Запалюй свічу, Україно!
Жаринка – з горючої рани –
В долоні твої я лечу.
Болить вона, але не тане,
Запалюй свічу, мій коханий!
Запалюй свічу!
В печалі, і вічній скорботі,
В неперебутній біді
Багато ще носимо потай,
У пам’яті довга робота,
Однакові очі у вдів…
І буде довіку боліти
Цей хліб пресвятий на столі,
За словом Нового завіту,
Вклонімось землі, мої діти,
Вклонімось землі!
Ще руки до нас простягають
Опухлі батьки й матері,
І не кажіте: не знаєм,
Бо літо було урожайним,
І сонце було у порі.
А діти в лахмітті… Руїна.
І безмір людського плачу.
Була в них єдина надія,
Що їх пригадає Вкраїна,
Й запалить свічу.
Згадає жнива оті чорні,
Червону мітлу і торгсин,
Так вовчо повзли людомори
По наші серця і комори,
По хліб наш, і жорна, і млин.
Збирались ми надто повільно,
Наш голос ще світ не почув.
Вдовину, сирітську, нетлінну,
Запалюй свічу, Україно!
Запалюй свічу!
Я повернуся з чорного врожаю
В голодне поле – голе і безкрає,
Оте, яким колись ти перейшов…
І я згадаю, що твоя це кров.
Я повернуся по ядучій мерві
І пригадаю, що твої ці мертві,
Й вони для тебе суть не чужина,
А рідні долі, рідні імена.
Я повернуся – сива і безкрила…
Я в тому полі серце залишила.
То був найважчим – первісний засів
Гіркотних сліз та вистражданих слів
Бо крізь літа я чую крики, стогін…
О, Господи! Їх тисячі… Мільйони…
Звичайні люди – добрі і прості
Конають на голодному хресті.
І стільки болю аж по самі вінця…
Ти все ідеш, неначе волхв по зірці,
І через простір душу пропіка
Неопалима іскра колоска –
Останнього з гіркотного зажину…
…Над прірвою твоя лягла стежина,
Над прірвою з правічної пітьми
Несеш в руках розгнівані громи.
Село. Голод
Джеймсу Мейсу
Не ворушилось ґанку спустіле крило,
Не спадала роса спозарання,
У жаскому вогні догорало село,
Помирали селяни… Останні…
І до церкви, сповзались страшні кістяки,
Що уже без хреста… Тільки круки…
Піднімалися вгору сухі п’ястуки
Від голодної темної муки.
Відлітали лелеки, і душі, і дим
Ще курився із мертвого поля,
І такої розпуки, такої біди
Не було ще ніде. І ніколи.
Ще учора співало, сміялось, цвіло,
Від зорі – то орало, то сіяло,
А сьогодні конає голодне село
Хліборобів і гречкосіїв.
Вся земля, мов підсудна, у ґратах стерні,
Заростає гіркими ярами.
Чорні дзвони гудуть у тобі, у мені…
Над іще нерожденними – нами.
Там велика моя помирає рідня
У голодних літах лиховісних.
І це нам – їхня жменька остання зерна,
А мені – недоспівана пісня.
Там бабуся конає, іще молода,
У своїй спорожнілій хатині,
Там вселенська розпука. Біда. Там орда,
Що як пошесть вернулася нині.
А горбочки все тріскають, як мозолі…
Колосочків худі рученята…
Чорні дзвони гудуть у розломах землі,
У яругах святих і проклятих.
На холодних вітрах вигорає стерня.
Тільки туга у вічному полі,
І літає лихе понад ним вороння,
І згоряє мій голос від болю.
Не забути мені, не забути тобі
Ці жита, що зітліли під корінь,
Це Село, що згоріло в жаскому вогні
Непрощенного Голодомору.
В тяжкі хвилини я печуся жалем,
Яку сім’ю, яку родину мала б!
Як радісно цвіли б мої сади!
Мої бабуні лагідно старіли,
І ця ріка ніколи не зміліла,
Бо цього не дозволили б діди.
Та я б тоді і відчаю не знала,
На цих порожніх крижаних вокзалах,
Де вже ніхто не жде мене назад.
І не було б в оселі злої пустки,
Лелеки би гніздилися в капусті,
І підкидали нових немовлят.
А на весіллях би гули оркестри
Кружляли у танку брати і сестри
Вуйки лукаво морщили лоби,
…Якби не зупинись вічні жорна,
Якби не темна ніч голодомору,
Якби всі якось вижили… Якби…
Вознесіння свічі
У проминальних видивах і снах
Сумні простори облітає птах.
В магічному небесному порталі
Танцюють золотаві стихіалі.
І кличе, манить материнський сад.
Я вперше не напишу листопад.
Бо тільки тіні на сліпих полотнах,
Дощі не потрапляють до блокнота,
І вітерець розгублено гуде,
Вискубуючи листячко руде.
Уперше не пишу сяйні пейзажі,
Бо пензлі всі у кіптяві і сажі,
А всі свічада мерхнуть у крові.
Там образи ворушаться живі,
Там руки, губи, обриси, овали,
Там падолист, який у мене вкрали.
Там мертві віддають живим мечі
При вознесінні пам’яті й свічі.
Бо падають і падають солдати,
Під свисти куль і ревище гармати.
І віють чорні, з півночі, вітри…
Гори свіча! На цілий світ гори!
Освітлюючи небо і простори.
Це наше давнє українське горе,
Ми добре знаєм цю печать злоби –
Впеклося з стародавньої доби.
Ми по ділах неправедних впізнали,
Бо знов війна, як пошесть. Знов навала.
Знов меч лягає в чорний переділ,
І гільзи – в попільницях міст і сіл.
Пала свіча в кривавій круговерті,
Та є страшніше, щось страшніше смерті:
Коли не повертається назад,
Огниста осінь в материнський сад,
І кам’яніє серце у недузі,
І байдуже, де вороги, де друзі,
Й однаково, що батьківський поріг
Загрозливо простукує батіг.
…Нестерпні втрати. Та через прозріння
Іде свіча до свого вознесіння.
