«…Та найбільше любив Україну»

Георгій ФІЛІПЧУК,
академік НАПН України
1995 рік. Три вересневі концерти пам’яті Назарія Яремчука в палаці “Україна”. Здається, він був незримо присутнім у душі й серці кожного, хто прийшов віддати данину шани й поваги великому народному Співцю.

Назарій відійшов у засвіти. Павло Дворський сказав на осиротілій сцені, що він залишив людям прекрасний сад своїх пісень. На думку спадала та непоправима втрата ненароджених цінностей, які могли б бути зрощені його талантом, виплеканим любов’ю до людей, рідного краю, України. Якби доля подарувала йому інакшу життєву дорогу. Якби…
Можна жити довго, нудно та прісно, але йому вготовано було торувати шлях короткий, мов спалах, захопливий. Він постав, мов туго натягнута струна, що творила прекрасну мелодію, зате наділена високою ймовірністю обірватися. На жаль, сталося саме так. Хоча його “пісня поміж нас” лунатиме завжди, надихаючи й заряджаючи світлою енергією кожного, хто торкнувся краси Назарієвих творів – ніжних, життєствердних, щемливо щирих, романтичних. Патріотичних. Бо яку б пісню він не виконував, вона була зіткана з незбагненних джерел любові до прекрасної української землі, її мелос сягав первинних народних джерел, складений з естетично-почуттєвого, громадянського, національного підмурівку, що утримує й животворить український світ.
У кожного своє сприйняття цієї знакової для української культури непогамованої й шляхетної натури. Родина, близькі друзі, метри національного мистецтва, виконавці зі славетного ансамблю “Смерічка” та багато інших поза межами мистецького цеху зберігають чимало спогадів із прекрасних сторінок життєпису неповторного співця української Родини. Але, мабуть, є та спільність, що об’єднує всіх, хто знав Назарія більше чи менше, знайомих з ним близько або лише через пісню. Гадаю, найточнішу характеристику окреслив сам Митець у своєму короткому й місткому вірші, за два місяці (квітень 1995 р.) до завершення земного шляху. “В тобі душа моя, / В тобі життя моє, / В тобі любов моя, / Тобі співаю я! / В тобі надій зоря. / В тобі мій світ сія, / Тобі співаю я, / співаю я…”.
Переді мною – спеціальні випуски газети “Буковинське Віче” (29 листопада, 6 грудня 1995 р.), присвячені 44-й річниці від дня народження народного артиста України Назарія Яремчука. На тлі прекрасних світлин вершинного творця української Пісні в пишно розквітлому яблуневому саду рідного обійстя в Рівні під Вижницею та на Черемоші викарбувані слова його життєвої місії – “Я РАЗОМ ІЗ СВОЇМ НАРОДОМ”. Це – відповідь на розгадуваність Назарової присвяти “В тобі життя моє…”. Життя – для України, з Україною! Вона для нього була “понад усе”. Матір’ю, коханою, рідною Землею, Українським народом, Українською державою. Мало сказати про нього як талановитого й неперевершеного Митця. Він унікальної проби Людина. Щира, благородна, чуйна й по-громадянському мужня.
Поет-пісняр, добрий творчий друг Назарія Вадим Крищенко на зорі 90-х років скаже: “Знали б ви, як світилися очі Назарія, коли Україна стала самостійною державою”. Справді, цим високим ідеалом він жив і творив у ті часи, коли його народ був уярмлений бездержавністю. Крізь товщу невільничого попелу пробивався вогонь Назарової української пісні з її надзвичайною енергетикою Любові, силою віри в себе, свій народ, рідну батьківську традицію. І над усіма цими святощами він замріяно витав над рідними верховинами, бачачи завжди смужку чистого голубого неба української свободи навіть крізь заґратовані для українців віконця. Сама доля інтернатського дитинства уготувала йому близькість до віщого Шевченкового слова: “Свою Україну любіть, Любіть її! Во врем’я люте…”.
У своєму поетичному щоденнику він звертається до сучасників уже незалежної держави, перебуваючи 9 листопада 1993 року в далекому Лос-Анджелесі, щоби ті повірили в свою будучину, бо “досить шукати “чужого Бога”. Адже “хто не знає себе / Хто не вірить у себе / Хто не знає хто він /… Як не знаєш свою Україну / То не бачити більше тобі / Ані сонця, ні неба”.
За все українське гостро переживав, ніхто й ніколи не бачив його збайдужілим до українських справ. 2004 року в Чернівцях світ побачила чудова (вже рідкісна) книга “Яремчук Н. Поклич пісні мого серця… Щоденники, вірші, спогади”. Там є і мої короткі спомини про Назарія. Вони так і не змінилися в судженнях, сприйнятті, оскільки час і простір неспроможні вплинути на його поставу, бо вимірюється вона лише цінностями, які вічні. Пригадую спілкування з Назарієм на Першому Всесвітньому форумі українців у Києві 21–24 серпня 1992-го (річниця проголошення Незалежності України), коли він з блиском в очах обстоював “свою” правду і бачення майбутнього України, місію рідної мови і національної культури, церкви, значимість їх для державницького поступу, відкидаючи політиканство та монополію владців на любов до України. Він був тим правдивим державником, які так затребувані нинішнім часом та українськими реаліями. Пізніше, вже будучи смертельно хворим, він занотує у своєму щоденнику думки про ті виклики й тривоги, які продовжують переслідувати українців донині. “Україну наповнила дешевизна, – пише Назарій, – примітив у гарних обгортках. Ми гордились, що ми найбільш читаючий народ і дуже розумний. На жаль, це не так… Добивають нас у власному домі-державі ресторанні, напіввульгарні шлягери із московського шоу-бізнесу. Навала московського примітиву. Гірка правда… Хоча завдяки нам вони стали московщиною”.
Загострене почуття особистої, національної, державної гідності не покидало його за жодних обставин. Він внутрішньо й зовнішньо завжди протестував проти засилля чужинської низькопробної “культури”, яка нав’язувала українцям “сурогат-цінності”, а народ, не роблячи висновків, як кролик перед удавом постає перед урядом півночі, хоча ще ніколи з півночі нам не приходило добро. Перед нами Митець-Громадянин, закоханий у красоти свого народу, рідного краю, культурної традиції, водночас нетерпимий до запопадливості гомосовєтікусів перед чужинською московщиною. Тому з таким болем Назарій риторично запитує: “Що ти з нами наробила, Москва, що ми з собою самі робимо? Де ми живемо? Хто ми?”.
Своїм глибинним внутрішнім співпереживанням, закличним словом, а ще більше – українською піснею він, звертаючись до “синів сердешної України”, ніби виконував етичний заповіт Шевченкового Слова, що крився в найважливішому питанні життєствердності української нації – “що ми?.., чиї сини?”. Те, що відчував, за що вболівав, чим щиро переймався і чому одержимо був відданий, залишається й сьогодні чутливим нервом для українства. Своєю тонкою й ніжною, чистою й правдолюбною душею Назарій умів “бачити” заобрій. Європеїзм, яким уже тоді політики розпочали поволі “годувати” українця, продовжуючи передусім у культурі “купувати чуже”, ним сприймався чесніше й відповідальніше, бо спочатку хотів отримати відповідь на сокровенне – чи “свого не цурайтесь”?! Щоденникові записи містять розгадку цієї здавалося б аксіоматичної істини. Він пише: “Спитайте у французів про найкращих співаків, акторів, письменників, малярів, вони скажуть – це французи, а потім відзначають інших. Спитайте про це в американців, італійців, – та ж відповідь”.
Звертання стосувалося політиків і педагогів, державних чиновників і діячів культури, молоді й представників бізнесу, всіх сущих в Україні. Бо в основі культурної моделі життєдайного суспільства мала б знаходитися, на його думку, непересічна вартість народності. Він нею жив, творив, мріяв. У ті часи, коли не велено, небезпечно було вести розмови про глибинні джерела національної культури, Назарій відшукував з допомогою ліричної метафори причинність того протуберанцево вибухового успіху нової української пісні. “Як дерево, що вбирає наснагою своїми коренями із рідної землі, – писав Митець у далекому 1984 році, – так і “Смерічка” – символ цього дерева всотує із джерел рідного фольклору, мелосу живлючі соки пісні, які віками створював народ, і, ожививши їх своїм творчим натхненням, виносить до людей у нових шатах, що тільки прикрашають і молодять вічно молоду народну пісню”. Такою була філософічність і висока почуттєвість розуміння в 33-річного чоловіка праоснови української культури, мистецтва, музики, поезії.
Його світогляд і поведінкові норми перегукувалися з вічними загальнолюдськими й національними ідеями, які слугували оберегом для народження, розвитку, захисту націй, що прагнуть свободи й прогресу.
Колись К. Ушинський, вивчаючи європейський культурно-освітній досвід, окреслив ознаки та відмінності їхньої системи виховання нації, які полягали в сильному, особливому ставленні до своєї Батьківщини, власної історії, ріднокультурних цінностей, мови. Бо “народ без народності – тіло без душі, – стверджував видатний український педагог, – який тільки підлягає закону розкладу і знищенню в інших тілах, які зберегли свою самобутність”. Тому, коли в листопаді-грудні 1995 року вийшли вже згадані два спеціальних випуски “Буковинського Віча”, присвячені Назарію Яремчуку з промовистою назвою “Я разом із своїм народом”, то завдяки журналістам (Т. Шевчук, М. Шкрібляк, І. Доцин), художнику О. Криворучку вдалося віднайти ту утаємничену струну Музи Мистця, яка зветься народністю. Він був разом зі своїми побратимами по творчому цеху (В. Івасюк, Л. Дутківський, В.  Зінкевич, П. Дворський…) саме серед тієї молодої національної інтелігенції, яка усвідомлювала значущість цієї ідеї. Адже якою б талановитою людина не була, вона завжди є нижчою від Народу.
Поза принципом народності наступає лише регрес у творчості, державному й цивілізаційному розвитку. Лише завдяки цьому принципу нації здатні відігравати свою історичну роль, у противному разі вони змушені зійти з арени світового буття.
Досвід останніх десятиліть лише підтверджує аксіоматичність цього правила. Адже навіть добре опрацьована демократична мультикультурна концепція Європи не змогла стати загальним замінником націєкультурності, оскільки вважається неприродовідповідним ігнорування наріжного принципу існування народів, коли полікультурністю намагалися розмивати основи народної культурності. Найбільш модерні, технологічно й інтелектуально інноваційні держави усвідомили значущість необхідності “самогодування” передусім культурою національною у взаємодії із загальнолюдською.
Для Назарія народ завжди був творцем культури, її скарбником і водночас суворим поціновувачем. В одному з останніх інтерв’ю в київському готелі Назарій скаже: “Головну і єдину оцінку творчості, та й життя загалом, дає час і народ. Хай будеш сто разів володар такого собі містечкового “Греммі”, але якщо на твій концерт не прийдуть люди, не сприймуть, не заоплодують, не вийдуть із залу чистішими, кращими, ти – ніщо”.
Назарій засвоїв цю істину, опановуючи й талановито передаючи наступним поколінням культуру свого народу, історичні традиції й етноцінності, великі ідеї, пласти національних творчих доробків, створених видатними українцями.
Сам процес передачі ним культурних цінностей від одного покоління до іншого перетворився у своєрідне й захоплююче мистецтво. Вищукане, романтичне, замріяне. Його голос, з притаманною йому оригінальністю й автентичністю звучання, прагнув висоти, свободи, злету і чистого неба. Завжди. І тоді, коли в 1984-му гастрольні мандри завели в степову Монголію, де він під враженням просторової неосяжності напише: “Холодно, з дощем, над Улан-Батором грізно кружляють орли. Єдина столиця, що має у своєму небі орлів”. І тоді, 24 травня 1995-го, на своєму передостанньому концерті (28 травня на Співочому полі до Дня Києва, останній – 7 червня в Національній опері ім. Тараса Шевченка), коли дуже проникливо, вражаюче чуттєво співав реквієм пам’яті Володимира Івасюка, ніби прощаючись, відлітаючи в синє небо.
Незадовго до завершення свого земного шляху (10–15 червня 1995 р.) Назарій запитував, звертаючись у щоденнику до влади й співвітчизників: “Де сформована ідеологія нашого суспільства, нашого народу, народу трудівного, талановитого, мудрого, але народу, який звик терпіти наругу, насильство над собою… Якась співачка з надуманим іміджем, роздутою рекламою з Москви, Леонтьєв беруть з України 1 млн доларів із Славутича (близьке Назару місто, бо під час Чорнобильської трагедії він неодноразово виступав з концертами, підтримуючи рятувальні бригади). А поруч десятки сотні наших співаків, композиторів, фестивалів вищого рівня, ніж у Москві. Образливо”.
Справді, його сильною людською рисою було світовідчування нерозділеності духовної, пісенної культури, мистецтва від моралі, етики, політики, суспільного інтересу, ніколи не ігноруючи таку близьку його серцю триєдність “Митця-Громадянина-Українця”.
Він усвідомлював відповідальну місію національної пісні, культури, мистецького образу в сучасних державотворчих процесах. Гідна, щира, непоступлива постава Співця величі й краси свого Народу була своєрідною візитівкою українськості, певним еталоном ставлення до України, національної культури як на материзні, так і в далеких світах. Злет його пісенної філософії, естетики, громадянськості формував надзвичайно притягальну емоційну атмосферу, коли поетика і мелодія Пісні творили незбориму силу любові до України, Людини, спраглість до борні за свободу.
У різних формах і до різних соціальних груп та станів (від молоді до інтелігенції та влади) намагався дібратися до усвідомленості українства в пізнанні “себе”, до їхньої самоповаги та гідності. Шевченків заповіт “Якби ви (ми) вчились так як треба” і став тим життєвим сенсом, на який Назарій опирався у своїй творчості.
Яремчукові пісні запалюють людську Душу, змушують гордитися, що ти Українець, глибше пізнавати світоглядну сутність, котра знаходилася в нішах його життя. Він був одним із тих, хто ламав усталений стереотип про відповідну невідповідність благородства й красоти митця на сцені та поза нею.
Оголеними нервами сприймав успіхи й негаразди української культури, захоплено розповідаючи про “Червону Руту”, “Водограй”, які співав увесь світ, з натхненням згадував про вижницьку “Смерічку” з Буковини, зокрема про її 46 (!) концертів упродовж 23 днів у Львові (нечувано для часів нинішніх) з повними аншлагами і морем квітів… З гіркотою говорив про засилля бракованого, неякісного “культурного” товару в барвистих обгортках з “московського розливу”. Іду оце Києвом, – обурюється Назарій в інтерв’ю з М. Міщенком, – дивлюся, афіша висить: “Кабаре-дует “Академія”. До речі, в Палаці “Україна”, не де-небудь. Для кого ця академія? Чому кабаре “Академія” – академія для української публіки, для українських артистів? Хіба українців у Москві (в Кремлівському палаці) приймають так само гучно, з помпою?
Як митець не сприймав у жодних формах низьковартісний, чужинський товар, до того ж насаджуваний силою поганої імперської традиції. Але особливо нетерпимо ставився до “своїх”, що впускали цю сурогат-продукцію в національний культурний простір та запопадливо аплодували поганським кумирам за їх пустотні пісенні “перли” на кшталт “я прішьол, а ти ушла”. Назарій стверджував, застерігаючи: “найгірше, що у масі своїй сучасна російська естрада – далеко не кращі мистецькі зразки. І ось ці зразки, ці смаки вона нав’язує нам. А ми, як у Шевченка: “Моголи, моголи…”. Цей вірус – одна з найбільших бід нашої сучасної пісні”. Очевидно, не лише пісні, бо кремлівська культурна експансія “м’якої сили” стала невдовзі важливим складником військової агресії, гібридної війни московитів проти України. Це ніби роздуми, оцінки сучасного “віщого Бояна”, що національною Піснею вмістив у душу суспільства актуальні посили для часів нинішніх, формуючи загальне розуміння значущості національної культури як найсильнішої зброї в борні з супостатом.
Понад чверть століття тому видатний земляк Назарія, уродженець Буковинського краю Дмитро Гнатюк скаже про нього лаконічно правдиво: “Мене завжди приваблювало в Назарієві те, що він був свідомим громадянином і великим патріотом нашої держави. Вірно служив вітчизняному мистецтву, культурі, що відповідало моєму життєвому кредо: віддавати всі сили і талант на служіння народу” (Буковинське Віче, 29.ХІ.1995).
Людина, одержима українською ідеєю, жертовно віддана національній пісні, була і є тим вічним оберегом культури великого Народу. Він жив і творив поза орбітами фальші, честолюбства, байдужості, корисливості. Слуга і Творець Української Музи. Його природна культуро-відповідність не підкорюється часом, політичною кон’юнктурою, змінюваними мистецькими модами. Співець позачасся.
Про нього щиро висловиться його побратим Василь Зінкевич: “Назарій був тим співцем, який окреслив траєкторію своєї зірки любов’ю до України. А вона, ненька-держава, повсякчас була музою. Для мене саме від цього духовного джерела розпочинається особистість як людина. Назарій служив своїй музі і тому був таким природнім і зрозумілим, як наша українська пісня”.
Очевидно, саме такі мистці, близькі по духу, крові і любові до України, залишатимуть навічно невмирущий слід у національній пам’яті, витесаний народним визнанням і повагою. Таким сприймають його люди донині, так же захоплююче відгукувався і він про людей та друзів. У спогадах про Володимира Івасюка Назарій порівнював духовного побратима з коштовним каменем, безцінним скарбом чаруючої людської обдарованості і таланту, чиє життя було зіткане з чорних і червоних ниток, назва яким музика, поезія, пісня, любов до людей, до народу свого. Незалежно від наших побажань грані його геніальної обдарованості, грані творця, новатора і таланту потужної, як казав би Іван Франко, сили (“Поклич пісні мого серця”, 2004 р.).
У цій книзі, що побачила світ за сприяння Віктора Ющенка, майбутній Президент України сказав: “Назарій Яремчук – унікальне явище української культури. Його пісенна спадщина має стати своєрідним маяком, з яким буде звіряти свій курс вітчизняна музична культура, нашим імунітетом проти бездуховності”.
Люди завжди раділи йому, його успіхам, творчим надбанням, як і він завжди чутливо щиро сприймав злет інших. Справді, ніби про себе він у честь тридцятиріччя свого старшого друга й наставника Левка Дутківського 9 квітня 1973 року зробить присвяту віршем “Вікна творчості”: “В нічному спокої – / Неспокій. / Бентежні гами в серці стукотять. / Час не для нього, спокій не для нього, / Пісні Черемошу із гір дзвінких летять…”.
У цій неповторній щирості до людей і незатихаючій радості від їхніх вдач, талантів, перемог, захоплень Назарій поставав по-справжньому “олюдненою” Людиною. Він переживав (без декорацій) за їхнє майбутнє, як і за майбутнє свого Народу, України, шукаючи правду і кривду в історії. Його блискучі замальовки 1994 року (“У сутінках історії”, “Національний етнотип українця”) є намаганням висловити суспільству власний погляд на світ, зазначаючи, що “Шевченко – письменство – чи не єдиний шлях відродження і утвердження української національної свідомості”.
Під час перших парламентських виборів у незалежній Україні нестримно гаряче підтримував українські патріотичні сили, співав у найвіддаленіших закутках, переконував, запалював вірою людей у їх кращу долю. Понад усе бажав єднання великій українській родині. Пам’ятаю зимовий ранок 1995-го, похорони Михайла Івасюка, розмову біля університетської церкви, будучи вже хворим, він сказав тихим і водночас твердим словом: “Своїм треба порозумітися. Георгію, ти мусиш про це знати…”.
Те знакове для кожного українця: “Боже, нам єдність подай” було для нього не простим благанням, а смислом національної ідеї, духом відродження і силою Нації, яку він оберігав своєю Піснею. Кому випадало щастя слухати Яремчукове виконання “Родини”, той відчував силу прагнень митця звести воєдино храм національної єдності. Бо в слові, музичній мелодії пісні “Родина, родина – від батька й до сина / Від матері доні добро передам. / Родина, родина – це вся Україна / З глибоким корінням, з високим гіллям” закладені етичні підвалини нашої сили, слави й майбутньої долі. Не є перебільшенням, що Яремчукова муза, з її незбагненним почуттєвим потенціалом, полегшує розуміння світу. Вона слугує високості радості, любові, героїки й водночас захищає в часи трагіки.
Назарій “ходив біля образного слова особливо обережно, наче босий, – писав Микола Жулинський, – лише на одних пальцях, наближаючись до таїни його смислу і намагаючись відчути готовність слова до музичного злету”. Мистецька Краса його Пісні стала всеперемагаючою. Приходить усвідомлення істини – чому нації вибирають символом єдності, прогресу, боротьби не матеріального ідола, а Музу: музику Бетховена, написану до Шиллерової оди “До радости”; національний Славень – Пісню “Ще не вмерла Україна”, створений талантом духу Павла Чубинського і Михайла Вербицького, що містить силу, перед якою не встоїть найбільше мілітарне зло.
Черства душа не заспіває. А тому кожен із нас повинен постійно бути в польоті, – стверджував Назарій, – крізь долю, над суєтою, у вільному леті, вільною людиною, не відриватися від землі. Пам’ятати святі речі – хто тебе народив, навіщо живеш, звідки ти, чого прагнеш, що скажеш людям, з якої криниці п’єш воду.
Назарій напував свій талант красою, відвагою, невгасимою любов’ю до свого Народу й рідної Землі. Українською Піснею, поетичною Мовою, глибинним мелосом Музики зберігав, зміцнював, зрощував національну енергію українців та УКРАЇНИ!
Згадується добре і правдиве слово-спомин Степана Галябарди про Назарія: “Я любив вас усіх, та найбільше любив Україну”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment