Час не минає для любові

Ілько КОЛОДІЙ,
м. Львів

До нової книжки львівської поетеси Оксани Лозової “Час не минає” (видавництва “Джезва”, “Апріорі”, 2021) увійшли твори різних років. За словами авторки, нові, недавно написані, займають лише третину збірника. Решта – вибране, тобто найкраще з написаного впродовж поетичного шляху. До речі, Музей Івана Франка у Львові визнав її першу книжку “Просто неба” найкращим дебютом року. Письменниця творить навдивовижу рівно, її душевна лірика не перескакує зі струни на струну в пошуках “своєї” мелодії. Оксана Лозова давно натрапила на неї, видобуваючи звуки не голосні, не крикливі, не металевостальні, а ледь чутні, тихі, при яких тамуєш подих, завмираєш, тому надзвичайно проникливі.
Кожен вибрав, що вибрав,
Чи те, що дісталось?
Стерпний біль мені випав,
І це вже немало.
Для таких рядків не відкриєш душі на чверть, наполовину – прийняти їх здатна тільки та, що розкрита нарозтіж. І відчує ледь вловимі тони – чи то інтимні, чи з філософським осмисленням, чи видобуті з регістрів національного відродження, як, скажімо, у розділі “Соборне серце” вірш “Повернення”, присвячений пам’яті одного з фундаторів ОУН, теоретика українського націоналізму Миколи Сціборського.
Цей невеликий твір варто навести повністю, оскільки він вельми виразно характеризує один з найголовніших прийомів поетичної майстерності Оксани Лозової – показати сутність, філософський стержень конкретної людиниборця у вирі жорстокої епохи.
Рідна мила земля,
Пограбована, зранена, чорна…
А вона ж золота!
А вона так уміє цвісти…
Шлях з імли ув імлу.
На могилі зсутулений ворон.
І хрести, наче люди,
І люди, неначе хрести.
Непосильний тягар?
Але що нам було не під силу?
Від війни до війни,
Від руїн до ще більших руїн
Дивом дивним живем,
Онімілі розпростуєм крила
І коріння пускаємо
Серед руїн, поміж війн.
У тих асоціативних і водночас епічних рядках схоплений дух періоду національновизвольних змагань у ХХ столітті, де вкраплено й біль за тернову долю рідної земліВітчизни, і контури молодецького максималізму в умовах “непосильного тягаря” – “А що нам було не під силу?”; і гідне подиву виживання в нестерпних умовах поневолення… Цей “зранений” ряд із зсутуленим вороном на могилі, цей шлях “з імли в імлу”, “від війни до війни”, “від руїн до руїн” можна продовжувати ще довго… Зрештою, він той, посередині якого якраз і стояв Микола Сціборський. Цей вірш – ніби глибокі й болісні розмисли самого головного героя, жодним формальним штрихом тут не означеного.
Згаданий перший розділ книжки “Соборне серце” – напрочуд символічний у назві. Очевидно, тут – твори про Україну! Про соборну! У нинішніх умовах війни на Донбасі, загострення відносин із Білоруссю, в умовах сепаратистських “вибриків” на західному прикордонні з угорським душком (та чи тільки?), пропаганди федералізму з боку проросійських сил в Україні тема Соборності неабияк турбує кожного свідомого українця, не те, що письменника, який тримає руку на пульсі суспільнополітичних процесів. Здавалося б, тут легко збитися на публіцистичну чи, ще гірше, плакатну риторику, так часто притаманну патріотичним творам, та авторка оминає її в даному випадку “десятою” дорогою і шукає свою “тиху”, не гучну стилістику, таку, як у вірші “Малому Нестору”. Уявивши онука літописцем, роздумує над тим, яку “повість минулих літ” він донесе майбутнім поколінням, що напише на своїх скрижалях… І переконана, що його, як і багатьох людей на цьому світі, цікавитимуть не так сухі факти історії, а:
Як же хочеться їм, – напишеш, –
Голос неба почути в тиші!
Пригорнути дитя до серця
І забути смертельні герці,
І засипати всі окопи,
І почати новий рукопис…
Таке ж зворушливе і тепле, без натяку на високий стиль, “послання” східнякам, в якому їхня печаль на чолі поетеси – “борзнянською борозенкою”. Тут маємо пояснити: Оксана Лозова – родом з Надбужжя, з Немирова, “з цього краю батька рід”, а ось мати – з Чернігівщини, і дорога до Борзни, маминої малої батьківщини, знайома авторці змалечку. З дитинства лишилися в пам’яті і в серці яскраві образи тамтешньої рідні, пейзажні колорити… З цього родинного східнозахідного географічного багатства й народилося “соборне серце” Оксани Лозової, котрому, як зазначила у своєму відгуку на книжку Віра Олеш, “однаково рідна й галицька, й чернігівська земля, славний козацький край”.
Знаковим у цьому “соборному” розділі вважаю вірш, який також вартий того, аби його навести повністю:
Моє ім’я – від батька.
Я – Оксана.
Моє ім’я гірке мені самій,
Пропахле степовими полинами,
Калиною в далекій Колимі.
Воно летіло за Полярне коло,
Теплом топило вічну мерзлоту.
Мене ще не було, та був мій голос,
Комусь потрібен був.
Тому я тут.
Тому шукаю слову рідне слово
І не чекаю ласки від чужих.
Хіба не мій народ серед руйновищ
Зі слова вийшов
І у слові жив?
Без сумніву, головне місце в книжці Оксани Лозової займає інтимна лірика. У найрізноманітніших ракурсах вона пише про нерозділене почуття, нещасливе кохання, розлуку, зраду, самотність і жаль з приводу того, що все так сталося. Часом дивуєшся з того поетичного намиста, наділеного стількома тужливими відтінками…
Так безнадійно покохати,
Це як – потрапити в біду.
Свою подругу рятувати
Дівчата ввечері прийдуть.

І будуть довго говорити,
Що це так просто не мине,
Що це кохання треба вбити.
Тоді й мене, тоді й мене…
Пригадую, у відгуку на першу поетичну збірку Оксани Лозової “Просто неба” я, щиро захоплюючись витвореним романтичним світом, можливо, не завше правильним у його “дорослому” розумінні, але надзвичайно чистим, безпосереднім і відвертим, висловлював одночасно й побоювання: аби лірична героїня дебютантки з часом не взялася призвичаюватися до побутописання життя й не стала на стежку, яка, врештірешт, приведе її від Мавки до Килини. Тоді й сама Оксана Лозова припускала, що “може, й справді усе це минеться із часом, із віком”.
На щастя, не минулося. І це підтвердили її наступні збірки, зокрема, й “Очі дерев”, і нинішній збірник з його найсвіжішими поетичними строфами, де “ще трохи гріють спогади про літо” і “гіршого нема за зраду рідних душ”.
У рецензії на “Очі дерев” я вже відзначав, а зараз можу лише підтвердити, що не розгубила Оксана Лозова з літами вміння чи й мистецтва дивуватися, споглядати світ добрими очима дерев, квітів, птахів – коли веселими, коли “вогкими”, але завше відвертими і навіть дещо наївними… Радівтішився, що з часомвіком її лірика не втратила свіжості і первозданної цноти, безпосередності. Але й зараз повторююсь: вона подорослішала. Пейзажну, хай дуже милу, свіжу, дещо потіснили філософські роздуми. Образи стали глибшими, більш об’ємними, сконденсованими, в читача викликають більше асоціацій, краще спонукають до розгортання уяви… Поетеса вже знає з досвіду, мабуть таки, й власного, що “тривожно жити у раю”, бо “прийдуть, побачать, відберуть”. Вона вже добре орієнтується в глибинах радості і смутку. Та вкотре зазначу: поетична душа – “невиправна” у постійності власних почуттів.
Не вестиму окремої довгої розмови про уривок з поеми “Мотря” у книжці. Про цей твір уже сказано чимало, його оцінювали критики, письменники… “Мотря” – одне з найкращих поетичних полотен письменниці Оксани Лозової. Авторка зуміла тонко передати всі барви й відтінки людських почуттів на тлі складної історичної епохи, яка відвернулася від України, пощербивши наші шаблі, принісши чергову страшну руїну на наші зболені терени.
“Дуже вдало передані жіночі переживання, конфлікти батьків і дітей, “щирих” друзів і зрадників”, – свого часу відзначала письменниця Марія Гуменюк. Тут єдине зауваження: можливо, вона не точно висловилася, але якраз про конфлікт поколінь у поемі не йдеться, а скоріш про те, що “було в тій зраді зради забагато, Сама Вкраїна зраджена була”.
Стисло, але влучно оцінила “Мотрю” поетеса Любов Бенедишин: “Канва – страшна, кривава сторінка української історії… Візерунок – високе, світле, тяжке кохання української жінки… І чорночервона нитка Слова у вмілих руках Майстрині”.
Віктор Палинський, відзначаючи ліричність душі Оксани Лозової, яка заливає слізьми й обнімає усміхом всю палітру її поетичних вібрацій, потвердив, що й у поемі “Мотря” вона горує над епічністю.
Як не погодитися з тим “горуванням”, яке підмічене ще у вірші “Малому Нестору”…
Йдеться про те, що так глибоко, головно в психологічному плані, відтворити образ Кочубеївни могла лише та, яка сама пережила подібну драму, яка відчула в ній отой “найтонший нерв”.
Отже, Оксана Лозова, як і в ліриці малої форми, в кілька строф, так і в панорамній поемі, залишається вірною собі й висвітлює найперше внутрішній світ своїх героїв. Тут письменниця, сказати б – “однотипна”, хоча сама поетична робітня її доволі розмаїта.
Вона – авторка текстів багатьох популярних пісень. Як справедливо зазначила Віра Олеш, вони свого часу складали основу репертуару Ольги Юнакової. Виконували пісні на тексти Оксани Лозової Таня Гурська, Богдан Лялька, Леонід Мазур. Нині поетеса активно співпрацює з композитором і виконавцем Олександром Свєтогоровим…
Оксана Лозова також перекладає поезії з білоруської, грузинської, російської. Перекладені і її твори – англійською, білоруською, грузинською, італійською, литовською, польською мовами. А ще вона – лавреатка премій імені Маркіяна Шашкевича та імені Леся Мартовича…
Побажаю поетесі, аби й надалі не втомлювалася ділитися з нами “небаченою веселкою”; тим, як “весняна ніжність розправляє крила”; нести до своїх читачів промінь світла і “пахощі конвалій разом з ним”… Так само тихо, неголосно, але щиро й непідкупно, душевно й проникливо… Хай для її творінь час не минає! Так, як не минає він для любові, для вічних почуттів та істин.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment