Мова, влада і українське суспільство: проблеми та перспективи поступу

Петро ЧЕРНЕГА,
доктор історичних наук

Сьогодні, коли українці восьмий рік боронять землю від російських окупантів і сепаратистів, коли не стихає боротьба антиукраїнських сил проти утвердження мови, її домінування в інформаційному просторі, влада й суспільство мають здійснити змістовний аналіз причин наших невдач, особливо в мовній політиці, донести до народу історію нашої рідної української мови, її роль і значення у житті українства на шляху боротьби за успішну українську європейську державу.
Упродовж 350 років Московське царство, Російська та Радянська комуністична імперії вели жорстоку ідейну та фізичну боротьбу з українством, першочергово з його мовою й писемністю, щоб не “…було розколу в русской нації…”, щоб зберегти “…триединый русский народ”, забороняючи розвиток і використання української мови, створення українських шкіл, що продовжує путінська Росія.
Для цього було видано понад 450 циркулярів, указів, постанов, розпоряджень, спрямованих на заперечення “розни русского и украинского языков, а следовательно и народностей”, русифікацію, асиміляцію мови, українського народу, задля його знищення, що планомірно, навіть засобами організації голодоморів, робив російський і радянський комуністичний режими.
Нещадно боровся з українською мовою й писемністю комуністичний режим. Заборонивши українізацію, він планомірно розпочав витіснення української мови першочергово з освіти й інформаційного простору, заповнюючи їх російською мовою.
Його ідеологи знали, “що мова – це не лише основа нації”, як стверджував видатний українознавець, український та російський філолог Олександр Потебня, а й те, “що сильна особистість, на думку В. Вернадського, народжується і формується в середовищі народів, де панує мовна, духовна, націо­нальна і політична єдність”, тобто національна самобутність. “Народ, який втрачає рідну мову, – наголошував він, є розумово поневоленим. І не лише він втрачає свободу і державність, зникає з історії людства”.
Наслідками мовної політики влади стала ситуація в південно-східних областях України та Криму, де за радянської влади було здійснено масову русифікацію освіти й усього інформаційного простору, а також заселення Донбасу, Наддніпрянщини, Одеської та Миколаївської областей росіянами. У 1965 р. в Донецьку була закрита остання українська школа, обмежено навчання рідною мовою в інших містах та селах названих областей.
Українська влада з перших років незалежності, не усвідомлюючи, що впродовж тривалої трагічної історії лише “наша мова залишалася останньою і єдиною ознакою українства”, за висновком В. Липинського, не знала й не використала організаційні настанови ідеолога українського національного відродження Д. Донцова: “Головний наш ворог – Москва, а засоби боротьби – “хрестом і мечем”.
Росія ніколи не відмовиться від планів відновлення імперії та знищення України за сценарієм, виписаним у її таємній доктрині: автономія і загарбання Криму й південно-східних областей України; поширення й запровадження російської державної мови; подвійне громадянство і проголошення цих областей губерніями відродженої імперії.
Вагомою передумовою втілення планів путінським режимом була потужна русифікація та насадження ідей “русского мира” впродовж 1990-2013 рр. та до сьогодення. У 1989 р. населення Донбасу становило 51% українців і 43,6% росіян, а 2012 р. – відповідно 57% і 38%. Натомість у Донецьку навчалися українською мовою лише 7,6% дітей. У 2012 р. в Донецьку було 158 шкіл, із них українських – 18, російських – 70, двомовних – 70. Лише 28% школярів навчалися українською мовою, в області – 50%.
Ще більш провального змісту набула мовна політика влади в Криму, завдяки змові з російською владою й олігархами. У 2012 р. населення Криму мало таку структуру: росіян – 58%, українців – 25%, кримських татар – 15%. Із 600 шкіл у 2012 р. 580 навчали дітей російською, 15 – кримськотатарською і 7 – українською. Влада доби Кучми і Януковича за вказівкою Москви гальмувала повернення татар на батьківщину, а також розвиток національно-культурного життя їх та українців.
До російської агресії майже 80% ефірного простору в Україні було російськомовним та нерідко відверто антиукраїнським і антидержавним. Масово видавалися російські видання: газети “Правда”, “Комсомольская правда”, “Известия”, “Труд”, “Вести”. Лише близько 5% етеру займала українська пісня. Не діяв “Закон про державну службу”, а в освіті “Українську мову та літературу”, “україно­знавство”, “Історію української культури” всіляко обмежували у вивченні в середніх і вищих навчальних закладах, робили ревізію змісту цих предметів, вилучаючи з навчальних програм матеріал про творчість видатних діячів української культури, визначні події боротьби нашого народу за відродження державності.
Загрозою для нашої державності, української культури було і залишається те, що керівництво відродженням і розбудовою України здійснюють без українців і не українці, розколюють суспільство, намагаючись чи то знищити, чи то забрати у нас мову. Вони весь час у пошуках національної ідеї, починаючи з Кучми, Януковича, і прагнуть знайти і втілити її лише за допомогою Росії, що не вдавалося попередникам понад 300 років.
Зденаціоналізовані, вражені вірусом москвофільства і українофобії чиновники, зокрема у верхніх ешелонах влади, перейняті фанатичним збагаченням і боротьбою за утримання посад не захищають ні мови ні все українське в Україні – мононаціональній державі. Їхня мовна політика впродовж 30 років так і не стала вирішальним чинником розбудови демократичної європейської України, перепоною на шляху “п’ятої колони” українофобів, “русского мира”, що є вагомою причиною й передумовою російської агресії.
Восьмий рік кращі сини і дочки України гинуть на фронті захищаючи рідну землю від російських окупантів. Душі українців, натхненні словами любові до України нашого Пророка Тараса Шевченка, його мужністю й боротьбою за визволення нації із московського ярма, не вмирають, не вмирає й воля. Ненаситний москаль XXI ст. не виоре нашого поля, як і “… не скує душі живої і слова живого”.
Українська мова – одна з найдавніших і найкрасивіших мов світу, була і залишається могутнім інструментом інтелектуального розвитку населення та пізнання світу, головним чинником державотворення, вона “…знову оживає і сміється знову”, на зло ворогам.
Як перемогти російських окупантів і місцевих сепаратистів, які прагнуть перетворити Україну на поле етнічних битв, оголосивши війну за поневолення України громадянською? Так діяв і російський комуністичний режим в 1917–1921 рр., загарбавши нашу землю й ліквідувавши УНР.
Сучасна влада переслідуваннями, репресіями учасників війни, командного складу армії, волонтерів, представників громадських організацій продовжує підривати єдність українського суспільства, не полишають боротьби з українською мовою чимало депутатів, так званих “слуг народу”, ОПЗЖ, у Верховній Раді прагнуть змінити мовне законодавство на користь російської мови, що загрожує статусу державної української мови.
Цивілізований світ давно визначив вирішальне значення державної мови в житті країни. Ми закріпили це 1996 року в Конституції та інших законах. Натомість, чи дотримуємось ми і влада цих законодавчих норм, що визначили роль української мови у відродженні й розбудові України?
Немало владних структур і чиновників усіх рівнів не усвідомлюють, а то й ігнорують те, що українська мова – це душа народу, основа політичної нації українства, головний чинник захисту та збереження національної ідентичності; невід’ємний атрибут, символ, інститут державності й голов­ний чинник державотворення та безпеки держави; вирішальний чинник культуротворчого процесу, найважливіша складова виховання національної та політичної свідомості, патріотизму; засіб формування громадянського суспільства, його єдності, соборності; а також законодавчого міждержавного спілкування з зарубіжними країнами. Загроза мові – це загроза існуванню держави. Обов’язок кожного громадянина – володіти державною українською мовою. Без знання мови не надається громадянство України, ніхто не може займати державні й публічні посади. Спроби нав’язати двомовність караються законом, а поняття “російськомовні” громадяни не має юридичної сили. І вживання його навіть протиправне та недоречне.
Влада, спостерігаючи падіння довіри населення, наростання невдоволення її нераціональною, непрофесійною політикою, зокрема кадровою, що ігнорує етнічний склад українського народу, його моноетнічної держави, поспішно прийняла “Закон про запобігання та протидії антисемітизму в Україні”, що принижує титульну українську націю, представників інших націй. Соціологія країн Європи засвідчує, що рівень побутового антисемітизму в Україні найнижчий серед європейських країн. Цьому підтвердження – етнічний склад Офісу Президента, Верховної Ради та інших державних органів.
Сьогодні, на нашу думку, у розпал російської агресії, наростання українофобії, завдяки діяльності “п’ятої колони” у Верховній Раді та “русского мира” на теренах України, за активної антиукраїнської політики так званої “Православної церкви України Московського патріархату” необхідно терміново ухвалити “Закон про запобігання й боротьбу з українофобією”. Створити установи, подібні до таких в Ізраїлі, – Центр документації антиукраїнської діяльності при РНБО для фіксації діяльності протиправних дій та злочинів Росії, українофобів в Україні та за її межами. Ідею висловив Юрій Щербак ще в роки правління Януковича. Необхідно прибрати з мовного законодавства України статті, що нівелюють й розмивають статус державності української мови, а відповідно несуть загрозу державності.
Українська національна еліта, наукові та громадські організації мають вимагати від влади спільної розробки комплексної програми збереження і розвитку української етнічної самобутності, основою якої є мова, духовна й матеріальна культура українців, традиції і звичаї.
Для розбудови сильної національної, європейської України, здатної захистити наші інтереси, необхідно обирати і призначати до органів влади не олігархів, лихварів з кримінальним минулим, політичних диверсантів, шоуменів, а національно й політично свідомих, високоморальних, фахових громадян. Саме вони повернуть український народ до європейської спільноти, повернуть інформаційний простір українцям, україномовність, будуть дбати про добробут народу, зміцнення боєздатності та українського духу Збройних сил, а не про особисте збагачення і приховування своїх статків в офшорах.
Один із найвидатніших борців за свободу нашого народу і відродження державності, якого московський комуністичний режим 27 років тримав у своїх тюрмах і концтаборах, Левко Лук’яненко закликав: “Тільки рішучими й радикальними діями можна усунути від влади нащадків тих, які знищили УНР в 1917–1921 рр., вчинили в Україні Голодомори, репресії, втягнули нас у Другу світову війну, на чиїх руках кров мільйонів закатованих українців”.
Українці увійшли в людство через національну індивідуальність, свою мову, самобутність, неповторну духовну культуру, зокрема, здобутки в науці, літературі, мистецтві.
Такою ж має увійти Україна в Європейський Союз!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment