Наталя ДЗЮБЕНКО-МЕЙС
Поява нової поминальної культури, уособленої в запропонованій Джеймсом Мейсом “Свічці пам’яті”, вужче – “Свічці у вікні”, не була якимось збоку насадженим феноменом, а ґрунтувалася на глибокій народній традиції, проросла з християнської культури в усіх її течіях і розвилках. Тому вона була сприйнята українським народом як своє, природне. Те, що таїлося глибоко в народній свідомості і моралі, на що підсвідомо всі чекали, щоб на перший же поклик негайно спливти, відкинути старі совкові помпезні ритуали з обов’язковими трибунами для обраних, покладаннями ритуальних вінків під бравурні марші й парадні кроки вишколених військовиків. Ця нова поминальна культура включала в себе широкі народні маси, незалежно від їх статусу, політичної орієнтації і місця в суспільстві.
І так. Одночасно відбувалася неухильна загрозлива інституалізація урядом, місцевими чиновниками новітнього поминального ритуалу. Звісно ж, залежно від політичних поглядів. З 2003 року, з часу, коли небесна огненна пташина зграя приземлилася на Михайлівській площі і замиготіла тисячами вогників, ми могли спостерігати різні намагання влади то контролювати, то забороняти, то просто ігнорувати цей прояв всенародної колективної пам’яті й духу. Але символіка маленької свічки була такою промовистою, рідною і практично всемогутньою, живою, що її об’єднавчий дух були не спроможні загасити ні політичні баталії, ні поляризація суспільства під час виборів. У часи випробувань – двох революцій, російсько-української війни свіча пам’яті горіла як ніколи яскраво, об’єднувала українських патріотів навколо непроминальних цінностей пробудженої народної свідомості. Вона уособлювала не просто жалобу за полеглими під час страхітливого Голодомору 1932–33 років чи масових голодів 1921–22, 1946–47 років. Це був чіткий сигнал суспільства владі, світу, самому Творцю, що воно не згодне забувати та прощати, що воно не безмовне і ніколи більше не допустить на своїй землі повторення кривавих звірств. Немислимих трагедій.
Це дало поштовх багатьом змінам і процесам декомунізації, становлення громадянського суспільства, про що мріяв і багато писав Джеймс Мейс. Увага до власної історії збіглася в часі з початком кривавого протистояння на Майданах під час революції гідності, воєнного протистояння з озброєним до зубів імперським звіром. Свіча палала, прояснювалися душі і серця. Цей маленький вогник став сигналом до пробудження і осмислення себе як народу, нації. Вона фактично стала оборонцем української держави бо захищала наші душі від історичної амнезії і духовного рабства.
До цієї ідеї Джеймс Мейс ішов довго і складно. Він усвідомлював надзвичайне значення нової символіки. Просвітницьку роль пам’ятників жертвам Голодомору як місць індивідуальної та колективної жалоби, а також як інструмента розбудови нації і легітимізації державної незалежності. Та найбільше його хвилювало – чи стануть вони місцями сумління, де пам’ятають про минуле і ведуть відкритий діалог – як протистояти його спадщині.
Його Свічка стала результатом глибокого вивчення історичних процесів і по суті підсумком його діяльності як ученого і українського патріота, який глибоко вболівав за майбутнє країни, що стала йому рідною. Він прийшов до неї через осмислення України як постгеноцидного організму та українського суспільства як постгеноцидної спільноти. Саме проти цього діагнозу затято нині виступають як московські псевдоісторики, так і їхні апологети на Заході, яких ми часто і так гостинно приймаємо тут, в Україні, заморочені гонористою термінологією.
А чи усвідомлюємо ми, які силові поля задіяні у цьому питанні, які підводні течії спрямовані проти нас? Як часто на перевірку виявляється, що їхні дари у вигляді громіздких розкішних фоліантів, присвячених історії України, є по суті дарами данайців? Численними троянськими конями, з якими треба розбиратися і знищувати. Сучасна західна історіографія є поділеною стосовно причин Голоду і ролі в ньому етнічного фактора. Та й самого слова Голодомор на Заході намагаються здебільшого уникати. Наприклад, близький друг Джеймса Мейса – відомий історик Андреа Ґраціозі – наполягає на визначенні його як геноциду, тоді як інші, відомі нам і щедро обласкані нашою прихильністю, такі як Марк Тауґер, Дейвіс і Стівен Віткрофт заперечують будь-який національний фактор Голоду і ставлять під сумнів його штучний характер. Це майстерно приховано під громіздкими академічними багатослівними викладками, оманливою багатозначністю. Але це є, і цього складно не помітити. Проти таких концепцій свого часу гостро виступав Джеймс Мейс. А ми публікуємо, пропагуємо, не вдумуючись, яку шкоду вони завдають українській науці. Ще є такі впливові історики, як Норман Неймарк і Тімоті Снайдер, які вважають, що офіційне визначення геноциду є історично обмеженим та занадто вузьким для розуміння злочинів сталінізму. Більшість українських істориків, котрі досліджують Голод, сходяться на думці, що він був результатом радянського терору, спрямованого проти українців. Натомість російські історики наголошують на класовому вимірі Голоду та заперечують національні аспекти сталінської політики.
Чому це важливо? Чому в дні, коли ми у скорботі схиляємо голови над нашими полеглими, я звертаюся до таких складних понять як геноцид, постгеноцидність? Їх витоки і наслідки. Наполягаю на їх точному і безкомпромісному використанні саме сьогодні? На осмисленні і вивченні. На послідовній подальшій боротьбі за визнання народовбивства в Україні актом геноциду.
Тому що вогник нашої пам’яті має не тліти, а горіти ясним безпощадним полум’ям. Бо наша Свіча – не ритуальна забавка, а інструмент нашого поступу. Тому що Джеймс Мейс вважав, що вивчення тотального зламу суспільства, нації на всіх її рівнях, важливе не стільки для історії, скільки для майбутнього народу і держави. Вся суть не тільки і не стільки в традиційному превентивному ударові проти будь-яких спроб повторення минулого.
Дж. Мейс вважав, що розкриття трагічних сторінок минулого може бути важливим ланкою в системі державного самозахисту, наряду з такими важливими сферами, як військова оборона і дипломатія. А, можливо, й найважливішою. Тому, що прийшов час народам говорити не мовою гармат, чи політичної риторики, а мовою культури, наукових відкриттів. У світі, перевантаженому небезпечними технологіями, перенасиченому напругою протистоянь, голоси страдників із тридцять третього допоможуть зупинити надто гарячі голови і загребущі руки. Окрім того, допоможуть світові зрозуміти нас українців, як багатостраждальну, але сильну націю, яка пережила пекло, вижила і має повне право стали в коло інших народів, доповнюючи світ своїм досвідом, своїм духовним багатством.
Український читач знає і шанує Джеймса Мейса, насамперед, як історика Голодомору 1932–33 років, як виконавчого директора Комісії Конгресу і Президента США з вивчення Великого Голоду в Україні, того, хто на міжнародній арені і в вітчизняному інформаційному просторі наполегливо відстоював концепцію Голодомору, як штучного, умисного, спрямованого проти України як держави і українців як нації, такого, що має чіткі ознаки цілеспрямованого геноциду у всій його страхітливій реальності. Його називали адвокатом України, американцем з українським серцем, більшим українцем ніж самі українці. У чомусь він таким і насправді був, бо сам визнавав, що наші мертві покликали його. І він був свідомий цієї місії.
Запропонувавши і обґрунтувавши концепцію українського суспільства, як посттоталітарного, постгеноцидного, він чітко і аргументовано накреслив шляхи виходу з цього тупика: “Неможливо одним ударом розрубати клубок нагромаджених суперечностей. Там, де суспільством володіє ідея радикальної перебудови життя, існує реальна можливість створити “кінець світу в одній окремо взятій країні”. Про це не можна забувати, тим паче, що Україна й далі є країною з тоталітарною схемою влади. Старі структури управління, примат державної економіки, сама психологія громадян у поєднанні з економічною кризою – все це може бути напрочуд сприйнятливим до ідей чергової доктринізації суспільства. Хоч як це дивно, але будь-яка ідеологія, що спрямована у “світле майбутнє” і ставить за мету докорінне перевиховання людини, рухається не в майбутнє, а в печерну епоху. Вона не несе людям ніякого майбутнього. Традиційні авторитарні форми правління західних країн поставали на ґрунті повернення до своєї історії, культури, духовності. Це та жива основа, на якій зростали західні демократії. Тому, на мій погляд, мають рацію ті політики, котрі висувають на перший план проблеми відродження духовності, традицій. Це шлях самоорганізації суспільства, можливо, не такий радикальний, зате більш перевірений і ефективний”.
Переїхавши 1993 року в Україну, майже півтора десятиліття живучи між нас, приглядаючись до українських реалій, він з пронизливою ясністю зрозумів: тоталітарне минуле й надалі утримує в своїх цупких тенетах український народ, і саме в цьому криється причина чи не всіх наших негараздів у політиці, економіці, культурі. Розірвати замкнене коло, вийти з історичного глухого кута можливо в єдиний спосіб: проаналізувати що з нами трапилося. З’ясувати в чому причини невдач української державності у XX столітті, усвідомити чому “мертва рука минулого нависає, як прокляття, над чолом живих”. Джеймс знову і знову повертався до трьох Голодоморів, які пережила Україна, – 1922–1923, 1946–1947 років і, звісно ж, найжахливішого – 1932–1933 років, коли було зламано становий хребет української нації, виморено його основу – селянство. Про це Джеймс писав у статті “Повість про двох журналістів. Волтер Дюранті, Ґарет Джонс і Пулітцерівська премія”. Писав про те, якою повинна бути свобода слова і як зрада та продажність одного журналіста призвела до того, що американське суспільство було введено в оману. Знаючи про трагедію, коли на очах всього світу помирав український народ, політики тоді промовчали. Скільки людей тоді загинуло? Джеймс досліджував це. Але розумів: можливо, цілковитої правди ми так ніколи і не будемо знати. Важливе інше: щоб ми йшли цією дорогою визнання і пам’яті. Очевидно, достеменно і не довідаємося, скільки мертвих сіл було заселено росіянами. Але дослідження вказують, що після 1933 року їхня присутність на етнічних українських землях різко збільшилася. І як працювали так звані буксирні бригади, горезвісні “двадцятип’ятитисячники”? Скільки їх, звідкіля вони, яка їхня подальша доля?
Так, багато питань Голодомору ще не досліджено. Поки горить свічка, робота продовжуватиметься. Бо “немає кращих дверей, більш широко відкритих для вивчення природи, ніж розгляд фізичних явищ, що розігруються при горінні свічки”. Це Майкл Фарадей, видатний англійський фізик, основоположник вчення про електромагнітне поле, який вивчав вивчав феномен свічки, немов первісний відбиток пальця Бога. Крапка, з якої все починалося. Світ, розум, людина. Закони світобудови. Закони любові відкривав у її полум’ї американський дослідник історії України Джеймс Мейс.
Тож запалімо Свічку пам’яті. На наших майданах, площах, покинутих цвинтарях, безіменних могилах. У наших серцях. У наших вікнах…
Наталя ДЗЮБЕНКО-МЕЙС
