Юрій РУДЕНКО,
доктор педагогічних наук, професор
Василь РУДЕНКО, завідувач сектору культурнопросвітницької роботи бібліотеки Університету “Україна”
Сучасні дослідники явно недооцінюють такий історичний факт: у період після Київської Руси українське державотворення реалізовувалося в незвичайних умовах, специфічних національних формах. Здійснюючи кровопролитними шляхами свої маніакальні плани завоювання європейських земель і країн, татаромонгольські орди зустріли запеклий збройний спротив русівукраїнців. Одна частина наших “славних прадідів великих” (Т. Шевченко), лицарів шаблі й честі під орудою своїх королів, князівпатріотів, зокрема Галичини і Волині, героїчно боролася з окупантами. Інша ж частина нашої еліти емігрувала до сусіднього Великого князівства Литовського, вступала там у династичні шлюбні відносини з місцевою аристократією, брала участь у політичному житті й готувалася спільно з Литвою далі боротись із татаромонгольськими поневолювачами.
Перед загрозою азійських завойовників процеси взаєморозуміння, об’єднання литовців, білорусів, українців та поляків перемагали – і вони спільними консолідованими силами почали здобувати відомі великі перемоги над татаромонгольськими загарбниками, руйнуючи їхні далекосяжні плани завоювання земель і народів Центральної та Західної Європи.
У процесі визволення українських земель від татаромонголів наша еліта економічно й політично посилювалася і прагнула обрати королями Польщі, згодом фактично федеративної держави Речи Посполитої своїх представників – українців. Наші державотворчі сили мужніли, їхня політика та ідеологія спрямовувалися як на підготовку відновлення власної національної держави Київської Руси чи Руського королівства, так і на зміцнення загальноєвропейської єдности, насамперед із сусідніми народами – литовцями, поляками та білорусами.
Доленосним феноменом поєднання обстоювання як національних інтересів українського народу, наростання його державотворчого потенціалу, так і всеєвропейських демократичних, гуманістичних цінностей, зміцнення єдности народів у боротьбі з ворогами європейської цивілізації була діяльність українки, королеви Софії Ольшанської (Гольшанської) (1405–1461) – засновниці королівської династії Ягеллонів у Польщі, Литві, Угорщині та Чехії (1422–1572). Ця королівська династія захищала свободу своїх народів, усієї Європи від завойовницьких посягань татаромонгольських орд, полчищ Османської імперії та Московського царства.
Знаменно й символічно, що саме період правління королеви Софії Ольшанської і заснованої нею української королівської династії Ягеллонів 1422–1572 рр. історики назвали “Золотий вік” Польщі та переважної частини належних до неї наших етнічних земель. У цей вирішальний період королева Софія та її сини, внуки і навіть правнукикоролі створювали сприятливі умови для активної участи українців, і не тільки їх, у започаткуванні й розвитку найважливіших високодуховних процесів, явищ європейської цивілізації – Ренесансу, Реформації та Просвітництва. Саме в цей час наростають ідеї Гуманізму, утвердження любови й пошани до людини. За заслуги перед рідним народом (і не лише перед ним, а й перед іншими) історики називають Софію Ольшанську найвизначнішим політичним діячем України XV ст., Великою Софією.
Як же відбувалися такі історичні події? Завдяки яким умовам, обставинам життя, практично реалізованим ідеям Софія Ольшанська досягла вершин слави?
Усе почалося з того, що в 1422 р. польський король Ягайло, мати якого була українка, у віці 72 р., згідно з тогочасними звичаями, одружився з донькою воєводи м. Києва 17річною Софією Ольшанською. Король не мав синів – спадкоємців трону, хоч до шлюбу із Софією був тричі одружений. Поляки з німцями, що проживали у Польщі, прагнули за будьщо одружити його із німкенею. Юна Софія мала сильний характер, виховувалася в патріотичному середовищі, вчилася у школі КиєвоПечерської лаври, де була велика бібліотека. Вона змушена була піти на деякі компроміси, прийняла католицьку віру, але на її прохання віленський єпископ Микола Литвин залишив їй українське ім’я Софія (польською мовою мало бути Зося).
Важливо знати, що національний чинник у Польщі та Україні починав відігравати у житті й політиці дедалі більшу роль. Відомий дослідник етнічної історії України, Польщі та Литви Святослав Семенюк у ґрунтовній книжці “Історія українського народу” (Львів, 2010) пише: “В кінцевому результаті шлюб Софії і Ягайла став перемогою руської (тобто української. – Ю. Р.) партії при дворі, і саме так це сприйняли не тільки в Польщі, а й у цілій Європі. Тому на її коронацію до Кракова (1424 р.) з’їхалися не тільки руські князі, а мало не всі королі, князі і княгині Європи, в жилах яких текла бодай частка української крови (король Данії Єрік, далекий родич великого Київського князя Мстислава, Федір Острозький, король Чехії, його сестра Олена Острозька, княгиня Ратиборзька, численні Мазовецькі та інші княгині руського походження)” (с. 274). Знаний історикхроніст Длугош (одна частина дослідників за традицією називає його польським, друга – польськоукраїнським, третя ж – вважає його українським) писав, що коронація Софії була “славною на весь світ” і що “королева любила тільки русинів і сприяла лише їм”.
Дослідники відзначають, що королева Софія мала гострий розум, глибоко проникала в проблеми, таємниці управління державою. Софія дуже турбувалася про своїх дітей, створювала найкращі умови для їхнього виховання, зокрема патріотичного й управлінськодержавницького, вкрай необхідного, щоб у майбутньому бути добрими, справедливими королями, мудрими володарями народів і країн, що входили до складу Польського королівства.
Ми висловлюємо сміливу гіпотезу, що королева Софія Ольшанська є фундаторкою широкої просвітницької діяльності, спрямованої, передовсім, на розвиток національних інтересів, створення соціальних, економічних і політичних умов для розвою української мови, освіти й виховання, культури та мистецтва. Адже вона виділяла великі власні кошти на відкриття шкіл, шпиталів, побудову міст, науковомистецьких центрів підготовки переписувачів, перекладачів рукописних книжок тощо.
Софія була великою меценаткою свого часу, дбала про розвиток початкової і вищої освіти. Краківський університет спеціальною постановою відзначав заслуги королеви, її піклування про розвиток освіти. Вона підтримувала талановитих учених, передусім українських. Софія першою помітила незвичайний та всебічний талант вченогоенциклопедиста, українського патріота Григорія із Сянока (Стременчука) і запросила його вчителем до своїх дітей Владислава й Казимира, які стануть у майбутньому правителями Польщі, Литви, Угорщини та Чехії.
Королева Софія допомогла талановитому вченому Мартину Русину (Королю) в 1451 р. заснувати у Краківському університеті, відкритому папою Римським “для Польщі та Руси”, кафедру астрономії. Ця кафедра перетворила згаданий виш на один із провідних центрів європейської освіти. Саме тут була створена науковоастрономічна школа, де працювали видатні українські вченіастрономи М. Русин, Ю. Дрогобич (Котермак) та ін., навчався М. Коперник (частина дослідників доводить його українське походження), що створив концепцію геліоцентричної системи, яка стала найвищим досягненням епохи Середньовіччя.
У Сяноці Софія Ольшанська відкрила школу іконопису, художнього оформлення рукописних книжок. Підготовлені цією школою народні майстри згодом створили раніше “небачене диво” – Пересопницьке Євангеліє, написане давньоукраїнською літературною мовою, на якому нині присягають президенти України під час інавгурації. Завдяки таким історичним фактам, як пише С. Семенюк, королева Софія “незримо присутня з нами і з мороку століть освячує українську незалежність, для якої вже тоді зробила чимало”.
Завдяки любови й вірности королеви Софії своєму народові, в її родині, а також у родинах її синів та онуківкоролів основною мовою спілкування була українська. Софія створила такі міцні родинні традиції, що в королів династії Ягеллонів при їхніх дворах, резиденціях, маєтках, при дворах вельмож, магнатів і шляхти українські артисти й митці (кобзарі, співаки, музики, художники, поети та ін.) розвивали різні мистецтва.
Тепер ми глибше розуміємо історичний факт, що на землях Польщі та Литви за тих часів українська мова виконувала функції державної.
Найбільшу свою увагу королева Софія Ольшанська приділяла реалізації своєї “політичної доктрини” (С. Семенюк). Вона створювала такі соціальні й політичні умови, щоб знову постало сильне і могутнє князівство чи королівство з центром у її рідному Києві. Королева усвідомлювала, що має бути ціла верства українців, яка матиме багатство, гроші та визначатиме стратегію створення політичних, правових умов для практичної реалізації її доктрини. Тому вона, її сини й онуки – королі Польщі, Литви, Угорщини та Чехії щедро наділяли ініціативних, енергійних і працьовитих представників української магнатерії, шляхти землями, маєтками, правами на видобуток корисних копалин тощо.
Наука твердить, що політика містить у собі надзвичайно важливу складову – педагогіку, а це явище повністю нехтується в наш час. Політична діяльність справляє великий, часто величезний і навіть визначальний вплив на народ, його окремі верстви, зокрема молодь. Політична діяльність королеви Софії, як і пізніших “некоронованих королів України” Костянтина і Василя (батька й сина) Острозьких, відігравали доленосну роль у піднесенні на вищий рівень просвітництва, освітньовиховної справи, формування в українців історичної пам’яти, національної свідомости, українського патріотизму, участи їх у збереженні та розвитку рідної мови, віри, культури, інших царин суспільного життя.
Софія Ольшанська цілеспрямовано плекала українську політичну аристократію, економічну еліту, до яких належали відомі роди магнатів, промисловців, підприємців Боратинських, Любомирських, Глинських, Даниловичів, Кірдеїв, Кам’янецьких, Кмітів, Одровазів, Острозьких, Радивилів, Сангушок, Тарновських, Турзів, Фірлеїв, Фредрів, Чорторийських та інших. Переважна частина їхніх представників і в майбутні століття часто була найпотужнішою політичною силою, з якою поляки мусили рахуватись.
Королева надала право місту Ярославу на проведення постійно діючого міжнародного ярмарку, який став головним українським центром, що за економічними показниками своєї діяльности прирівнювався до відомих у Європі Франкфуртського та Амстердамського ярмарків.
Велика заслуга королеви Софії Ольшанської полягає у тому, що вона разом із видатним гуманістомземляком Григорієм Сяноцьким сприяла розвиткові польської писемности, літературної мови, розробленню фундаментального і доленосного для поляків як самобутнього етносу поняття “польськість”. Вони обоє надали дієву практичну допомогу в перекладі Біблії польською мовою (руськоукраїнське Святе Письмо було перекладене раніше). Ця Біблія є тепер польською національною реліквією. Поляки шанобливо називають її Біблією королеви Софії.
Проте, серед польської та німецької аристократії королева Софія Ольшанська мала занадто багато заздрісників, наклепників, недругів, які недоброзичливо, а то й із ненавистю ставилися до її великих успіхів у правлінні країною, до її проукраїнської орієнтації. Майже ніколи не хворіючи, “вона померла раптово, “на ґвалтовну гарячку” 21 вересня 1461 р. після того, як з’їла грушку (усі знали про те, що вона найбільше любила грушки…), є вельми підозріло”. Нещодавно виповнилося рівно 560 років від дня її можливого отруєння, як вважає частина дослідників.
І королева Софія Ольшанська, і її королівська династія Польщі, Литви, Угорщини та Чехії багато зробили для урівняння у правах українців з поляками з метою міжнаціональної рівноправності й мирного співжиття.
Велика українка – королева Польщі Софія Ольшанська – заслуговує на глибоку шану й любов зростаючих поколінь не лише українців та поляків, а й інших народів.
