Повернення із забуття

Отець Юрій Мицик,
д. і. н., проф.,
засл. діяч науки і техніки України

Ім’я історика, педагога і активного діяча “Просвіти” Василя Біднова (Бідного) (1874–1935) не дуже відоме. Однак він входив до числа трьох видатних наукових і культурних діячів передреволюційного Катеринослава (нині – Дніпра): Дмитро Яворницький, Адріян Кащенко і Василь Біднов. Останній народився в Широкому (нині – райцентр Дніпропетровської області). Після закінчення Одеської семінарії і Київської духовної академії (КДА), де він заприязнився з Є. Чикаленком, О. Лотоцьким, О. Кониським та іншими активними діячами українського руху, осів у Катеринославі, де викладав у місцевій семінарії та гімназіях, ґрунтовно зайнявся історією, став секретарем Катеринославської вченої архівної комісії і активним діячем “Просвіти” поряд з Дмитром Дорошенком і Дмитром Яворницьким, друкувався в українських виданнях…
Біднов особливо тяжів до історії запорозького козацтва і Православної Церкви, він став чи не найкращим знавцем архівів з козацької історії. Цікаво, що приязнь з Яворницьким не зашкодила Біднову інакше поглянути на козацтво. Коли Яворницький романтизував його, Біднов змальовував козацтво реалістично, показав розвиток на Січі земельної власності, промислів, торгівлі, освіти й церковної організації, аргументовано заперечив твердження про примітивність і недорозвиненість запорозького козацтва. Водночас його капітальна праця “Православная церков в Польше и Литве” (перевидана в Мінську у 2002 р.) принесла йому загальне визнання і Макаріївську премію. Але тверда позиція Біднова щодо української мови спричинилася до відхилення його кандидатури на посаду доцента КДА.
У 1918 р. він став професором новоствореного Катеринославського університету, а в жовтні того ж року перенісся до Українського Державного університету в Кам’янціПодільському, де став деканом богословського факультету. Тут він працював разом з ректором проф. Іваном Огієнком (в майбутньому митрополитом Іларіоном), познайомився з Головним Отаманом УНР Симоном Петлюрою та ін. Через поразку УНР він емігрував і подальша його діяльність пов’язана Українським Вільним університетом в Празі та Варшавським університетом. У 1928 р. гине його старший син Арсен, з яким він був на еміграції, потім арештовується й гине в сталінських концтаборах його дружина, звинувачена у справі СВУ– талановита письменниця Любов Шемплінська (літературний псевдонім) Жигмайло. Був репресований і загинув в концтаборах брат Василя Біднова – Митрофан… Це підкосило вченого, спричинило його тяжкі хвороби і смерть. Похований він був у Варшаві… На його смерть провідні діячі української еміграції відгукнулися рядом спогадів та некрологів, але вони були абсолютно недоступними в СССР.
У радянські часи про Біднова майже не згадували, бо він в очах компартійних можновладців був “буржуазним націоналістом”, “церковником”, “емігрантом”… Уже одного з цих ярликів було достатньо, щоб викреслити Біднова з числа діячів української науки і культури… Лише в часи “перебудови” стали з’являтися праці, присвячені цій особистості та його науковій спадщині.
У 2021 році вийшов збірник “Праведна душа. Василь Біднов у спогадах сучасників”, який підготував провідний дніпровський краєзнавець, журналіст Микола Чабан. У книзі зібрано спогади про Біднова Дмитра Дорошенка, Олександра Лотоцького, Наталі ВасиленкоПолонської, В’ячеслава Прокоповича, Марини АнтоновичРудницької, Софії Русової, Василя Симовича, Ганни Чикаленко та інших. У додатках вміщено архівні документи 19211923 рр., які стосуються крем’янецького періоду емігрантського життя Біднова, його листи до Юрія Магалевського, а також підготовлені канд. істор. наук Інною Старовойтенко його листи 19281932 рр. до Левка Чикаленка та Ганни ЧикаленкоКеллер. У цих матеріалах міститься величезний пласт інформації не тільки про життя й особистість Біднова, а й життя української еміграції в Польщі і Чехословаччині.
Мемуаристи одностайні в оцінках відкритості, комунікабельності, доброті, глибокій релігійності Біднова (дехто називав його праведником), його щирому бажанні прислужитися українській справі, незважаючи на заборони начальства. Вони зокрема відзначають, що Біднов прекрасно організовував екскурсії дніпровими порогами (серед екскурсантів були й С. Єфремов, В. Дурдуківський, В. Шульгін), був автором книги про них, виданої у 1919 р., тобто раніше книги Яворницького. Демид Бурко зупинився на поширеній московській практиці переробляти на свій лад українські прізвища (ця практика продовжилася і в часи СРСР). Так, з Мордовця зробили Мордовцева (письменник), з Комара – Комарова (публіцист), Щоголя – Щоголів (поет), зі Старченка – Старцева (архітектор), з Бідного – Біднова… Наводяться цікаві факти про головування Біднова на Українському губернському з’їзді Катеринославщини (травень 1917 р.), на якому його обрали до Центральної Ради; педагогічна й наукова діяльність в Кам’янціПодільському і на еміграції. О. Лотоцький навів список основних праць Біднова, а також наукових проблем, над котрими він працював, що допоможе наступним поколінням істориків.
Мемуаристиісторики підкреслюють глибоке знання ним архівів, особливо катеринославських, багатство виписок з них (на жаль, більшість цих матеріалів загинула), безкорисливе бажання поділитися ними з іншими, помогти історикам в пошуках потрібних документів.
Усі матеріали ґрунтовно прокоментовані, також книга містить фотоматеріали – зображення Біднова в колі науковців, педагогів та громадських діячів української еміграції.
Тож читачі отримали ґрунтовний і добре опрацьований збірник спогадів про важливу особистість в науковому і громадськополітичному житті України першої третини ХХ ст. – Василя Біднова.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment