Якби, Тату, не московія…

або Спогад про окремі острівці життя педагога, поета, юного в’язня Тараса Баланюка із родини борців за Гідність та Свободу

…Ти народився у багряних барвах осені. Як дивно, природа згасає, а люди народжуються. Такі метаморфози циклічності часу – скаже філософ. Все рухається. І навіть за сьогоденням клубочиться отруйний дим минулого, лише із присмаком солодкого. Котрого, Тату, в Тебе було не так багато…
Якби, тату, не московія, якби…
А зпід коліс життя летіло різне. Не завдяки, а всупереч Ти завжди був Собою.
Іншим ми, Твої діти, Тебе не знали. Дитинство 60х років мало чим хорошим запам’яталося, як і часи шістдесятників. Але трагізму таємниць ми з братом Артуром не помічали. Щовечора чекали Тебе з “малої” (початкової) школи, що в Лузі (між селами Коритне й Замостя, що на Буковинській Вижниччині), де Ти учителював. Хвилювалися разом із Мамою Марією, чи знову не проламався лід на річці Бережниця, через яку ти прокладав шлях туди і звідти. І Мама вкотре клала на шпаргат каструлю з водою, аби розігріти Твої заледенілі ноги. Болі в лівій, обмороженій, так і залишилися до останнього Твого дня…
То ми трохи лукавили, що спимо, після чергової, Тобою придуманої, веселої казки… Мізерне вогняне багаття на столі бентежило нас. Ти курив. Багато курив… На клаптиках паперу щось писав. Але чому зминав і… спалював у попільничці від цигарок?..
– Що там спалахнуло, Тату? – якось вирвалося в мене.
– Мої спогади, які нікому не потрібні, – відповідав.
– Тоді чому згадуєш, забудь…
– Не можу, спати не дають…
Хіба дитячій душі збагнути ідеологічноімперське пекло, через яке Ти пройшов, котре поетичними рядками лягало на папір і вмить вмирало… Так хотілося дізнатися, що ж то за таємницю тато виношував у собі, клав на папір, аби перетворити… на попіл…
– Не час, доню, не час, – казав, оберігаючи нас від своїх болючих спогадів…
Тобі тоді “тринадцятий минало”, як у Шевченка, в Тебе теж такий вірш є. Червневий вечір нічого поганого не віщував. Ти разом із молодшими братами Леонідом, Мироном і Богданом бавилися в жмурки, Степан – старший, сидів за столом і щось вдумливо читав. Він – адвокат. Казали, дуже розумний був. Сестра Анна – вишивала. Вже смеркало, а Твій тато Михайло (був унікальною людиною: писав вірші, музику, був неабияким художником і громадським діячем), як завжди, у вечірню пору, затримувався. Він разом із друзями репетирували “Назара Стодолю” у … стодолі. Мама Євдокія тривожилася. Час од часу, притримуючи майбутнє немовля… На сьомому місяці була сьомою дитинкою… Чи бачилися тої ночі кольорові сни, а чи чорнобілі – Ти не розповідав. О третій ночі, здалося, пролунав грім із блискавкою, впереміш зі страшним гуркотом. То зайди прийшли. На збір – півгодини. Можна взяти з собою тільки найнеобхідніше. Мама, моя бабуся, заламавши руки, мало не знепритомніла. Та мусила триматися, бо забирали всіх – і дітей теж. Не зважали, що малюки – невинні жертви… Енкаведисти наперед прораховували спадщину високої свідомості батька, який майстерно орудував пензлем, писав вірші, малював ікони і створив сільський драмтеатр…
Та не ця страшніша за страх картина вкарбувалася у Твоїй дитячій пам’яті. І навіть не забитий вщент товарняквагон потягу людьми, такими, як ви, Баланюки, “неблагонадійними”, де спали по черзі, ридали і мовчали, молилися й божеволіли водночас: куди, за що, чому???
Тарас малий не розумів. Збагнув усе на півдорозі, через тиждень. У мами пологи почалися. Той дикий крик матусі упереміш із плачем немовляти тривав недовго. Замовкли вмить обоє. Жінки рятували неньку, бо кров’ю стікала. Дитя ж спустилипохоронили у… дирку (для туалету)… Казали, мертве було… Чи то так, чи то ні?..
Якби, Тату, не московія, якби…
То була перша втрата. Друга – вже в Омську, де сім’ю розділили: Твого тата забрали на лісоповал за сотні кілометрів, а маму – мити посуд в офіцерській (в/ч) їдальні. Брат Степан ночами не спав, мозок не сприймав того, що трапилося. Дістав епілепсію від нервів, упав і вмер.
Харчувалися, якщо можна так сказати, крихтаминедоїдками москальського харчу. Аби хоч трішки полегшити мамині “заробітки”, Ти ремонтував чекістам валянки і чоботи. На вулиці. У мороз –3040… Не важко здогадатися, звідки у Тебе з’явилася і стала вічною хвороба – спондиліт хребта. Тож у 1945му Тебе першого, вже хворого, мама “відправила” потягом із солдатами додому. За декілька тижнів дороги на Буковину Ти навчився курити тютюн, грати на гармошці, співати радянські пісні…
Якби, Тату, не московія, якби…
Пізніше – мама з братами і сестрою. Та то була втеча. За яку – новий термін – туди ж до Сибіру… Тебе не забрали. Ти був лежачий… Лікування тривало довго. Дев’ять років – все тіло в гіпсі. Де ти, рідний, брав сили лежачи навчатися, читати, писати вірші, грати на гармошці, жартувати і підбадьорювати інших: ніколи не падати духом!
Потім настало часткове одужання і знову – на три роки – в панцир.
Коли сім’я повернулася після другого “терміну”, у Вашій хаті – радянська влада: школа, побуткомбінат, кімнати для винайму тощо. Тільки Твоїм рідним (Ти роками – по лікарнях і санаторіях) місця не було. Повернулися у бабусину – під соломою. Після Твого одужання там і починали Ви з Мамою нове сімейне життя. На митарства хворої людини, та ще й з родини “ненадійних”, ніхто не зважав. Але Ти закінчив Чернівецький університет і став учителем. Директором не був. Бо відмовився навідріз бути комуністом. Твоєї мами, моєї бабки, дикий крик у вагонітоварняку відкрив очі на багато речей…
Якби, Тату, не московія, якби…
Я добре пам’ятаю ту зелену попільницю, де горіли Твої римовані спогади. Той дерев’яний стіл, де Ви з мамою, також учителькоюфілологом, перевіряли учнівські зошити. Тішилися, що перейшов працювати з Лугу в Замостянську школу. Писав ліричні вірші, які друкували тодішні “районки” – Путильщини й Вижниччини. Але на повну душа розкрилася з приходом Незалежності України.
Особливість історії Твого життя – дві поетичні збірочкисповіді – “Співи журавлині” та “Думи з роси”, зроджені абсолютно радикальними половинками долі. Перша – трагічна, гнітюча, сумна; друга – тріумф Твоїх і Маминих почуттів і на цьому тлі – неймовірна любов до нас – Твоїх дітей. Були Ви і залишаєтесь для нас одним цілим з невидимою аурою світла над Вашим портретом…
…Війна у нас, тату, війна з москалем уже восьмий рік. Москаль украв частину нашої землі на Сході, а тут, на Заході, отруює нашу свідомість. Гинуть вояки і їхні ненароджені діти. Як Твій братик чи сестра. 80 років тому. У далекому 1941му.
Якби, Тату, не московія, якби…
Пробачте, мучені й ненароджені, пробачте. Лиш московії нема прощення. Нема й не буде…

Світлана
МАСЛОВСЬКАБАЛАНЮК,
Чернівецька область

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment