Євген СТАНКОВИЧ: «Для мене немає нічого вищого за митця, який з нічого творить чудо»

Академічне і масове мистецтво, їхня опозиція чи можливості перетину, перипетії навколо Шевченківської премії, проблеми і перспективи сучасної музики… Такі питання хвилюють не лише представників мистецького цеху, але є загалом важливими для культурного сегменту нашого суспільства, про що з композитором, Героєм України, народним артистом України, лавреатом Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка, професором Євгеном Станковичем спілкувалася музикознавиця Ольга Кушнірук.

– Євгене Федоровичу, академічна українська музика у сьогоденні має свої особливості, як позитивні, так і проблемні, починаючи від вузького, специфічного кола її слухачів, порівняно із масовою музикою, і до елементарного фінансового забезпечення. Як ви оцінюєте її стан на нинішньому етапі?
– Я б сказав, що за художніми критеріями академічна музика в Україні (мені більше до вподоби назва Сучасна Класична Музика, як її повсюди називають за кордоном), – зараз перебуває у розквіті: йдеться про сильне, широко професійно освічене, сучасне покоління. Це приблизно три десятки композиторів, причому з різних міст країни, не лише столиці. Нагадуються в контексті сказаного слова Нострадамуса, що на річці Борисфен колись розквітне справжнє високе мистецтво. Мені здається, що це зараз і відбувається, що він говорив саме про наш час. Кожен композитор тепер є включеним до світових процесів музичного життя завдяки можливостям інтернету, що надзвичайно збагачує кругозір, дає нові знання, враження, створює чималі шанси у самореалізації, у тому числі на зарубіжних сценах. Українська музика нарешті по-справжньому інтегрована в європейський контекст, наші композитори успішно працюють в європейських країнах.
На жаль, про належну підтримку “серйозної” музики державними структурами в Україні залишається говорити з песимістичним прогнозом. І хоч наразі функціонує Український культурний фонд при Міністерстві культури, міністри міняються щодва роки, але з кожним днем зменшується фінансування наших музичних програм. Так недовго і до закриття фестивалю Київ Музик Фест, якому більше 30 років, а також наших спілчанських традиційних “Прем’єр сезону”. А до того йде.
– Погоджуючись, наведу приклад ганебного ставлення до музичної преси. Єдиний(!) на всю Україну спеціалізований журнал “Музика”, заснований ще у 1920-ті роки М. Грінченком, поставлений перед фактом свого прямого знищення через відсутність фінансування. Зараз, крім того, активно провадяться ідеї щодо закриття творчих спілок, серед них і Національної спілки композиторів України. Що, на вашу думку, це означає, наскільки важливою залишається її діяльність?
– Маючи багатий досвід у роботі Спілки композиторів, відвідавши чимало країн, де такі організації, наголошу, активно існують, схиляюся до думки, що розпускати ці цехові громадські організації не варто. Творчі спілки, безумовно, потрібні. Хоч би тому, що в них об’єднана українська професійна інтелектуальна еліта, здатна аналізувати, оцінювати та визначати напрямки розвитку професійної музики, а також моніторити її шлях до слухача, готувати аудиторію до сприйняття сучасної композиторської творчості тощо. Зокрема, організовуючи фестивалі, концерти, творчі зустрічі, проєкти, Спілка композиторів дає неоціненну можливість сучасному автору почути свій симфонічний твір чи масштабне хорове полотно, побачити на нього реакцію слухачів.
Без такої підтримки ми можемо опинитися перед ситуацією, коли симфонічна музика, як музичний літопис епохи, просто щезне з обігу композиторських інтересів. “Порветься зв’язок часів”, – кажучи словами класика. Думаю, не треба пояснювати, що саме музичний жанр симфонічної академічної (класичної) музики був, є, і буде живим свідком певної історичної події, тієї чи іншої епохи. живим свідком, підкреслюю. Тому що, виконуючи сьогодні Третю симфонію Бетховена, ми наживо відчуємо дихання Великої Французької революції. А Сьома симфонія Д. Шостаковича? А “Свідок з Варшави” А. Шенберга?
– Отже, це проблемне коло наштовхує на думку про гідне пошанування державою талановитих композиторів саме академічного (класичного) жанру, що поєднує в собі виміри історичних, духовно-етичних ідеалів з інтелектуальним багажем. Маю на увазі Національну премію України ім. Тараса Шевченка. Що ви про неї думаєте?
– Тут я б повернувся до початку нашої розмови – про долю сучасної класичної музики в аспекті її абсолютно нерівноцінного становища у нашому суспільстві порівняно з обставинами функціонування масових жанрів. Масовим жанрам матеріально доступні найкращі концертні зали Києва, всієї України. Їм створюються комфортні умови для процвітання, на них інтенсивно працює індустрія шоу-бізнесу зі своїми законами і рекламною кампанією у ЗМІ. Натомість серйозне мистецтво, яке апріорі неприбуткове, потребує значних інтелектуальних і духовних сил у сприйнятті, поступово відтісняється від аудиторії, стає своєрідним ізгоєм.
На жаль, за останні два роки у роботі Комітету з присудження Шевченківської премії також присутня ця тенденція. Зокрема, у номінації “музичне мистецтво”, на відміну від інших номінацій, як ми бачимо, зіштовхуються у конкурсній боротьбі несумісні жанри: авторська композиторська творчість, виконавське мистецтво, музично-концертне дійство, режисерська (балетмейстерська) постановочна робота, менеджмент, музичні проєкти тощо. Такий стан речей, на мою думку, є абсолютно ірраціональним та несправедливим.
Я вважаю, що цю номінацію слід розділити на дві, відокремивши твори академічної галузі від різних видів популярного масового мистецтва, оскільки це – явища різних вагових категорій. Особливо мене напружує так звана “творчість” сучасних бардів чи кобзарів, часто без елементарного знання нотної грамоти. Коли вони з гордістю на зустрічах зі слухачами підкреслюють сам факт відсутності музичної освіти у них як доказ природної “геніальності”… Без коментарів.
Для мене як композитора немає нічого вищого постаті митця, який офірував своє життя безкоштовно, не отримуючи від держави ні копійки за свої твори, у вільний від основної роботи час, на якій він змушений працювати і заробляти на хліб насущний, з нічого творить щось високодуховне, необхідне людям. І, особливо, коли створене митцем (картина, скульптура, музичний твір чи книга), навічно входить у скарбницю української національної культури. Чи можна взагалі апріорі розглядати як конкурента такому митцеві менеджера (автора проєкту, куратора тощо), який на державні або спонсорські гроші створив одноразовий, по факту, продукт: гала-концерт на площі, виставу або інсталяцію? Або навіть серію концертів, без різниці. А потім розмістив в Інтернеті? Або навіть видав СД чи ДВД? І подав цю роботу, як “найвище мистецьке досягнення”, на премію ім. Т. Г. Шевченка. Не­адекватно, як на мене.
Найгеніальніший проєкт не замінить створеного конкретним автором живого художнього твору. Їх не можна ставити поруч і оцінювати еквівалентно. (До речі, кілька слів у даному контексті про наших недавніх випускників композиторського факультету Григоріва та Разумейка, авторів опери “Іов”. Я, звичайно, вітаю лавреатів, але хочу в цьому контексті сказати про дещо інше, і тут ви мене зрозумієте. Кожен композитор чи виконавець повинен у творчості мати певний часовий лаг для того, щоб вкарбувати навічно своє ім’я на скрижалях українського професійного мистецтва, мати, умовно кажучи, свою зірку на Алеї Слави. А таку зірку можна заслужити тільки довголітньою повсякденною копіткою роботою. Чи треба присуджувати за один, навіть нехай умовно – відносно вдалий твір, відразу найвищу нагороду держави? Є в Україні й інші престижні премії. Тут треба сильно подумати).
Тому хочу звернутися до шановного Юрія Володимировича Макарова, голови Комітету, з таким проханням (якщо це можливо), – додати ще одну номінацію під назвою, наприклад, “Популярні види (жанри) мистецтв”. Це могло б вирішити більшість сьогоднішніх проблем, про які я вже говорив. І, до того ж, я не схильний думати, що відмова моїм колегам минулого (2021) та позаминулого (2020) років у присудженні премії сильно принизила їх як високопрофесійних композиторів, коли премії дісталися іншим учасникам перегонів. Ні. Але дуже б не хотілося, щоб і наступні представники класичного жанру, висунуті на премію, були б позбавлені надії на отримання цієї високої нагороди.
– Євгене Федоровичу, цього року Правління Київської організації Національної спілки композиторів України висунуло відомого композитора Олександра Яковчука, чий доробок є значним внеском у сучасне музичне мистецтво, на здобуття Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка. Як Ви могли б охарактеризувати цю кандидатуру?
– Про цьогорічного претендента можу сказати, що Олександр Яковчук – це справжній професіонал, котрий вже понад 50 років торує свій неповторний шлях у мистецтві. Дуже радий, що саме його, мого колегу, Спілка композиторів висунула на здобуття Шевченківської премії. Він справді її заслуговує як автор епохальних симфоній “Майдан” і “Нескорені” про недавні трагічні події Революції Гідності в Україні, а також кантати “Думи мої” та хорової поеми “Молитва до Марії” на вірші Т. Шевченка. О. Яковчук – номінант цієї премії у 2010, 2011 та 2015 роках, тричі був буквально за крок до нагороди. Чому ж він не отримав премію? Я був у той час членом Комітету і зможу це пояснити: на авторський концерт, який завжди давав композитор перед третім туром голосування, ніхто, крім нас, шести музикантів, членів Комітету, не приходив. Єдиним винятком були голова Комітету Борис Олійник та Іван Драч. Сподіваюсь, ви зрозуміли, яке було потім голосування тих “не музикантів”, які практично ніколи не чули твори О. Яковчука. А музика цього композитора заслуговує на увагу. Його творчість вивчають у наших музичних училищах (коледжах), в консерваторіях та музичних академіях. Він – професор кафедри композиції НМАУ ім. П. І. Чайковського, член Ліги композиторів Канади та Канадського Музичного центру, тричі лавреат міжнародних композиторських конкурсів у Європі та п’яти Всеукраїнських творчих конкурсів. Має низку державних нагород та премій. На основі творчості композитора написано кілька кандидатських дисертацій та десятки дипломних робіт бакалаврів та магістрів, випускників вишів. За 50 років творчої діяльності він створив низку видатних творів, частина з яких вже заслужено вважаються класичними, особливо у царині хорової та симфонічної музики.
О. Яковчук – перший в українській музиці, хто почав застосовувати у своїх хорових обробках принципи розвитку, характерні для інструментальної музики (1974 р.). Разом із композитором В. Сільвестровим став основоположником української камерної кантати (1975 р.). Першим написав віртуозний цикл “Прелюдії і фуги” для фортепіано у модальній техніці (1983 р.). Першим написав симфонію “Біоритми Чорнобиля” про атомну трагедію (1986 р.). Його Симфонія мі-мінор № 2 вперше стала прикладом “нового пострадянського типу симфонізму”, без традиційного бравурного фіналу (1987 р.). О. Яковчук – перший, хто у 1990 році, ще при Радянській владі, підняв табуйовану тему Голодомору, написавши Симфонію – реквієм “33-ій”. Він першим в Україні створив Симфонію для великого духового оркестру “Нескорені” (2016 р). Композитор єдиний, хто відредагував і видав шеститомну “Антологію обробок українських народних пісень” (2015–2019 рр.), а також абсолютно унікальну у світі двомовну “Школу гри на фортепіано” (2019 р.), куди увійшли 173, спеціально написані для цього збірника, авторські п’єси.
Його музика завжди йде від серця, позначена одухотвореністю, а притаманний йому талант композитора, котрий має яскравий мелодичний дар, стверджує його постать як справжнього Майстра, чий непересічний за вагомістю історичної тематики і яскравим художнім втіленням доробок є значним внеском у сучасне мистецтво України.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment