Альона РАДЕЦЬКА,
м. Хмельницький
Л. А. Сердунич. І слово боролось (Український фольклор періоду голодоморів; статті та художні твори авторки про голодомори в Україні). – Хмельницький: ФОП Цюпак А. А., 2018. – 140 с., іл.
Не один раз доводилося чути вислів “Ні корови, ні свині, тільки Ленін на стіні”, але ніколи не надавала йому особливого значення. Донедавна. Поки не натрапила на нього випадково, читаючи фольклорно-краєзнавче видання Любові Сердунич “І слово боролось”, де містяться зразки народної творчості (пісні, прислів’я, приказки, перекази, загадки, “опухлі” анекдоти, словотвори тощо), створені людьми під час голодоморів 1921–1923, 1932–1933, 1946–1947 рр. Виявляється, у нього є відповідники, і чимало. Наприклад: “Ні коняки, ні свині, тільки Ленін на стіні // Ще й показує рукою: їжте дулю з баландою” або “Ні корови, ні свині, // Тільки гасла на стіні”, чи “В тридцять третьому году // Люди мерли на ходу // Ні корови / ні свині // Тільки Сталін на стіні”. Як зауважує дослідниця, “…зразки українського фольклору, пісеньки й вірші про голодомор мають багато варіантів, що засвідчує їхню поширеність Україною”.
Навіть у ті страшні часи люди не втрачали віри та оптимізму, шукаючи шляхи визволення від сатанівського режиму. Вони передавали один одному ці вислови з усвідомленням небезпеки для свого існування. Ці вислови перетинали кордони сіл і потрапляли в уста інших жителів, перефразовуючись, змінюючись у формі, але не в значенні і призначенні. Вони ставали зброєю, котрій не знаходилося відбою. І хоча декому може здатися, що написані вони у гумористичному стилі, то хочеться нагадати: у той час людям було не до сміху. “Усна народна творчість періоду голодомору – це не сміх крізь сльози, це й не плач. Це і не розпач. Це – щось більше, ніж віра і відчайдушність. Ці твори – доказ незнищенности нашого народу, а тому вони – безцінні”, – зауважує Любов Сердунич. А легкий гумористичний тон – лише оболонка, під якою – неспинні сльози і величезні клубки болю, котрі глибоко залягали у серцях мільйонів страждальців.
Фольклорно-краєзнавче видання всіяне ненавистю і вірою, сарказмом та іронією, гнівом і проклинаннями, котрі від слова до слова ненаситні справедливістю, якої у той стражденний час не було, як не було найсвятішого: шматочка хліба на столі.
Дослідниця Любов Сердунич не приховує свого обурення, чим хоче достукатися до серця кожного українця, щоб не мовчали, не забували, щоб пам’ятали, бо “людська пам’ять – це зброя”. Вона не може пробачити часової несправедливості, коли заборонялося говорити про голодомор, коли згадка про це каралася розстрілом чи засланням у Сибір, на Соловки. Але радіє, що нарешті це сталося, що люди прозріли і приховане стало явним.
Звичайно, у книзі лише частина “створеного тоді словесного відображення буття” і більшість “на щастя, вийшли з активного ужитку”, “проте ця творчість нашого народу становить неабияку цінність серед досліджень і теж свідчить про голодомор 1930-их років, про терор і репресії”, – стверджує Любов Андріївна. Хіба можна спокійно читати і не реагувати на витвори: “Сидить Сталін у столиці, / їсть вкраїнські паляниці. // Що у нас забрав – / за кордон продав”; “Приїхало ГПУ, / загнало дітей в кропиву. // Біжіть, діти, в темний бір: // Батьків везуть на Сибір”; “Є ще трохи буряків // Для радянських дураків /”; “Не шукайте домовину: // Батько з’їв свою дитину. // З бичем ходить бригадир, // Людей гонить на Сибір”? Звичайно, ні! Тільки поспівчувати…
Неоціненна духовна скарбниця книги – прислів’я і приказки, які Любов Сердунич упорядкувала за абетковим ладом – це щось значно більше за просто фольклор, це душа, яка палає у світі жорстокості і вимушеного страждання. Авторка ділить їх на три частини: “Час агітації за колгосп”, “Вступ до колгоспу. Голод”, “Прислів’я перших колгоспних років”. У них – відчай, нестримність і безмежне бажання змінити своє прокляте життя: “Не знали, що навічно державі позичали”; “Ні крупи, ні муки – ходять люди-здохляки”; “Ні хліба, ні кулеша, лиш голодна душа”; “Пийте воду, їжте січку – виконуйте п’ятирічку”; “Україна – рідна мати, не вкрадеш – не будеш мати”; “Голод – не тітка”; “Голодному і з Богом, і без Бога – на цвинтар дорога”; “Їсти хочеться, аж шкіра болить” тощо. “Ці короткі твори не лише констатували, а й часто застерігали, повчали, розвінчували і засуджували від імени тих, хто спізнав їх гіркий зміст”, – зазначає дослідниця. За її словами, нерідко прислів’ям ставав один рядок із тодішніх пісень, але він був настільки точним і визначальним, що замінював цілі трактати.
Особливо виразні, дошкульно-сповідальні “опухлі” анекдоти, які народжувалися в людей із реалій робітничих буднів і свят, сповитих у чорну хустину і підперезаних жагою до менш стражденного життя. “У той час, коли по радіо звучали цинічні пісні та оди на замовлення про Сталіна і партію, пошепки, потай, з вуст у вуста передавалися народні твори про справжню дійсність”, – зауважує Любов Андріївна у своїй книзі. Увагу привертає один із “опухлих” анекдотів, який яскраво демонструє культ особи Сталіна. Назва його – “Вшанування Шевченка”. Так ось: “На сцені висить картина “Сталін на просторах Радянського Союзу”. Лектор читає доповідь “Роль Сталіна у колективізації України”. Хор виконує пісні про Сталіна. Артисти читають вірші про Сталіна. Демонструють фільм про Сталіна.
– Що це?
– Це йде вечір пам’яти Тараса Григоровича Шевченка”.
Також у фольклорно-краєзнавчому виданні значне місце посідають складноскорочені слова та новотвори, які “розвінчували сталінську політику та її вождів”, веселі оди на замовлення влади, свідчення очевидців голодоморів на Старосинявщині Хмельницької області, зокрема, із села Теліжинці, де народилася Любов Сердунич, прозові та поетичні твори авторки, в яких вона щемно і співчутливо розповідає про жахіття голодомору.
Стискається серце, холонуть долоні,
Як лиш уявляєш ті втрати без війн.
Це ж скільки народу померло ще в лоні!
І хто за ті чорні діла відповість?
Таке запитання ставить Любов Андріївна у своєму вірші-передмові, але відповіді не знаходить. Якщо на початку поезії воно лунає притишено, виважено, то наприкінці – волає: “І ХТО за ті чорні жнива відповість?!!” Наприкінці збірки, як завершальне, підсумкове, слово, – вірш “Хай відповість мені Москва!”. Він – відповідь на вірш-запитання “Хто відповість?”. І ця відповідь прийшла до авторки внаслідок її багаторічних досліджень. Обидві ці поезії – своєрідне обрамлення збірки.
Врешті, дослідниця закликає не бути байдужими до людської біди і берегти пам’ять про безжально закатованих страшною смертю: “Вшануймо пам’ять невинно убієнних: хтось – записавши спогади очевидців голодомору, хтось – поширенням правди, донесенням її до памолоді, свічею пам’яти, квіточкою до могили масового поховання, а хтось – активними діями з упорядкування чи встановлення пам’ятного знака в селі…”.
Пам’ять… Тільки вона наділяє силою і вселяє віру, що такий злочин проти українського народу більше ніколи не повториться. Тому, ставлячи автограф на книзі, авторка додає: “Дбаймо разом, аби подібне ніколи не повторилося!”.
Вожді відходять, система руйнується, а люди залишаються – зі своїм розумінням, своїм баченням, своїм Словом, яке пройшло не одне пекло, але не здалося і не здасться, бо в цьому його сила, правда і життя.
P. S. 2007 року за вагомий особистий внесок у дослідження голодоморів в Україні та активну громадську діяльність Президент України Віктор Ющенко, який свого часу “сприяв відновленню історичної правди, пробудженню нашої національної свідомості і людської гідности”, нагородив Любов Сердунич орденом “За заслуги” ІІІ ступеня.
