Соборні джерела «Просвіти»

Георгій ФІЛІПЧУК,
академік НАПН України
8 грудня Всеукраїнському Товариству “Просвіта” імені Тараса Шевченка виповнилося 153 роки. Таке довголіття виявилося не під силу жодній громадській чи політичній організації українців. До життєпису товариства долучалися мільйони українців упродовж усього історичного періоду боротьби нації за виживання й Волю, за збереження української Ідентичності, рідної Мови, Церкви, Землі, національної культури й освіти, власної Держави. У просвітянському материнському лоні творили видатні українці, які своєю одержимою працею на благо України, талантом розвивали націо­нальну ідею, зміцнювали віру народу в його щасливу будучину, коли запанує “в своїй хаті своя й правда”. Її ідеалами були зрощені борці за волю України, учасники національно-визвольних змагань, воїни Української Повстанської Армії.

“Просвіта” була загальнонаціональним явищем, адже з початку ХХ століття її осередки створюються в Одесі, Катеринославі, Житомирі, Кам’янці-Подільському, Києві, Чернігові, Миколаєві, на Дону, Кубані, Зеленому Клині, на американському континенті. До її діяльності залучені: М. Грушевський, А. Шептицький, І. Франко, Леся Українка, Ю. Федькович, М. Коцюбинський, М. Лисенко, М. Аркас, Б. Грінченко, К. Стеценко, Д. Яворницький…
“Просвіта” стала визначальною організацією в поступі української ідеї скрізь, де проживали українці, незважаючи на агресивний спротив колоніальної влади. Так, у державному архіві Миколаївської області (Ф. 206, оп. 1, спр. 6) зберігається Статут Українського Товариства “Просвіта” 1907 року в Миколаєві, в якому метою та завданням були: “допомогти розвоєві української культури і першим чином просвіті українського народу його рідною мовою; для цього Товариство має: а) видавати книжки, журнали, часописи українською мовою; б) заводити свої книгозбірні, музеї, читальні, книгарні; в) споряжати публичні лекції і відчити, загально-просвітні курси, спектаклі, літературно-музичні вечори, концерти, вистави; г) заводити стипендії, школи, захистки для дітей і дорослих, бюро праці, просвітні і добродійні заклади; оповіщати конкурси і премії за найкращі твори письменства, умілості та штуки”.
А в цей же період (1909 р.) уже в іншому куточку української – карпатської землі, поневоленої цісарською владою, затверджується на честь великого Просвітянина Статут українського просвітницького товариства імені Осипа-Юрія Федьковича в громаді Сторонець-Путилів, в якому зазначено (§ 3): “а) дбати про розбудженє і ширенє національної сьвідомости руского (українського) народу в буковиньских горах; б) дбати про ширенє освіти у буковиньских горах на основі рідної рускої (української) мови; в) дбати про організацію руского народу в буковиньских горах в значіню культурнім і економічнім, обставати за національними, культурними та економічними єго інтересами; г) подавати членам товариства, україньским видавництвам, україньским літератам і письменникам та шкільній молодїжи поміч моральну і матеріальну”.
Тоді ж М. Коцюбинський виборює право на життя “Просвіти” в Чернігові, Ніжині, Козельці, стаючи її очільником.
Уже на початку минулого століття “Просвіта” нараховувала 85 філій, 2713 читалень, 37 великих бібліотек і 32 мандрівні, а всього функціонувало під егідою цієї громадської організації 1779 бібліотек, 500 хорів, 1000 читальних будинків і ще 500 знаходилися у стадії будівництва. Завдяки активній громадській діяльності “Просвіти” було відкрито 21 українську гімназію. З початку століття і до 1914 р. лише в Галичині “Просвіта” заснувала 2000 нових читалень, придбала 430 будинків для культурно-освітньої справи, а 75% населення мали власні просвітянські читальні (Семчишин М., Тисяча років української культури). Активно діяло товариство на Волині, в таких містах, як Острог, Дубно, Рівне, Кременець, Луцьк. На Закарпатті, де національний рух був особливо погамований колонізаторами, велику роботу проводив видатний просвітитель і державний діяч Августин Волошин.
Її діяльність знаменувала собою, за висловом Б. Лепкого, невтомну працю для національних ідеалів.
Народжена національними, духовними, політичними, соціальними потребами українців, устремліннями інтелігенції, “Просвіта” віддано стояла на сторожі рідної мови, школи, національної культури, віри, слугувала ідеям соборності й державності, була консолідуючою силою українства.
Суголосними програмовим засадам “Просвіти” та національному світопочуванню стали ідеали європейського просвітництва, усвідомивши передусім в особі своїх кращих представників історичний шлях до свободи й власної держави, виконуючи головне завдання – творення української Нації, виховання національно свідомого Українця. Сотні тисяч Навчителів, Борців, Воїнів, вихованих “Просвітою”, стали захисниками української національної ідеї, оберігаючи народ від чужинського впливу. Завдяки її діяльності були захищені найцінніші скарби нації – Українська Мова, Церква, історична пам’ять, традиція, національна культура. З ними вона “ходила” до народу, щеп­люючи його свідомою волею і знаннями, виробляючи націозахисний імунітет.
“Просвіта” життєтворила майже весь час не завдяки, а всупереч офіційній політиці, оскільки народ не володів політично-правовим і духовним суверенітетом, поневолений Росією, Австро-Угорщиною, іншими чужинськими державами. Найбільший масив українства знекорінювався в Російській імперії. С. Сірополко згадує про лист М. Костомарова О. Герцену: “цензура на шпіонство страшенно лютують проти України: не тільки українським книжкам не дозволено являтися на світ, але переслідувано навіть наукові статті про Україну на московській мові; самі назви: Україна, Малоросія, Гетьманщина уважалися нелояльними”.
Створювані громадські, політичні організації в Україні і поза її межами, які були національно орієнтовані, живилися ідеями української “Просвіти”. Нею була закладена головна цінність, що містилася у виступі (1868 року) молодого студента Львівського університету А. Січинського (вихідця з Гусятинського району на Тернопіллі, земляка видатного Івана Пулюя) – “кожний народ, що хоче добитися самостійності, мусить передусім дбати про те, щоби нижчі верстви суспільності, народні маси піднеслися до тої степени просвіти, щоб ця народна маса почула себе членом народного організму, відчула своє міщанське й національне достоїнство й узнала потребу існування нації…”
Бути єдиним Народом. Надзвичайно сильна, затребувана часом і національними прагненнями мета стала стрижневою основою просвітницького руху.
Перебуваючи в колоніальних умовах бездержавності, “Просвіта” повернула в життя велику Ідею, яку під час європейської “весни народів” 1848 р. проголосили Головна Руська Рада та Собор Руських Вчених – єдність українського народу від Карпат по Кубань, його окремішність. Хто противився цьому справедливому прагненню народу? Як завжди. Московія, тодішні москвофіли, які були вороже налаштовані щодо самого Товариства, чужинські зайди, хто “неситим оком за край світу зазирає”.
Розділені політичними кордонами імперій, західні й східні українці жили єдиними думками, мріями, надіями. Бути, нарешті, вільними, маючи свою державу, бути господарем на своїй землі, бути разом. Вони живилися взаємно силою та вірою, спільними ідеалами й національними устремліннями. Національне пробудження відбувалося на всіх українських теренах. А тому “Просвіта” черпала ідеї, ідеали, цінності, які народжувалися на всіх українських землях, насамперед від тих національних утворень (громадсько-політичних організацій) українців, які створювалися в Наддніпрянській Україні, що була жорстоко уярмлена деспотичною Російською монархією. Їх появі передувала ціла низка шовіністичних заходів царату, спрямованих на викорінення всього українського. Адже з початку ХІХ століття царськими наказами забороняється в Україні будівництво церков у стилі українського бароко; активізується шовіністичний наступ на українську мову. 1811 року спалюється книгозбірня Києво-Могилянської академії, а саму академію офіційно закривають (1817). 1824 року міністр освіти розпоряджається про “чісто русское воспітаніє по всей імперии”. Навіть відкриття Київського університету (1834) переслідувало головну мету – русифікацію “юго-западного края”. Не дивно, що московська влада і російська церква об’єдналися воєдино для боротьби з будь-якими українофільськими ідеями, особливо коли вони опиралися на українську наукову, світоглядно-політичну думку.
Саме цими мотивами керувалася влада, коли відбувалося публічне спалення докторської дисертації М. Костомарова, ініційованого міністром освіти (Уваровим) та харківським архієпископом (Борисовим).
Перебуваючи в жахливому підневільному становищі, українська інтелігенція в грудні 1845 – січні 1846 рр. створює в Києві першу таємну політичну організацію – Кирило-Мефодіївське братство, в основі якого була програма національного відродження. Українці, як і багато європейських народів, що перебували під гнітом тодішніх монархій, позбавлені власної державності, на рівні своїх “передніх рядів” усвідомили необхідність переходу від культурницького до політичного етапу боротьби. Засноване професором Київського університету М. Костомаровим, полтавським учителем В. Білозерським, молодим юристом М. Гулаком, до яких пізніше приєднаються Т. Шевченко, П. Куліш, О. Маркевич та інші українські інтелектуали, товариство за короткий період свого підпільного існування (14 місяців) народило ідеї, якими послуговувалися наступні покоління національно-патріотичних сил в боротьбі за Україну.
Саме ця організація, опираючись на передову європейську думку (Й. Гердер, Й. Фіхте, Д. Мадзіні та ін.), сформувала засади національного відродження українців, розвинула національну ідею, поєднавши її із загальнолюдськими християнськими цінностями, розпочавши боротьбу проти російського царизму. Дух європейського вільнодумства, ідея козацької вольності й шляхетської гідності, тяглість історичної пам’яті, високоосвіченість характеризували діяльність кирило-мефодіївців. Це можна простежити на прикладі М. Гулака, що дотримувався Шевченкової позиції національного визволення українців від московської неволі. Нащадок козацької старшини (прадід – генеральний обозний часів гетьмана П. Дорошенка), студент Дерптського університету, вихований національно-визвольними ідеалами польського повстання, член конспіративних антиімперських гуртків, поціновувач європейського просвітництва, відданий меті свободи українського народу, знавець німецької та французької мов, прихильник чеських національних просвітителів (як і Тарас Шевченко), що боролися проти німецької експансії, він був гідним взірцем борця з деспотією.
Видаючи просвітницькі книги, перекладаючи Євангеліє українською, вивчаючи козацькі літописи, українську історію в Археографічній комісії, Гулак загартовував свою віру в неминучість національного визволення українства від царату, програмово заявляючи про свої незалежницькі цілі. Коли в квітні 1846-го до товариства долучився Тарас Шевченко, сформувалася ідеологія “мазепинства” в її найкращому вимірі. А тому просвітницька діяльність братства, заняття українською історією, літературою, етнографією вважалися злочином. Боротьба, яку проводили нечисленні групи української інтелігенції та студентства в російській імперії, зустрічала жорстокий спротив не лише з боку царату та його каральних органів. Проти українців було налаштоване майже все суспільство, виховане в умовах деспотії, неприязні, ворожнечі, доносів. Характерно, що як у ті реакційні часи, так і нині в путінській Росії на всю імперію знайдуться одиниці тих, що лояльно ставилися до ідей української свободи. Зате масово виховувалися, організовувалися й задіювалися людці, що робили доноси, стеження, оббріхування, негідні вчинки стосовно українських справ. Традиційно атмосфера імперії завжди була по вінця переповнена смородом українофобії белінських, каткових, інших чорносотенців та зомбованих прихильників “єдіной і нєдєлімой”. Вона зустрічалася повсюди на формально-офіційному та побутовому рівні. Так трапилося і тоді, коли в результаті зради відбувався розгром кирило-мефодіївців, яких засудили до різних строків ув’язнення та заслань без права повернення в Україну та забороною займатися просвітницькою діяльністю, особливо жорстоко розправившись із Т. Шевченком.
Хто ж зраджував та доносив царській жандармерії? У випадку, наприклад, з М. Гулаком (тоді вже викладач Петербурзького університету) це були два “альоші” – Петров (студент) і Малов (протоієрей Ісакіївського собору). Останній (агент таємної поліції), якого підсадили в камеру до Гулака, виявився настільки не гідним священницького сану, що навіть відмовив українцю в причасті, допоки той не надасть поліції необхідні свідчення.
Як відчутно перегукуються в часі ті чорні діяння священників-московитів, що були вічними служками кремлівських владців. Адже “моральні” норми й сучасних доморощених малових залишилися такими ж щодо українськості. Бо навіть під час нинішньої російської війни проти України представники цієї церкви відмовляються здійснити службу за упокій українських Воїнів, які віддали своє життя, захищаючи Свободу й Незалежність, а вищі духовні ієрархи (“слуги Кіріла”) стають “непідйомними” для вшанування загиблих Воїнів на офіційних державних заходах. Виникає логічне запитання: а чи потрібна українському народу така сексотна “духовна” інституція, що впродовж століть служила не Людині, Українцю, а Молоху?! Можна тільки ствердно заявити, що в ці важкі часи боротьби з агресором за свою незалежність і державність, коли Нація захищається від поневолювача, надзвичайно значимим для національної безпеки є те, аби Церква була Українською.
Є логіка в доцільності озвучення подібних фактів, коли ведучи мову про створення й діяльність “Просвіти”, вдаємося до ретроспективних описів-аналізів багатьох інших українських інституцій, які діяли на багатьох українських землях в різні часи. Адже вони засвідчують вза­ємозв’язки, спорідненість, історичну й етно-культурну тяглість суспільно-політичної думки й національної стратегії українства, незалежно від географії, сутності політичних режимів й особливостей культурного розвитку.
Якщо вникати в програмні положення кирило-мефодіївців, написані ще в середині 40-их років ХІХ століття і викладені в “Статуті Слов’янського братства св. Кирила і Мефодія”, “Книзі буття українського народу”, основним автором яких був М. Костомаров, то простежується пряма суголосність у поглядах і позиціях “Просвіти” зразка 1868-го. Така закономірна ідеологічна близькість зумовлена передусім єдиними цілями, якими переймався розділений, пригноблений, знекорінюваний український народ.
Воля, земля, мова, віра, рідна школа, традиція, соборна й незалежна держава – цінності, які сповідували в різних формах українці “від Сяну до Дону”.
М. Костомаров, починаючи з 83-ї статті “Книги буття українського народу”, дає дуже нищівну характеристику Московії та її монархічному деспотизму. Він пише: “Україна пристала до Московщини… Але скоро побачила Україна, що попалась у неволю, бо не пізнала, що там був цар московський, а цар московський усе рівно було, що ідол і мучитель”. Тому не такою бачили Україну кирило-мефодіївці, а рівною між народами, передовсім з поляками і москалями… Але ляцькі пани і москалі не захотіли, а сказали між собою, що не буде України, роздеремо її пополовині, як Дніпр її розполовинив, лівий бік буде московському царю, а правий – полякам на поталу”.
Україна боролася ще літ 50, і то була найславніша битва в історії за свободу. Проте, описує далі Костомаров, поляки захопили правий берег, “а німка Катерина, курва все­світня, безбожниця, убійниця мужа свого, доконала козацтво і волю”.
Однак не пропала Україна, стверджує далі Костомаров, бо “не хотіла знати ні царя, ні пихи, а хоч і був цар, то чужий, і хоч були пани, то чужі; а хоч з української крови були ті виродки, одначе не псовали своїми мерзенними губами української мови, і самі себе не називали українцями”.
Такими були характеристики тогочасної дійсності. По-справжньому правдиво вбивчі та дуже сміливі оцінки. Якщо зважати, що вони народжувалися українською інтелігенцією в середовищі вкрай реакційного режиму московської монархії, яка всього якихось півтора десятка років тому жорстоко придушила польське повстання. Очевидно, досягнення поставлених цілей національного визволення, створення власної держави у слов’янській федерації як рівноправного суб’єкта політичного життя (без сформованої широкої соціальної бази підримки) було утопічною для тих часів мрією. Проте високі ідеї визволення від деспотичної монархії та чужинців, що окупували рідну землю, знекорінюючи народ, створення своєї держави, що стає рівною в європейському співтоваристві, були надзвичайно значущими для подальшого національного відродження українського народу.
Серед українців Наддніпрянщини, як і Галичини, Буковини, Волині, Карпатської Русі нуртувала в суспільному житті спільність у поглядах на перспективу власного буття. Передусім вона полягала в звільненні від національного гніту, пропонуючи шляхи і засоби для розв’язання цього доленосного питання. Вони усвідомлювали, що цар і панство, сотворене не слов’янським духом, а німецьким чи татарським, разом зі своїми доморощеними служками мають бути поборені на загарбаній ними українській землі. Бо “істий українець повинен не любити ні царя, ні пана, – писав у згадуваній праці М. Костомаров, – а єдиного бога Іісуса Христа”. Об’єднуючи національні прагнення свободи із загальнохристиянськими чеснотами, вони закладали фундамент для творення майбутньої незалежної, справедливої і демократичної України.
“Енеїда” І. Котляревського, М. Шашкевич з “Руською трійцею”, Кирило-Мефодіївське Брат­ство, Будителі рідної мови С. Воробкевич та Ю. Федькович, Головна Руська Рада, Собор руських учених (перший просвітницький з’їзд у Галичині), що накреслив програму організації української науки і народного шкільництва, розвитку української літературної мови, наукове товариство “Галицько-Руська матиця”, “Товариство народної освіти”, дух селянського повстання під проводом Лук’яна Кобилиці, створення першого добровольчого куріня українців (передвісник організації Українських січових стрільців), програма об’єднання Східної Галичини, Північної Буковини й Закарпаття в єдине адміністративне утворення, розроблена О. Духновичем й А. Добрянським, “Слово перестороги” В. Подолинського, безперервна боротьба за рівні права на використання рідної мови, зрівняння в правах українського духівництва та багато інших ідейних, світоглядних, організаційних джерел лягло в основу ідеологічних засад “Просвіти”.
Проте беззаперечним, найбільш шанованим і поцінованим для “Просвіти” стало Шевченкове Слово, яке несло народу дух Правди, Свободи, Борні, Справедливості. Він постав для всіх українців як великий Будитель національного відродження.
Історична заслуга “Просвіти” полягає в тому, що вона виокремила дуже важливе для того (і теперішнього!) часу завдання – народ має відчути свою національну гідність і зрозуміти потребу своєї нації. Часописи: “Письма з “Просвіти” (правісник сучасного “Слова Просвіти”), “Аматорський театр”, “Життя і знання”; бібліотеки мистецької, літературної, історичної освіти при “Ділі”, “Зорі”, “Батьківщині”; “Руська Рада”, “Селянин”, “Буковина”, дитяча “Ластівка” та багато інших активно спричинялися до розвитку “освіти і піднесення культури українського народу у всіх його верствах і напрямах життя”.
Для чого час від часу нам слід повертатися назад, у минувшину? Очевидно, щоби оберігати свою історичну пам’ять, знаходити власні витоки й нездоланність сили, усвідомивши духову національну тяглість між сказаним півтора століття тому патріотичним Словом А. Січинського та патріотичним Чином у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України Героя України, командира 1-ї окремої штурмової роти ДУК “Правий сектор” Дмитра Коцюбайла (“Да Вінчі”). Бо саме така молодь була, є і буде “аристократією духу” Української Нації, найдостойнішим прикладом для виховання нинішнього і майбутніх поколінь українців.
“Просвіта”, народжена духовними, політичними, соціальними потребами українців та устремліннями інтелігенції, постала в ХІХ–ХХІ століттях на сторожі рідної мови, школи, національної культури, традиційної віри, соборності, державності, ставши консолідуючою силою українства. Почленовані політично, історично, територіально, культурно, українці отримали дороговказ-знамено національного поступу – “Просвіту”, йдучи через національне відродження до самостійності Української держави. Упродовж усього часу вона виховувала свідомого Українця та творила українську Націю, щоби у відповідальні миті буття не збиватися на манівці, пам’ятаючи Шевченкове: “Здається – кращого немає нічого в Бога, як Дніпро та наша славная країна”.

Георгій ФІЛІПЧУК

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment