Кого в Донбасі за “язик” тягнули?

Про що нагадали публікації місцевих газет

Ігор ЗОЦ

Натрапив на замітку з літ дуже далеких, і її назва “Української балачки не любимо” здалася мені влучною характеристикою ставлення влади до української мови на Донеччині впродовж десятиліть. Навіть відновлення державності не спонукало владу на Сході розвивати і підтримувати українське слово.
Водночас саме газети впливали на формування суспільної думки. Є підстави говорити про місцеві ЗМІ як дієвий інструмент русифікації. Згадаємо, що ж вони писали в періоди історії, коли цю тему в СРСР ще можна було обговорювати, а також у перші десятиріччя Незалежності.

“Української балачки
не любимо”
Під такою назвою “Диктатура Труда” в 1928 році друкує замітку, що ілюструє суспільні настрої в Сталінській області на той час і повертає до нинішнього. Хіба не доводилося чути подібного в останні роки? Не тільки на Донбасі. Ось текст оригіналу без підпису з випуску 27 червня 1928 року:
“Зачєм мнє нужна ета українізація, раз я єйо не понімаю, а вовторих, у нас на шахте всєго 35 проц. українцев – при чом же здесь українізація”… Такий висновок подає сам голова бюро копальні, тов. Іванов. Людина авторитетна. Голосу якої прислухаються профробітники. Після цього не треба бути далекозорим, щоб сказати, що справа з українізацією на копальні Ілліча буде завжди псуватись, доки т. Іванову не розтлумачать добре питань національної політики, що проводиться партією й Радвладою.
А про те, що на 21,2 тис. робітництва в читальні всього дві вкраїнських газети та один журнал, а книгарня має 4050 книжок української літератури, про це голові байдуже. “Моя хата з краю – нічого не знаю”…
Але ж 11а річниця близька. Пора дещо вкмітувати активним діячам!”
Замітка свідчить, що автор непокоївся гальмуванням українізації з боку керівництва і, зокрема, відсутністю в достатній кількості періодики і книг українською, і сподівався, що до річниці більшовицького перевороту ситуація зміниться. Цього не сталося, а позиція керівників великих колективів буде прикладом для працівників і через піввіку – саме “червоні директори” Донбасу в перші роки Незалежності стали ініціаторами місцевого референдуму щодо надання російській офіційного статусу.
“Диктатура Труда” далі називалася “Социалистическим Донбассом”, у 1960х роках сім місяців видавала український випуск “Соціалістичний Донбас” нарівні з російськомовним. Саме в той короткий період у газеті працював літературним редактором поет Василь Стус, про що свідчить відкрита 2007го року в редакційному приміщенні меморіальна дошка.
Більше з російської на українську газета не переходила аж до останнього номера “Донбасса”, що вийшов у грудні 2017 року вже в Черкасах у переселенському статусі. Щоправда, на початку 2000х редакція оголошувала передплату на український випуск, але, набравши 15 охочих, від створення такого видання відмовилася.
Пригадується, як восени 1990 року Донецька обласна рада заснувала газету “Жизнь” і оголосила передплату двома мовами. Для цього навіть встановили посаду заступника редактора з українського випуску і запросили поета і журналіста Юрія Доценка. Проте, набравши шістьох передплатників українського випуску, вирішили друкуватися російською. “Жизнь” припинила виходити на початку літа 2014 року.
Та повернемось до витоків. У той час, як у Сталіно друкувалася “Диктатура Труда”, в Маріуполі нинішній “Приазовский рабочий” виходив як “Приозівський пролетар” у руслі політики партії щодо коренизації, або посучасному українізації, яка передбачала запровадження нових стандартів української мови. З січня 1932го по липень 1934 року газета публікувала матеріали під назвами “Зі станції Сартана на Озівсталь”, “Геть з партії ворогів робітничої кляси!”, “Про підготовку до весняної сівби 1933 року”, “Південній Магнетці – темпи Магнетобуду” тощо. Про цей період в своїй історії газета нагадала 7 серпня 2007 р. в статті Людмили Кудріної.
З 1934 року, до і після Другої Світової війни, та з проголошенням Незалежності “Приазовский рабочий” незмінно виходить російською. Щоправда, зараз свій сайт видання наповнює тільки державною.
Після таких трагічних потрясінь в українській історії, як Голодомор 1932–1933 рр., репресії 1937 року, Друга Світова війна, і до радянської перебудови 90х років місце і роль у суспільстві української мови в пресі не обговорювалося. За будьяку публічну спробу привернути увагу до цієї чутливої теми можна було потрапити до в’язниці, як це, наприклад, трапилося з учителем із Дружківки Олексою Тихим. Відбувши в 60х шість років ув’язнення в таборах Мордовії за так звану “антирадянську агітацію”, наш земляк не міг миритися з русифікацією і звертався до органів влади, щоб комуністична партія дбала і про розвиток української мови. На початку 70х він написав листи до обласної “Радянської Донеччини” та республіканської “Радянської освіти” з пропозицією розширити вживання української мови в освіті, культурі та пресі. Звернення вчителя надруковано не було, натомість автора почали переслідувати каральні органи і вдруге засудили. Олекса Тихий помер в ув’язненні в 1984 році.
Тепер ім’ям Олекси Тихого названі вулиці в містах Донеччини, а українська поступово оживає і посідає належне їй місце в освіті та органах управління, як і має бути з державною мовою. Але цей процес дуже повільний, бо підконтрольні українській владі території Донеччини і Луганщини перебувають під потужним інформаційним впливом агресора. Місцева ж влада формується переважно з колишніх “регіоналів”.

Кому медаль
“за обрусение…”?
Як тут не згадати про втрачені для українського відродження на Сході можливості з 1991 року. Що насправді відбувалося, можна зрозуміти, звернувшись до місцевих видань. Ось фрагменти лише деяких серед величезної кількості публікацій на шпальтах друкованих ЗМІ регіону:
“Супротив українській мові в містах і селах нашої області виник не сьогодні і не в 90ті роки, а значно раніше, коли великодержавні чиновники Москви та Києва “дбали” про єдину російську націю і культуру народів СРСР. Коли в 70х роках русифікувались українські навчальні заклади. Коли всі технікуми та інститути Донбасу повністю перейшли на російськомовне навчання та виховання. Наш славний Донбас і в цьому такому делікатному питанні бажав бути першим. Згадайте: Нескучненська, Старомайорська, Октябрська та інші школи змушені були русифікуватись “добровільно”, – Григорій Ріпка, заслужений учитель України, смт Велика Новосілка (“Світлиця”, 09.03.1998).
“За обрусение окраин России” – медаль із такою назвою існувала наприкінці ХІХ ст. у Російській імперії. Нею нагороджували за успіхи в зросійщенні неросійських народів, нагороджені одержували платні 5 карбованців щомісяця. Сучасна мовна ситуація наштовхує на думку, що деякі наші політики, депутати, вчені настирливо домагаються, аби їх нагородили цією медаллю. Мова не про вживання російської на різних рівнях державного життя і в інформаційному просторі, а про те, як українську мову в українській державі свідомо бидлізують, прищеплюють нехіть до неї”, – Анатолій Алфьоров, Горлівка (“Світлиця”, 03.09.1999).
“Я за своє довге життя мешкала в Бурятії, Якутії, Туркменії. Ніде так не піклуються про свою мову, як в Україні. Всюди говорять російською і на своїх мовах. І по радіо транслюють більше поросійськи. А тут навіть інструкції з уживання ліків тільки українською. А як же бути нам, старим, наймати перекладачів?” – І. Павлова, ветеран праці, учасник війни, Краматорськ. (“Восточный проект”, 20.05.2004).
“Я 38 років працював на шахті в російськомовному оточенні та свою рідну мову не забув. Головне, це повага до народу серед якого живеш. Обидві мови дуже схожі, мовної проблеми для більшості людей немає. Немає її і для моєї дружини, яка до 20 років жила у Воронежі. Українську граматику вона в руках не тримала, але, якщо потрібно, вона і скаже і напише поукраїнськи”, – Євген Бондаренко, Донецьк (“Донеччина”, 07.09.2000).
“Я – Молчанова Ірина Володимирівна, за паспортом росіянка, але маю українське походження. Живу в Маріуполі і третій рік самотужки вивчаю українську мову (народилася в Сибіру), але подолати помилки й досі не можу, вибачте. Останнім часом усвідомила, що в Україні всі, насамперед повинні бути українцями, а потім росіянами, вірменами, греками…” (“Донеччина”, 09.11.2002).
“Від кого і від чого треба захищати російську мову?.. У Краматорську 35 шкіл, з них тільки одна українська гімназія і по одній паралелі українських класів в кожній школі. Вся преса й інформація на радіо і телеканалах міста видається на російській мові. На вулицях, в крамницях, в різних установах ніхто нікому не робить зауважень за те, що спілкуються російською”, – Зінаїда Товпига (“Восточный проект”, 20.05.2004).
“В царській Росії модною була серед знаті французька, а своя, російська, годилася для вжитку лише для простолюду. Таким чином виражалась перевага і зневага багатих до бідних, які їх же і утримують. Дещо подібне проявляється і в нас, тільки замість французької виступає тепер російська. Мимоволі нав’язується думка про недосконалість, другорядність української, мовляв у “вищих сферах”, в науці вона неприйнятна, є просто “нарєчієм”. А як же тоді Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка? Вони що, писали на “наречии”? Абсурд якийсь”, – А. Думан, житель Слов’янська (“Вести”, 22.11.2007).

“Мовознавець” з автоматом
Про те, що період 2005–2010 років запам’ятався шаленими атаками на українську під приводом захисту російської, свідчать заголовки статей. Наприклад, тільки в одній газеті “Салон Дона и Баса” в 2006 році в травні вийшли такі матеріали: “Битва за русский” (16.05), “Донецк отстаивает право говорить на великом и могучем” (19.05), “Язык до суда доведет” (23.05), “Русский идет на Запад” (26.05), “Русификация продолжается: “за” – Донецк и Николаевщина” (30.05).
На цьому тлі не знімає напруги анекдот із газети “Донеччина”: “Даремно Партія регіонів розпиляється на два фронти: російська мова і НАТО. Треба запропонувати одне: Україна вступить в НАТО за умови прийняття російської мови в НАТО в якості регіональної”.
Але Партія регіонів зовсім не жартувала, коли один із її лідерів у Донецьку Микола Лєвченко заявляв таке: “Українська – мова фольклору. І після надання статусу державної російській, необхідність розмовляти українською просто відпаде. Та вона не вмре. Нею будуть писати пісні, розповідати анекдоти. Вона стане фольклорною”.
Ця дурня з вуст секретаря міськради збурила суспільство далеко за межами Донецька. У центрі Києва цей “мовознавець” отримав кефіром по пиці. А от медіа шахтарської столиці не тільки не засудили “регіонала”, а й показували його ледве не героєм. Вишенькою на тортику стала стаття в одній із газет під назвою “Горсовет обьявляет войну”, де на фото М. Лєвченко, тримаючи в руках автомат Калашнікова і маленькі погруддя Леніна і Сталіна в своєму кабінеті в міськраді, повторює, як далеко депутати можуть зайти в протидії державній мові.
У відповідь на це редакція “Донеччини” (02.03.2007) підготувала добірку “Хто тягне Донецьку міськраду за “язик”, де запитує: “Навіщо в місті, де всюди панує російська мова, розпалювати ворожнечу до української”. У своїй колонці під заголовком “Українців лякають автоматом?” автор цих рядків нагадав про історичне фото, де Сталін цілився з гвинтівки в залі засідань з’їзду поплічників. Пригадується, три чверті з присутніх були згодом розстріляні.
“Виходить, вусатий вождь цілився не просто так, і хто знає, що в головах його сучасних послідовників?.. Хотілося, щоб над цим подумали ті, хто пропагує подібний світогляд через приціл автоматичної зброї”, – цитуючи ці рядки з 2007 року, я добре пам’ятаю, як навесні 2014го нардеп М. Лєвченко привів озброєних бойовиків на сесію Донецької облради з метою її захоплення, а в міськраду, де “мовознавець” хизувався Калашніковим, загарбники з автоматами прийшли без запрошення. Показовий і дуже сумний сюжет із колаборантом вийшов. А починалося ж з істерик довкола російської.
Між тим “защітніков” було не спинити і в 2008 році: “По русскому бьют из всех орудий”, – “Донбасс” (05.04), “Найдется ли в Украине хоть одна последовательная политсила, способная защитить мое право думать на русском?”, – “Донецкие новости” (03.04), “Русский язык на ТВ запрещен по вечерам и выходным… Украинизация нашого телеэфира продолжается ударными темпами”, – “Приазовский рабочий” (04.04), “Двуязычие – путь к цивилизованности”, – “Салон Дона и Баса” (04.08).
Чи не перебільшували журналісти загрозу мові своїх видань і чи не маніпулювали? На відстані часу і минулих подій можна самим зробити висновок: так і було.
Заради повноти картини процитую журналістку “Голосу України” Світлану Чорну, першу редакторку газети “Україна козацька”, що видавалася в Донецьку з 2003 року і до початку АТО. У 2007 році в коментарі для журналу “Українська мова – мова єднання” (Одеса) вона сказала: “Донецька область – особливий регіон з особливою історією, особливою людською генетикою і ментальністю. На жаль, у нас наявні дуже серйозні проблеми з поширенням і утвердженням української мови в статусі державної. Окрім обласної “Донеччини” із “Світлицею” та “України козацької”, інших масштабних українськомовних видань у регіоні немає. Є приблизно півтора десятка районних газет, але вони не роблять інформаційної погоди”.
Про те, що ситуація з медіа державною мовою не змінювалася, підтверджує дослідження заступника голови Донецької обласної організації “Просвіти” Марії Олійник, яка в 1993 намагалася придбати українськомовні видання і написала про це в газеті “Наше слово” (№56, червень 1993, Артемівськ, засновник ВУТ “Просвіта”) пані Марія, зокрема, пише: “За станом на 15 квітня в кіоски м. Донецька надходили газети 126 найменувань. З них 24 українською мовою, решта – російською. Тобто української преси 19%, все ж таки ніби не так і погано. Але якщо порахувати у примірниках, то маємо таку картину: всіх примірників 389055, українських з них 7350, а це складає всього 1,89%”.
Пригадується, як у 2005 році Марія Олійник ділилася радістю, що тижневик “Слово Просвіти” вперше потрапив у кіоски в Донецьку, навіть оголошення написали. Не зайве сказати, що центральні українські газети в області передплачували. Так, “Слово Просвіти” в 2007 році мало 90 передплатників, “Молодь України” – 28, а найбільше – “Сільські вісті” (6651). Це відповідь маніпуляторам, що українське не читають. А якби ще влада піклувалася про державну!

Актуально завжди:
“Русские идут”
Важливо буде нагадати, що саме в газеті “Донеччина” публікувалися матеріали про загрози нашій державності. Ще в далекому 2006му на першій шпальті випуску від 23 листопада під рубрикою “Дах їде!” йдеться про те, як у центрі Донецька громадська організація “Донецька республіка” збирає підписи за проведення референдуму про надання Донбасу незалежності. За словами одного з організаторів, кінцева мета – створення незалежної держави “Донецька федеративна республіка”, куди ввійдуть шість областей – окрім Донеччини, ще Луганська, Запорізька, Дніпропетровська, Херсонська… У перший день акції за півтори години було зібрано дві сотні підписів донеччан, які не проти зміни територіальної цілісності України.
І що, після оприлюднення цих кричущих фактів, влада зреагувала? Ніхто й пальцем не зачепив провокаторів! Згодом ті самі, ні кляті, ні м’яті агітатори влилися в лави кремлівської “руської весни” 2014го.
Якщо влада настільки слабка, щоб не реагувати на агітацію проти себе в центрі Донецька – паплюження України в інших місцях стало звичним. Але тільки “Донеччина” повідомляла про таке. Цитую допис від 23.11.2006 ветерана війни і реабілітованого Івана Луценка зі Слов’янська, який пише: “При Святогірському “святому монастирі” діє шайка “братчиків”, які відкрито виступають за те, щоб Україна була тільки російською. Ось і 2 листопада у Святих Горах в електричку сів сутулий братчик зі скрипкою і почав грати і співати:
Вставай, страна огромная,
Вставай на смертный бой
С фашистской силой темною
С Хохлячою ордой…
Люди добрі, як же так? Доки ж усяка зараза буде нас паплюжити отак – нас, українців? Хіба у нас не вільна Україна? Хіба ми і зараз російське бидло?”
Ветеран знайшов сили звернутися до відділу міліції, але там розвели руками, мовляв, пісні не контролюємо…
Про подібне в замітці “Русские идут” розповів і колега журналіст Олександр Виниченко. Електропотягом “Ясинувата – Маріуполь” мандрували дві жінки і під акомпанемент гітари виконували таке (цитую):
Русские идут не только русских защищать.
Русский марш собирает на марш
Всех, сраженных войной…
Русский марш – он закончит шабаш
Тех, кто издевался над страной…
Русские плюют на власть Америк и Европ!..
За словами журналіста, пасажири майже не зреагували на цей моторошний театр абсурду, що “вялотекущей шизофренией”, дев’ятим валом обрушується останнім часом на наші вуха з вуст новоявлених скоморохів… Важко навіть уявити, щоб щось подібне могло відбутися в російській глибинці, де ось так зухвало лунали б марші наших кобзарів про те, як “українці йдуть”.
Ці застороги – попередження від войовничого сусіда лунали в інших формах і проявах, але не були почуті, що і призвело до втрат від російської агресії. Наразі ворог і його п’ята колона в нашій країні так само не ховають своїх агресивних намірів. Але чинна влада на це ніяк не реагує, що може призвести до ще тяжчих наслідків, ніж у 2014–15 рр. Багато моїх земляків – донеччан і кримців, які втратили свою малу Батьківщину на своїй долі відчули: в гібридній війні можна перемогти, лише засвоївши уроки з минулих літ. Де важливі книги і газети, історії і легенди і особливо мова, якою вони поширюються.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment