Георгій ФІЛІПЧУК,
академік НАПН України
Вкотре пригадуються слова великої совісті дослідника Голодомору-геноциду в Україні Джеймса Мейса, який нагадував сущим: щоби знати куди йти, необхідно пам’ятати звідки йдемо. Пам’ятати добро, зло, діяння славні й огидні, друзів і недругів, не блукаючи в координатах часу, простору, цінностей.
Сто років намагаємося розібратися в сторінках нашої минувшини, коли українці після поразки національно-визвольних змагань, уярмлені більшовицьким “світлим майбутнім”, знову опинилися в жорнах винародовлення. Як вдалося вижити народу, що впродовж чверть століття переніс три (сплановані лєніністами-сталіністами) масштабні людиновбивства українців (1921–23, 1932–33, 1946–47 років). Вони стали класичним прикладом совєтського геноциду, спрямованого на винищення українського народу.
Найперше, Голодомор передбачав ліквідацію українського селянства, яке було оберегом національної ідентичності, української культури, мови, традиції, віри. Косіор, опричник Сталіна, назвавши “український націоналізм” головною небезпекою для радянської влади, розкрив сатанинську мету більшовизму – український селянин кидався в жертву створенню радянського народу. Проте навіть фізичного виморення голодом було замало, а тому геноцид передбачав низку інших зловісних заходів людиновбивств.
Друге. Необхідно було винищити масовими розстрілами, репресіями, депортаціями, каторгою, голодом національні релігійні, інтелектуальні, політичні еліти, остаточно спаралізувавши душу нації шляхом прямого вбивства української інтелігенції. Саме вона формує й утверджує національну ідею, виховує національну свідомість, створює ідеали, духовну культуру, передаючи їх наступним поколінням. Цього найбільше страхався комуністично-колоніальний режим Московії. Адже в 20-х роках дуже помітним стає національно-культурний рух української молоді, зокрема селянської. Відомий дослідник історії української культури М. Семчишин згадує вислів Б. Антоненка-Давидовича, що молодь “як на Січ валила в літературу”, лякаючи тодішню більшовицьку верхівку. Недарма Москва, комуністична влада колоніальної України ліквідувала тоді 89 найвідоміших діячів літератури. 1934 року засуджено до страти 28 знаних письменників. Серед них були й західноукраїнські (брати Крушельницькі, Р. Сказинський), які, повіривши сталінським фарисеям, приїхали в радянську Україну. Відбувалося масове обезголовлення українського народу шляхом фізичного знищення найкращих представників національної інтелігенції: науковців, літераторів, мовознавців, істориків, митців та культурних діячів. Репресовано та знищено 27 дійсних членів Всеукраїнської Академії Наук та трьох членів-кореспондентів, заарештовано (процес СВУ) понад 250 науковців, ліквідовано гуманістичні установи Академії (Історично-філологічний, Соціально-економічний відділи, Археографічну комісію, Історичну секцію). Дефіцит національних наукових кадрів вражав. Зате, заявляла Полонська-Василенко, їх вистачало “на Соловках, Медвежій горі, на Воркуті, Колимі, в бухті Ногайській та інших таборах”.
Третій складник українського геноциду – ліквідація Української Православної Автокефальної Церкви, що була “душею України”. Величезний вплив на народ УАПЦ, яка почала відроджуватися в часи української революції, становила таку ж небезпеку для більшовицького експерименту що й селянство та національна інтелігенція. Розпочавши з масових пограбувань церков, монастирів, духовних, культурно-історичних цінностей, більшовики приступили до руйнування історичних пам’яток часів княжої, козацької доби, які нагадували про історичну тяглість і самобутність українства, знищивши в Києві Свято-Михайлівський, Братський монастирі, Десятинну, Успенську церкви, Миколаївський собор, побудований Іваном Мазепою, тисячі храмів по всій Україні. Уже з 1922 року ГПУ встановило тотальний контроль над українською Церквою. У 1927 і 1930 роках були репресовані митрополити В. Липківський та М. Борецький, як і тисячі інших єпископів та священників. Щоби уявити рівень цього страшного геноциду, що відбувався під гаслами боротьби з “націоналістичними ворогами”, доречно навести лише такі факти. Якщо в Україні 1927 року налічувалося 10 657 священників і 34 єпископи, то 1933-го залишилося всього 200 священників, а з 34 єпископів природною смертю померли тільки двоє.
У цей трагічний період існування бездержавної української нації паралельно здійснювалися заходи четвертого напряму геноциду – заселення України іноетнічними елементами (переважно російськими), при цьому радикально змінювався національний склад і структура населення України. Українці знищувалися, денаціоналізовувалися, розпорошувалися по “сибірах”, “соловках” і “світах”.
Під час спланованих голодоморів, коли українці вимирали цілими селами, родинами, на їх місце завозили “благонадійних” з Росії. “Пам’ятаю 1933 рік, – свідчить Г. Є. Пометій, Нікопольський р-н, Дніпропетровська обл., – моя померла бабуся лежала на вулиці, там також лежав дід. Підвода їхала по селу і збирала трупи, і скидали на кладовищі. Багатьох вивезли до Казахстану. В ті часи до нас в село поселяли багато сімей російської національності…” (із кн. “Геноцид в Україні 1932–1933 рр.”). Такими бузувірськими методами і засобами московські народовбивці змінювали етнічну мапу України, що й досі стоїть важким клубком у горлі національного організму.
Страшною прелюдією українського геноциду 30-х років став масштабний за кількістю своїх жертв голод в Україні 1921–1923 років, який більшовики намагалися вичавити з народної пам’яті. Наші освіта, наука, інформаційний простір, кінематограф протягом багатьох десятиліть, занапащені брехнею офіційної політики, продовжували оббріхувати українців.
Апологети геноциду знайомили суспільство, молодь із резолюціями зборів і мітингів трудящих, документами, в яких засуджувалася антирадянськість гнилого капіталізму, висловлюючи вдячність Комуністичній партії і Радянському уряду, великому російському народу за надану допомогу в ліквідації голоду. Усі вони вчили безперервно “дякувати” партії. За те, мабуть, що ще “живі”. Шкільні, університетські підручники, згадуючи дещо про голод 20-х років, передовсім у Поволжі, захлинались від прославляння Леніна та його соратників за “допомогу”. Про Україну Москва мовчала, оскільки Кремль використовував голод з метою остаточного розгрому повсталого українського селянства. Різко збільшувалися хлібозаготівлі в голодуючих районах України, хоча в липні 1921 р. “офіційно” розпочався голод, вимагалось зібрати 100 млн пудів хліба лише з продподатку, а військовим частинам дозволено використовувати зброю. Населення українських земель (особливо південних) залишилося без хліба, там голодувало понад 4 млн селян. Представник допомогової організації Нансена В. Квислінг засвідчував (лютий 1922 р.), що в Україні близько 7 мільйонів людей (без українських земель Кубані) „вмирають з голоду в усьому страшному розумінні цих слів“, 40% з них – діти. Повноважний представник УНР в екзилі О. Шульгин звернувся по допомогу голодуючим українцям до Нансена, а через місяць це питання місія УНР поставила в Парижі (ЦДАВО. Фонд 3696. Оп. 2. Спр. 438. Арк. 26-27, 44).
А ось що пропонувала в цей час українцям більшовицька влада. У травні 1921 року Петровський, Фрунзе та Раковський отримали телеграму від Лєніна, в якій той вимагав зібрати з України до 300 мільйонів пудів хліба. Восени 1922 р. Москва в умовах голоду розпочала світовий експорт зерна. З України одразу ж забрали 13,5 млн пудів (!) зерна нового врожаю. Якщо в Україні допомогу отримували близько 7,5% голодуючих, то в Росії частка таких складала 80%. Голова Раднаркому УСРР Х. Раковський погрожував міністрові лорду Керзону припиненням поставок українського хліба, якщо Великобританія не визнаватиме Радянську Росію. А у вірного соратника-ленінця, вождя Комінтерну Овсія-Гершена Зінов’єва (як і в багатьох інших більшовицьких сатрапів) нагромадилося в 1922 році аж 400 млн дол. на банківських рахунках. Кількість померлих з голоду на півдні України вже перевищила 500 тис. жертв.
Отож для українців репресія, пожежа, смерть і голодний рік, а для чужинців – зарібок і грошовий притік. На крові та недолі. Який страшний перегук з мерзотністю діянь нинішніх “зінов’євичів” в умовах сучасних українських реалій! Адже в Україні 8-ий рік йде російська війна, а в офшорників доба золотого дна. “Прохаючих” і “волаючих” політиків щодо захисту олігархів (будь-якого пошиву), яких буцімто позбавили “прав людини”, виявилося надмір багато. Як гною!
Як тодішні трагедії, так й нинішні негаразди містять спільні причини й відповіді. Підневільний народ не може мати кращої долі. Бо велике значення для народу має свобода і великим нещастям є втрата її, – писав Григорій Ващенко. Поневолений народ не може користати для себе з природніх багатств своєї країни. Україна, що розкинулася на просторах з найбагатшою в світі чорноземлею, у надрах її лежать багатющі поклади, але нарід її живе у великій бідності. Причина всього цього та, що українці – не господарі на своїй землі.
А тому й не зміг такий народ уберегти себе від голодоморів-геноцидів. Не спасенним для нього виявився важкий, жертовний труд. Бо уярмлена і безрадісна праця є корисною лише для чужинця, зайди, доморощеного глитая. Тут азіровське “добре пряцювати лопатой” не врятує. Корінь зла на видноті. Як не стати найбіднішою нацією Європи, коли за десятиліття лише однією олігархічною групою “вивезено” (чит. вкрадено) з України 470 млрд доларів?! Народ в умовах підневільності ніколи не досягне бажаного “щастя й волі”, адже завжди “гіркий з чужої ниви хліб”, – писав Б. Лепкий.
Тому визначальною життєвою стратегією українців залишається (після двох Майданів!) остаточне розкріпачення, визволення від чужинських кайданів. Внутрішніх і зовнішніх. Лише тоді національна енергія набуде іншого змісту. Формальна конституційна (політична, правова, економічна, особистісна) свобода не стала, на жаль, гарантом української вільної праці для себе і для суспільного блага. Це той випадок, коли вона не приносить належного результату. Бо всі плоди падають під тягарем несвободи й олігархічної влади. Єдиний вихід – вибороти справжню Свободу Українця “у своїй хаті”, на своїй, Богом даній землі. Саме про це нагадують українцям жахи голодоморів. За останні десятиріччя в Україні і за кордоном з’явилося чимало ґрунтовних праць, мистецьких доробок з проблем українського Геноциду, відкрито музеї, діючі виставки. На Головній Раді ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка 20 листопада 2021 року народний художник України Валерій Франчук озвучив пропозицію щодо організації загальноукраїнської виставки “Голодомор-Геноцид 1932–1933 рр.”, залучивши до акції вчених, митців, громадських і державних діячів, просвітян.
Заслуговує суспільної уваги книга “Геноцид в Україні 1932–33 рр.” за матеріалами кримінальної справи № 475 (2014 р.) на основі розслідування СБУ. У збірнику зазначено, що “з врахуванням кумулятивних втрат внаслідок голодомору в Україні втрачено 10 063 000 осіб”. Апеляційний суд Києва 13 січня 2010 року констатував факт геноциду в Україні та визнав організаторами вчинення тяжкого злочину Сталіна, Молотова, Кагановича, Постишева, Косіора, Чубаря, Хатаєвича.
Важливим моментом у розслідуванні став висновок, що Голодомор-геноцид на території РФ був також штучно вчинений сталінським тоталітарним режимом виключно у місцях компактного проживання українців. Генерал СБУ М. Герасименко, аналізуючи методику й тактику розслідування цього страшного злочину, згадує про етнографічну карту слов’янства, складену в 1906 році в м. Києві професорами Т. Флоринським, Д. Мендєлєєвим, яка свідчить, що місцями компактного проживання етнічних українців на території РФ були Білгородська, Воронезька, Курська, Саратовська області, територія біля річок Дону, Середньої та Нижньої Волги, Кубань та Північний Кавказ.
Про сплановане людиновбивство українців голодом стверджували численні свідчення очевидців, яким вдалося вижити. Свідок Черниш П. К. (1921 р. н., Попільнянський р-н, Житомирщина) розповідав, що втекти від голоду ніхто не міг, без документів відлучитися було неможливо, затримували та поміщали у в’язницю. Ніякої допомоги від радянської влади населення не отримувало. Влада не лише не допомагала, але й ставила війська, щоби люди не тікали, а гинули…
Матвійчук Л. П. (Брусилівський р-н на Житомирщині) згадувала, що батьку вдалося потайки покинути село і втекти до Росії. Повернувшись, розповідав, що у Росії взагалі немає голоду, там хлібом годують свиней… Коли брату Івану вдалося вступити до технікуму в Ленінграді, – свідчить Бабенко В. Д. (Васильківський р-н на Київщині), – то літом 1933 року приїхав до нас та розповідав, що в Ленінграді голоду немає, там можна придбати все: рибу, хліб, ковбасу. Харчі доступні для людей. У той час населення України вимирало від голоду. Овдіюк О. І. з Володарського р-ну на Київщині стверджує: “під час голодомору в мене загинуло 13 родичів”.
Архіви засвідчують про трагедії дітей, до яких голод “прийшов” раніше 1932-го. Зберігається лист учнів Печірської школи Брацлавського району до ВУЦВК про голодування. 1 листопада 1931 р.: “…в шлунку болить від того сміття , яке зараз їмо, бо у нас забрали не тільки хліб до зерна, а й картоплю, квасолю і все що можна їсти, з картоплі роблять горілку, а ми їсти не маємо що. За взуття вже мовчимо, але просимо не губити нас голодом. Ми надіємося, що Радянська Влада не дасть нам загинути і не буде годувати кулями замість хліба як годували наших батьків царі” (ЦДАВО України. Ф. 1. Оп. 7. Спр. 145. Арк. 148 зв.).
Телеграма Кам’янського райвиконкому на Дніпропетровщині до Наркомосу УСРР про відсутність продовольства в дитячій колонії. 21 березня 1931р.: “Колонія двести двадцать детей снята централизованного снабжения хлебом детей. Децентрализованное запрещено. Остаемся совсем без хлеба” (ЦДАВО України. Ф. 166. Оп. 10. Спр. 444. Арк. 21).
Інформація про стан постачання вчителів продуктами харчування та промкрамом. 1931 р.: “Постачання хліба не було за лютий і березень. Два місяці не видавали борошна. Учителі (які брали участь у хлібозаготівлях) роздягнені й босі. (ЦДАВО України. Ф. 166. Оп. 10. Спр. 424. Арк. 21).
Звернення до Президента США Ф. Рузвельта Громадського комітету рятунку України в Чехословаччині про допомогу українському народу. 30 жовтня 1933 р. “Пане Президенте! Український народ на Радянщині вимирає з голоду. Цей голод не є випадковим явищем, або стихійним лихом, чи природним нещастям. Він був спричинений системою большевицької диктатури та протиукраїнської політики… Звертаємося до уряду в Вашингтоні, щоби він, заки вирішуватиме справу визнання Совітів, вислав до СССР американську комісію, яка б перевірила політику Москви…” (ЦДАВО України, ф. 4008, оп. 1, спр. 1, арк. 15).
Місцеві “активісти” (комуністи, комсомольці) запопадливо виконували генеральну лінію більшовицької партії, яку виголосив Сталін ще на четвертій нараді ЦК РКП (б) з відповідальними працівниками національних республік і областей 1923 р.: “Партія, яка стоїть при владі, потребує того, щоб мати на окраїнах марксистськи надійні кадри з місцевих людей, зв’язаних разом з тим з широкими масами населення”. (Й. Сталін. Статті й промови про Україну. 1936. К., Партвидав ЦК ВКП (б) У. – С. 194).
І таких кадрів, вихованих сталінською педагогікою, було достатньо в часи Голодомору, які, як пси-цербери, глумилися над своїми. “У селі Безбородьки померли від голоду більш ніж 500 осіб, майже все село, – розповідала Литвин М. Г. з Канівського р-ну Черкаської обл., – по селу ходила “мітла”, до складу якої входили голови сільради, колгоспу та активісти. Вони вилучали все їстівне з метою доведення людей до голодної смерті, а коли все забрали, моя мати спитала у голови сільради: “Що ж тепер нам їсти?!” На що він відповів: “Їжте землю”.
На ХVІ (1930) та ХVІІ (1934) з’їздах ВКП(б) Сталін подав сигнал для нищення українства, заявивши про небезпеку ухилу до місцевого націоналізму, який ослабляє єдність трудящих народів СРСР; боротьбу з умираючим куркульством на селі; український націоналізм, з яким перестали боротися і дали йому розростися до головної державної небезпеки (Там само. С. 208-211).
Показники цієї “боротьби” успішно перевиконувалися завдяки кістлявій руці голодомору, який організували та здійснювали кати українського народу, довівши до найстрашнішого – людоїдства, що засвідчують архіви СБУ.
Нині відкрито тисячі документів, які показують одну з найтрагічніших сторінок геноциду в історії людства, що була свідомою дією режиму більшовицької Росії. І ті, що не чують стогону помираючих людей, свідомо знищених людиноненависництвом, солідаризуються із злочином та підтримують геноцид проти українців.
Ще донедавна з трибуни Верховної Ради був чутний вереск на штиб харківської комуністки, що “все эти разговоры (о Голодоморе) – это выдумки тех, кто пытается очернить советскую историю и уничтожить все то положительное, что было создано большевиками, а затем и коммунистами в Советском союзе”. Марно полемізувати. Радше послухаємо очевидців, її земляків, які мають моральне право на правдиве слово. В архіві Служби зовнішньої розвідки України зберігається, наприклад, справа репресованого сільського вчителя, студента літературного факультету Харківського інституту професійної освіти Олексія Наливайка з Кременчуцького району на Полтавщині. У щоденнику за 1933 рік він пише: “Прочитав газету “Правда”… Дійсно, що їй би личила назва не “Правда”, а “Брехня”… У більшовицькому СРСР дуже багато “громких” слів і дуже мало хліба. Масове вимирання з голодної смерті цілих сімей. Скрізь панує нечувана більшовицька реакція. Хто десь словом обмовиться або зіжне сніп зерна, тяжко (як контрреволюціонер) карається: конфіскація, зсилка. Якщо не опухлий, то обрікається на голодну смерть. Страшно, нечувано… Я глибоко переконався, що більшовизму лише треба бути знищеному…
Боротьба за національну пам’ять і проти неї продовжується. Тому Народ необхідно безперервно “годувати” культурою. Національною Культурою і Правдою, передаючи наступним поколінням духовний спадок, традицію, віру батьків і прадідів, великі ідеї звитяг за власну державність, що гарантує виживання, життя, прогрес Української Нації.
Хоча “годування” культурою, правдивою інформацією не є простим завданням, адже вони стають чимраз недоступнішими. Зрощується малочитаюче суспільство. Невтішний факт. У 2020 р. лише 8% українців проводили своє дозвілля за книжкою. Цю наростаючу тенденцію загальної неосвіченості не можна прикривати фіговим листком діджиталізації. Попри всю важливість цього напряму інформаційної політики ніде в цивілізованому світі не ігнорується книга. Тамтешня політика – не замість, а поряд. У сусідній Словаччині продається в 10 разів більше книг на душу населення ніж в Україні. За даними Київського міжнародного інституту соціології понад 60% дорослого населення України за рік жодного разу не відвідали бібліотеку чи книгарню. Здавалося б в умовах зубожіння населення роль публічних бібліотек мала б зростати як базовий елемент культури, науки, освіти. Однак, ні. Мережа публічних бібліотек України скорочується. За останні десятиліття кількість їх зменшилася ще на 3 тис. (до15 тис.). Закриваються, як правило, сільські бібліотеки. Відставання від європейських країн у сфері інформатизації є разючим. На бібліотеку припадає лише 1,4 комп’ютера. Доступ до інтернету має лише третина бібліотек, а кожна четверта – не опалюється.
Ще більш швидкими темпами ліквідовуються книжкові магазини. У минулому році було закрито ще 50. То до якої ж Європи прагнемо, коли ігноруємо національні творчі спілки, науку, книгу, мистецтво, культуру?
Так, на одну книгарню 2018 року припадало 140 тис. українців, а 2020–го – 165 тисяч, що в 10–15 разів гірше європейських показників (Польща – один магазин на 12 тис. населення, Німеччина – один на 15 тисяч). У Польщі на порядок більше магазинів книги, аніж в Україні, де їх близько 200. Примітно, що на кінець 2020 року в Україні функціонували понад 20 тисяч аптек. Ця статистика лише підтверджує факт духовної (і не тільки) хвороби Нації та майже очевидної (з присмаком етноциду) політики стосовно Українського народу, стимулюючи процеси винародовлення українства.
За таких умов важко (відповідно до Стратегії національної безпеки) “рішуче протистояти гуманітарній агресії, розвивати українську культуру як основу консолідації української нації та зміцнення її ідентичності; удосконалювати військово-патріотичне виховання молоді”.
Заява очільниці Українського інституту книги О. Коваль про “побудову в Україні однієї суперсучасної, технологічної, інклюзивної Бібліотеки, щоби до неї приїжджали люди зі всього світу” ситуацію не змінить. Плагіаторство озвученої раніше ідеї по “створенню суперсучасного університету” на тлі “культурних вовчих ям” не покращить якість соціокультурного середовища. Адже рівень культурності народу не вимірюється декорованим локальним досягненням.
Український художник С. Якутович запропонував свого часу об’єктивнішу оцінку життєдіяльності, заявивши, що цивілізація – це відсоток культури на душу населення. Бо тільки освічена, по-громадянському вихована Нація здатна усвідомити й гідно шанувати свою національну Пам’ять, Історію, Традицію, будучи оберегом власної Ідентичності, Державності. Патріотичний, об’єднаний внутрішньою силою, такий Народ не дозволить “проярмаркувати” Україну, не впустить у свій дім московита чи іншого бузувіра і вже ніколи не стане приреченим “їсти землю”.
Георгій ФІЛІПЧУК
