. І.: батько – Іван Васильович, 1866 р. н., українець; мати – Марія Костянтинівна, 1868 р. н., уродженка с. Кордишів, українка; дружина – Пелагія Федорівна, 1910 р. н., уродженка с. Кордишів, українка; син Іван, 1931 р. н., син Микола, 1934 р. н.; дочка Людмила, 1939 р. н. Сім’ї було відомо, що Швець П. І. є активним учасником банди УПА, а тому вважав би: всіх перерахованих членів сім’ї активного члена банди УПА вислати в східні області СРСР. Нач. Шумського РВ НКВС капітан держбезпеки Трєско”.
Як і попередні справи, документи готувались НКВС під копірку. Допитувались 23 свідки, які давали свідчення “про контрреволюційну діяльність учасника УПА”. Бралася довідка із сільради на “активного учасника банди УПА про його контрреволюційну діяльність та склад сім’ї.” Заповнювався опитувальний листок на голову сім’ї, Шумським райвійськкоматом видавалась довідка про мобілізованих в РККА. Складався протокол опису майна.
15 січня 1945 р., при заповненні картки на сім’ю активного повстанця Швеця П. І., його дружина Пелагія та діти Іван, Микола і Людмила переховувались, перебуваючи на нелегальному становищі, тому виселені тоді не були. Не дочекався висилки батько Іван Васильович – помер, не витримавши несправедливості та нелюдської поведінки органів НКВС, які готували виселення в Сибір.
11 березня 1945 року в Комі АРСР була вислана терміном на 5 р. мати – Швець Марія (виписка з протоколу № 22а Особливої наради при Народному Комісарі ВС СРСР від 28 червня 1945 р.).
Пархомюк Любов, невістка родини Пархомюків, писала з Сибіру батькам: “Є чутка, що в кого “маленька” стаття, відпустять додому”. Люба на це сподівалася, бо дуже сумувала за селом, татом і мамою, адже в невістках побула лише рік, як раптом родину разом з її двомісячною донечкою виселили.
“Особову справа на сім’ю активного посібника “ОУНУПА” Пархомюка Петра Савича” завели 1947 р.
Оперуповноважений УМДБ Огарков допитав свідка Паламарчука Георгія, 1889 р. н., уродженця і жителя с. Кордишів. “Так! Пархомюка П. С. я знаю добре. Він не задоволений існуючим ладом, висловлюється проти створення колгоспів, переконує, що треба старатися всіма силами в колгосп не вступати. Має тісні зв’язки і допомагає УПА. Я особисто бачив, як станична села Кордишів Пугач Людмила виносила від Пархомюка Петра яйця, масло, хліб для УПА. Його син Микола до 1945 р. перебував на нелегальному становищі, переховувався від призову в Червону армію”.
6 липня 1947 р. оперуповноважений Шумського РВ МДБ Шарапов допитав свідка Дмитрука Степана, 1921 р. н., комсомолець, службовець. “Мені відомо, що Пархомюк П. С. має куркульське господарство, вишневий і яблуневий сад, хату, клуню, хлів, землі близько 7 гектарів. Має тісний зв’язок із бандою. Бандити до нього часто приходять, і він постачає їх харчами. Пархомюк П. С. сприяв синам ховатися від органів радянської влади. Має пасіку і дає мед бандитам”.
У вересні 1947 р. була заведена і зареєстрована у відділі “А” УМДБ по Тернопільській обл. облікова справа “на злочинну діяльність Пархомюка П. С., 1882 р. н., уродженця с. Кордишів, який будучи куркулемексплуататором, має тісний зв’язок з бандою УПА і надає бандитам матеріальну допомогу”.
“Цілком таємно. Сім’я учасника ОУН Пархомюка М. П., у складі: батько – Петро Савович, 1887 р. н, дід – Сава Федорович, 1857 р. н., дружина Любов, 1920 р. н., брат Григорій, 1928 р., дочка Галина, 1947 р. – 21 жовтня 1947 року вислана на ст. Усяти Томської залізниці ешелон № 20049 Начальник конвою в/ч 7529 мол. лейт. Куриленко”.
Особлива нарада при Міністерстві ДБ СРСР від 4 лютого 1948 р. постановила “сім’ю Пархомюка П. С., за посібництво учасникам банди ОУН, вислати на спецпоселення в Кемеровську обл.”.
“Головній Військовій Прокуратурі, Москва. Я, Пархомюк М. П., уродженець Тернопільської обл., проживаю як спецпоселенець з 1947 р. в Осінніках. Зі мною проживає дружина Любов, дочка, брат Григорій. Зі мною були також виселені дідусь Сава, який помер 1948 р., і рідний батько Петро, який загинув 1952 р. внаслідок нещасного випадку під паровозом. У зв’язку з тим, що з нашої сім’ї і родичів немає заарештованих чи засуджених, я виношу на ваш розгляд прохання про розслідування справи, з якої причини я з сім’єю виселені.
Коли ми вантажились у вагон, під час переклички органом МВС виявилось, що мене у списку нема. На моє запитання, з якої причини мою сім’ю виселяють, мені була дана відповідь: “сім’ю виселяють за тебе, бо ти перебуваєш десь у лісі”. Так як я весь час проживав вдома і не відчуваю вини за собою, то дивуюся по сьогоднішній день, що перебуваю на спецобліку і не знаю, з якої причини. Прошу сприяти у розслідуванні моєї справи. Пархомюк. 11.05.1954 р.”.
“Автобіографія. Я, Пархомюк Любов, 1921 р. н., у с. Кордишів, сім’ї селянинабідняка. Сім’я складалась із шести осіб: батько – Яків, мати – Якилина, брат Іван, сестри – Марія і Ганна, жили всі разом. Я в батьків найстарша. У 7 років пішла в школу, але походила місяць, і батько більше не пустив, бо треба було бавити менших сестричок. У 14 р. я стала батькові і матері допомагати в роботі, а 1946 р. вийшла заміж за Пархомюка Миколу, прожили рік, і взяли всю його сім’ю на переселення в Кемеровську обл. і мене разом з ними вивезли”.
“Добрий день, дорогі тату, мамо, сестри. Ви пишете, що скоро буде пересуд нашому Івану. Хоч би Бог дав, щоб його виправдали і додому відпустили. Є така чутка, що в кого маленька стаття, будуть відпускати додому, скоро будемо всі вдома”.
Але до Кордишева сім’я не повернулася. 90літній дідусь – Пархомюк Сава – помер по дорозі на висилку в поїзді і був викинутий охороною на узбіччя. Пархомюк Петро загинув 17 грудня 1952 р. на залізниці. Решта сім’ї проживала в Челябінській обл. Реабілітовані 3 лютого 1995 р.
Репресованою була родина Поліщука Петра Семеновича, активного члена ОУН, УПА, вбитого під час операції НКВС. “Я, нач. Шумського РВ НКВС капітан Трєско, розглянув матеріал на Поліщука П. С., 1914 р. н., перебуває на нелегальному становищі, знайшов: що він у березні 1944 р. добровільно вступив у банду УПА, займав керівну посаду “шеф зв’язку 33го району УПА”, псевдо “Славіч”, на озброєнні автомат ППШ і пістолет ТТ, брав участь в боях з частинами Червоної армії 24 квітня 1944 р. в лісах Мізоцького рну Ровенської обл. Проводить активну збройну боротьбу проти рад. влади і її Червоної армії. Сім’я Поліщука П.С. складається: батько Поліщук Семен, 1864 р. н.; мати Поліщук Ганна, 1865 р. н.; дружина Дарія Сергіївна, 1914 р. н.; дочка Галина, 1938 р. н., дочка Ольга, 1940 р. н., дочка Лариса, 1942 р. н. Членам сім’ї було відомо, що Поліщук П. С. є активним учасником банди УПА, тому вважав би: вищеперерахованих членів сім’ї вислати у східні області СРСР. Начальник Шумського РВ НКВС, капітан Держбезпеки Трєско”.
Згідно з випискою протоколу Особливої наради при народному комісарі Внутрішніх Справ СРСР від 12 листопада 1945 р.: “Поліщука С. І. і Поліщук Г. О. вислати в Комі АРСР терміном на 5 р. Під час виселення із складу сім’ї, які підлягають на виселення, але не були вислані, як такі, що перебувають на нелегальному становищі, – дружина Поліщук Д. С. разом із дочками Галиною, Ольгою та Ларисою”.
Як свідчила згодом Дарія Поліщук: “15 січня 1945 р. моїх свекрів вислали на спецпоселення, а майно конфіскували. Я в Поліщуків була за невістку, бо вийшла заміж за Поліщука Петра і проживала з батьками. Від спільного проживання з Петром у нас народилось троє дітей: Галина, Ольга, Лариса. Мене не відправили на спецпоселення, тому що напередодні акції виселення людей в Сибір, я втекла з дітьми до своїх батьків в Голибіси і таким чином залишилась. У моїх свекрів конфіскували наступне майно: хата дерев’яна, крита черепицею, хлів дерев’яний, клуня, двоє робочих коней, корова, кабан, кури, два солом’яники зерна, ще: сани, борони, плуг, плужок, скриня кована, канапа дерев’яна, дві пари хромових чобіт, два зимові пальта, хустки тернові, миски, баняки, ложки, відра, сапи, серпи, коси, пилки, сокири. Все це було конфісковане, бо я боялася показуватися у дворі. Виселені батьки в Сибіру повмирали і не дочекались реабілітації. Виконавчий комітет не давав мені жити у своїй хаті, хотіли її розібрати. Послали мене у фінвідділ, щоб я заплатила гроші за хазяйство, хату, хлів і клуню. І я заплатила”.
Ганна Скибіцька у листі Ворошилову написала: “У всякого початку буває кінець, а моє покарання безконечне”… Ганна була матір’ю активного учасника ОУН і УПА Харитона Скибіцького, побратима Федора Дацюка. Коли місцевий житель Степан здав їхню криївку органам, Федір застрелився, а Харитона енкаведистам вдалося заарештувати.
20 січня 1945 р. у Чорткові зам. начальника відділу ББ УНКВС по Тернопільській області підполковник Держбезпеки Шаганов, розглянувши “висновок начальника Шумського РВ НКВС за наявними у них матеріалами на громадянина Скибіцького Х. П., 1922 р. н., уродженець і житель с. Кордишів, заарештований за контрреволюційну повстанську діяльність, знайшов: Скибіцький Х. П., в березні 1944 р. добровільно вступив в діючу банду, так звану УПА, сотника “Герасима”, в складі сотні 24 квітня 1944 р. брав участь у бою в лісах з частинами Червоної армії Мізоцького рну Ровенської обл. У жовтні 1944 р. в складі сотні “Бистрого” брав участь в бою з частинами Червоної армії в с. Биківці Шумського рну, де сотня була розбита… 29 грудня 1944 р. був виявлений і затриманий у спеціально облаштованому сховищі.
До складу сім’ї Скибіцько го Х. П. входять: батько Петро Дмитрович, 1888 р. н., мати Скибіцька Г. П., 1895 р. н. – постановив: на підставі наказу генерального комісара Держбезпеки Берія від 31 березня 1944 р. за № 7129 вищевказаних членів сім’ї активного бандита УПА вислати в Кіровську обл.”.
Особливою нарадою при народному комісарі внутрішніх справ СРСР від 28 червня 1945 р. батьки Харитона Скибіцький П. Д. і Скибіцька Г. П. “як члени учасника банди УПА” були вислані в Комі АСР терміном на 5 років.
1946 р. на засланні помер чоловік, а в ув’язненні того ж року не стало сина Харитона. І мати вирішила втікати з Крайньої Півночі додому, в Україну. Факт втечі з Сибіру ми мали в історії Анастасії Пилипчук. І, можливо, землячки Ганна і Настя зустрічалися в Сізябську. Але ніде про це не прочитується. А розпитати вже нема кого.
“Зам. начальнику УстьВимського РВ МВД ст. лейтенанту тов. Осіпову. Рапорт. Доводжу до вашого відома, що спецпереселенка спецпоселення “Мікунь” Скибіцька Г. П., українка “ОУН”, працювала в Коміглавтаблісі, 6 жовтня 1946 р. скоїла втечу. За відомостями, Скибіцька поїхала на батьківщину. Комендант СП Мартинов”.
Згодом на допиті вона скаже: “Я скоїла втечу після смерті чоловіка. З наміром поїхати в Україну, купила білет на поїзд і добралась додому через два тижні”.
Ганну, як і Настю, “наздогнали” в рідному Кордишеві. 25.10.1948 р. її арештували, додали ще 5 років терміну і передали етапом в розпорядження УстьВимського РВ МВС Комі АРСР.
Документи свідчать, що в квітні 1949 р. вона лікувалася в Сиктивкарі. Є протокол особистого обшуку 14. 04. 1949 р. ув’язненої Скибіцької Г. П. в тюрмі МВС № 1 м. Сиктивкар. “При обшуку вилучено грошей 24 руб., бушлат 1 шт., хустки 2 шт., кофта 1 шт., спідниця 1 шт., чоботи 1 пара, сорочка 1 шт. Видана квитанція 14. 04. 1949 р”. І цей документ викликає розпач, бо розумієш, що ні хусток, ні чобіт Ганні не повернуть!
“12 травня 1949 р. начальнику ОСП УМВ Комі АССР підполковнику тов. Ісакову м. Сиктивкар. У травні 1949 р. нами було зроблено запит про відправку в будинок інвалідів спецпоселенки ОУН Скибіцької Ганни, яка комісією визнана непрацездатною, працювати не може, щоб прогодувати себе, блукає по д. Айкіно і навколишніх селах, збираючи шматки. У зв’язку з тим, що Скибіцька блукає вже два роки, серед цього контингенту з’являється невдоволення. Також вона сама приходить щодня в райвідділення і плаче, запитуючи: “Коли ви мене подінете денебудь, щоб більше не блукати?”.
“Ворошилову К. Є., Москва. Від громадянки, яка перебуває на спецпоселенні в Комі АРСР, Сізябський будинок інвалідів, Скибіцької Ганни. Мені 65 р., інвалід ІІ групи. На моє утримання використовують великі державні кошти. Моя заміжня дочка живе в Україні, на Тернопільщині. Прислала в спецкомендатуру офіційний документ – зобов’язання, що не заперечує взяти мене повне забезпечення. Незважаючи на це, додому все одно не відпускають. Тов. Голово Президії Верховної ради СРСР! З метою економії державних коштів, які надлишково витрачаються на утримання мене в будинку інвалідів, і збереження залишків мого здоров’я, прошу зняти мене з обліку спецпоселенців і дозволити виїхати в с. Кордишів. 19.07.1955 р.”.
Однак оперуповноважений І спецвідділу УМВС Тернопільської обл. капітан Замотаєв, розглянувши заяву і матеріали, видав заключення від 11 червня 1955 р.: в клопотанні про відміну спецпоселення Ганні відмовити.
Скибіцьку Ганну звільнили 2 березня 1956 р. за постановою Ради Міністрів СРСР № 19631052 від 24.11.1955 р. як одиноку жінку з інвалідністю.
“Розписка. Мені, Скибіцькій Г. П., об’явлено, що я з обліку спецпоселення знята і зпід адміністративного нагляду органів МВС звільнена. Мені дозволено проживати в будьякому пункті країни, окрім тієї області, де проживала до виселення. 2 березня 1956 р.”. Історія йде по колу… Сім’ю Скибіцьких реабілітували 7 липня 1993 р.

У публікації використані матеріали архівнооблікових справ:
Архів УМВС України в Тернопільській області. – Ф. 47.: Спр. 1137. – 90 арк.; Спр. 6106. – 107 арк.; Спр. 6419. – 15 арк.; Спр. 7502. – 33 арк.; Спр. 10719. – 119 арк.

Цією публікацією ми завершуємо цикл матеріалів “Жіночої Справи”, що ввійдуть в однойменну книжку. Історії пронизливі і відверті, як життя. Вони не лише про героїчну участь хлопців і дівчат з волинського села Кордишів в ОУН і УПА. Вони – концентрат почуттів і непридуманих фактів. Вони – згусток крові. Запеченої сльози. З яких народжуються і ненависть, і любов понад усе.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment