Музейник лицарського чину

Наталя ГАТАЛЬСЬКА,
музейниця, просвітянка,
Затурці Володимир-Волинського р-ну ­Волинської обл.

Лицарство завжди було притаманним справжнім українцям. І не лише представникам нашого великого народу за їхньою кровною спорідненістю з нацією трударів, а й вихідцям з інших націй, які присвятили своє життя Україні. І таких прикладів у нашій історії достатньо.
Лицарем української ідеї, самовідданим борцем за українську державність був наш видатний краянин, поляк за походженням, воїн честі, гідності й непідкупності В’ячеслав Казимирович Липинський. Лицарський дух Великого Українця дістався у спадок багатьом волинянам, які і в часи колишніх воєн, і нині сповідують ідею незалежності України.
Гідним послідовником свого кумира є затурчанин з діда-прадіда, багатолітній завідувач Затурцівського меморіального музею В’ячеслава Липинського, нині його старший науковий співробітник, відомий волинський краєзнавець і громадський діяч Віталій Григорович Кушнір, який 18 листопада цього року відзначив своє 70-ліття.
Життєвий шлях подвижника розпочався у волинському селі Затурці біля витоку однієї з найбільших річок краю Турії, на батьківщині В’ячеслава Липинського і Галшки Гулевичівни. У великій родині Григорія і Надії Кушнірів, у якій було дев’ятеро дітей, Віталій ріс в атмосфері взаємної любові й поваги, серед розкішного батьківського саду і великої пасіки, традиційних ремесел та книг. Дитинство, як у кожного, народженого незадовго по війні, було босим і не завжди ситим. Скибка хліба, посипана сіллю, кухлик молока – і бігай собі цілий день з ровесниками по дорозі, де пилюки по кісточки, здіймай куряву до небес. До першого класу прийняли, коли ще не було й семи років, адже старші брати і сестра зарекомендували себе зразковими учнями. Та разом із навчанням розпочались і “пастуші університети”: спочатку гуси, потім – корови.
У школі навчався добре, особливо цікавився точними науками, тому після закінчення Затурцівської десятирічки вступив до Львівського сільськогосподарського інституту на механічний факультет. Отримавши диплом інженера, за скеруванням вишу поїхав на Волинь, у містечко Турійськ, до ріки свого дитинства Турії. Трудову діяльність розпочав інженером-інспектором районного управління сільського господарства. Після одруження й народження дочки був призваний до війська: служив у залізничних військах на півночі Росії.
Повернувся до цивільного життя вже на Прикарпатті, звідки родом дружина. Там працював головним інженером колгоспу, інженером-проєктантом Дрогобицького комплексного відділу науково-дослідного і проєктного інституту УкрДІПроНДІнафта. Тоді ж привіз у Затурці новину: виявлене родовище газу неподалік рідного села будуть розробляти. Вже на посаді головного інженера радгоспу “Правда” (Затурці Локачинського району) їздив до Кабміну за дозволами газифікувати державне насінницьке господарство в рідному селі. Деякий час працював заступником голови Локачинської районної адміністрації.
І нарешті – робота, що надала сенсу його життя: музейна справа. Такій несподіваній, здавалось би, зміні занять послужила громадська діяльність, до якої Віталій Григорович і раніше був небайдужим. Ставши організатором осередку Народного Руху України в рідному селі й районі, активно боровся за утвердження української незалежності, разом із однодумцями впорядковував територію колишнього польського цвинтаря з місцем поховання В’ячеслава Липинського, організовував перші мітинги та вечори пам’яті видатного земляка. Був одним із ініціаторів спорудження в селі будівлі нового храму та активно боровся за єдність громади парафіян у лоні Української православної церкви Київського патріархату. Оскільки зацікавлення історією було з дитинства (у родині зимовими вечорами любили читати вголос книги історичної тематики), то доля вказала шлях, яким повинен був іти далі.
Двадцять чотири роки Віталій Кушнір працював на посаді завідувача відділу Волинського краєзнавчого музею, з них понад вісім очолював колектив ентузіастів, учасників створення Затурцівського меморіального музею В’ячеслава Липинського. Керуючи закладом, постійно організовував поповнення й збереження музейних фондів, удосконалення тематичної структури експозиції, проведення круглих столів, читань, конференцій, різноманітних культурно-мистецьких заходів, упорядкування музейної території.
Віталій Григорович – зацікавлений скрупульозний дослідник, автор багатьох науково-популярних статей, активний учасник історико-краєзнавчих конференцій, блискучий лектор та екскурсовод, гостинний господар музейного закладу. Він великий трудівник не лише в інтелектуальній царині, а й на полі, в саду, бо не боїться найчорнішої роботи як істинний син хліборобів. Людей захоплює його безкорисливість, щирість і доброзичливість. Часто відвідувачі музею подивовані високим інтелектом, ґрунтовними знаннями екскурсовода, його багатим, образним мовленням.
Активна життєва позиція, ініціативність, нетерпимість до брехні, фальші, несправедливості, невігластва і хамства неуків, свавілля і зверхності “власть імущих” часто призводить до конфліктів з місцевими чиновниками. Він – воїн честі, борець за право вільної людини в нашій країні мати громадянську позицію і відвагу висловлювати власну думку. Свіжий приклад – боротьба проти порушення керівниками громади екологічного законодавства і порятунок від руйнування заповідного урочища з відомим джерелом “Безодня”. Пан Віталій не переймається тим, що недостатньо пошанований керівниками. Зініційований і виплеканий подвижником музей він вважає своєю найбільшою відзнакою.
Віталій Кушнір – активний член Всеукраїнського об’єднання “Свобода”, невтомний просвітянин, організатор та учасник художньо-мистецьких заходів і мандрівок музейним колективом пам’ятними місцями України. Майстерно віршує, бо відчуває і любить рідне слово.
А якщо додати, що він хороший сім’янин, авторитетний батько (обоє дітей закінчили школу із золотою медаллю), улюблений дідусь п’ятьох онуків, доброзичливий товариш і родич, дбайливий господар ошатної садиби – то портрет буде майже довершеним.
Доля відміряла ювіляру вже чимало віку, проте швидка хода, впевнені рухи, блискуча пам’ять, гостре перо, плани щодо вдосконалення та перебудови експозиції музею, нестримне бажання пізнавати, натхнення у праці свідчать про ще довгі життєві і творчі дороги попереду.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment